Микола Жулинський |
Особливо актуальними питання ці постають в українській перспективі. Для українців ХХ століття — це епоха значних морально-психологічних криз, соціально-економічних поразок і великих політичних уроків. Спотворена картина цього століття постає передусім у суспільних настроях і переживаннях, породжених комуністичними міфологемами, скепсисом, безнадією, ностальгією за «майбутнім минулим» і наївною вірою без особливих зусиль інтегруватися в европейський політичний та економічний простір. Морально катастрофічним для українського суспільства було насильницьке виведення із суспільної свідомості, з почуттів і настроїв людини релігійного світовідчуття. Національна культура, як і, врешті-решт, культура політична, базується на релігії, якщо конкретніше — на вірі. Саме культура має стати основою національного духовного розвитку, але, позбавлена базових цінностей, вона не може бути важливим чинником розбудови демократичного суспільства, основою національної ідентичності. Українська культура протягом тривалого часу виживала в умовах ортодоксальних, догматичних політико-ідеологічних та етнокультурних стандартів, норм та правил, і це не дозволяло їй бути активним творчим стимулом у формуванні національного почуття, «вирощеного» на духовних «дріжджах» традиції, і водночас відкривати перед людиною широкі перспективи діалогу цивілізацій та опанування глобальних гуманітарних цінностей.
Здобувши незалежність і претендуючи на політичну міждержавну взаємодію в умовах глобальної гуманітаризації людства, Україна змушена визначати зміст, цілі й пріоритети стратегії формування духовної сфери. Якщо людство зараз формує гуманітарний світогляд, в основі якого — ліберально-демократичні цінності, нам неминуче доведеться адаптуватися до нових стандартів. Отже, ми «приречені» — і, слава Богу, нам це дозволяє етнічна культурна самосвідомість, виплекана на християнських моральних і духовних цінностях — зорієнтувати розвиток соціальних груп (сім’ї, нації, народу) в систему нової гуманітарної сполученості соціальних, духовних, технологічних цивілізаційних цінностей й пріоритетів. Тому в основі концепцій соціогуманітарного розвитку українського суспільства мають бути найбільші цінності ліберальної демократії — людина, свобода, гідність, справедливість. На глобальному просторі панування різноманітності рівних можливостей наша присутність і наша взаємодія з іншими спільнотами можлива за умови забезпечення в українському соціумі індивідуальних свобод і всіх їхніх цінностей та солідарної відповідальності за непорушення цих свобод, за їх збереження. Це можливо за умови поєднання цілей, інтересів і цінностей українського суспільства з гуманітарними стандартами євроатлантичної цивілізації. Очевидно, що розвинути наші соціальні, економічні, культурні та інформаційні системи за умов слабкого інноваційного розвитку українського суспільства до рівня сучасних світових пріоритетів, динамічно інтегруватися в нове інформаційно-гуманітарне глобальне суспільство буде нелегко. Без системних інвестицій у людину, її творчий, науковий, інтелектуальний та інноваційний потенціал годі сподіватися на серйозні зрушення в соціально-політичній трансформації українського суспільства. Реалізувати «людиноцентричну» модель розвитку українського суспільства можна і необхідно, а для цього слід зробити гуманітарну політику пріоритетною в державі. Це означає, що головним джерелом, основою і критерієм розвитку сучасного суспільства і держави мають бути культура, наука, освіта, а для цього необхідно сформувати нові підходи до політики в галузях культури та духовної сфери. Чому саме такий акцент на культурі й духовності? Передусім тому, що культура в умовах глобалізації буде основним фактором консолідації українського суспільства, громадянського єднання і злагоди. Саме на основі культури як системи цінностей, що спираються на традицію, і можна сформувати духовну єдність України, саме на основі національних культурних цінностей й можлива консолідація українського народу як політичної європейської нації.
«Але як це стосується впровадження ліберальної демократії? — запитаєте ви. — Як це узгоджується із захистом індивідуальних прав та утвердженням людської достатності, справедливості, з формуванням у суспільній свідомості етики вищих цінностей?»
Безпосередньо. Яку мету ставлять перед собою ліберальні демократи? Таке суспільство, в якому, за формулюванням Кіма Яноша, «наявні соціальні структури і культурні традиції можна перевірити на моральну прийнятність універсальними критеріями справедливості та людських прав». Принципи справедливості формуються в кожному суспільстві у певній залежності від моральних та культурних традицій, у які врощується людське «Я» і формує власні індивідуальні цілі в опосередкованій залежності від культури. Отже, людина є членом і водночас творцем певної культурної системи, в якій і розвиває власні здібності, реалізує їх через індивідуальне самоздійснення. Якщо «індивідуальна автономія може підтримуватися лише політикою загального добра», яке є і смислом, і метою ліберального суспільства, то можна погодитись із тим, що ліберальне суспільство «формує культурне середовище, сприятливе для розвитку характеристичних людських здібностей».
Очевидно, що культура суттєво, якщо не визначально, впливає на процеси формування політичної спільноти (читай: політичної європейської нації) в ліберальному сенсі. Більше того, саме культура розгортає перед індивідом панорамну можливість для його творчої самореалізації і таким чином індивідуалізує суспільство як ліберальну спільноту, анотомізує його шляхом індивідуального самоздійснення і таким чином забезпечує утвердження загальних стандартів, які встановлюють справедливість і право.
«Наша цивілізація рухається вперед за допомогою якнайповнішого використання безконечної різноманітності індивідів людського роду…», — зазначав переконаний захисник і поборник ідей класичного лібералізму в ХХ столітті Фрідріх А.Гайєк. «Культура дає величезну кількість культурних ніш, в яких може бути використана ота величезна різноманітність людських вроджених і набутих талантів. І якщо ми хочемо використати різноманітні фактичні знання індивідів, які населяють різні частини нашого світу, ми повинні дозволити, щоби безособові сигнали ринку підказували, як їм найкраще використати ці знання й у власних, і в загальних інтересах».
Саме ліберальні цінності й можуть забезпечити перетворення України на сучасну гуманітарну культурно-інформаційну державу, в якій високий рівень культурного розвитку відкриватиме всі можливості для індивіда знайти власну культурну нішу для творчого самоздійснення і цим утвердити свою національну гідність й людську достойність. Для того необхідно запровадити «патріотичний ліберальний режим», у якому поєдналися б моральні принципи і встановився консенсус щодо правління права в ім’я свободи людини, її гідності та спільного блага всіх громадян.
Ми багато сьогодні говоримо
про духовне відродження, багатьох це словосполучення вже дратує, але без духовного відродження немислиме відродження державне, а рівень розвитку культури свідчить про моральний і духовний стан суспільства.
Чому саме на культурі робиться визначальний акцент у системі ліберальної демократії? Передусім тому, що ліберальне суспільство передбачає наявність складних культурних структур, які формуються в процесі селективної еволюції і володіють енергією самотворення, самоорганізації. Не випадково наука схиляється зараз до узагальнення, що ідея культурної еволюції старша за біологічну концепцію еволюції, що суспільні устрої є культурними системами, які внаслідок культурної еволюції набули цивілізаційної організованості й доцільності.
«Культура не є ані природною, ані штучною, ані генетично переданою, ані раціонально задуманою, — стверджує Фрідріх А.Гайєк, — вона є традицією засвоєних правил поведінки, які ніколи не були «винайдені» і функцій яких індивід найчастіше не розуміє. Напевне, є стільки ж підстав говорити про мудрість культури, як і про мудрість природи — хоча через владу уряду помилки першої важче коректуються».
Культура є важливим, якщо не визначальним, чинником розбудови повноцінного демократичного суспільства, основою для формування цілісної культурно-національної ідентичності. Тільки вірою, культурою, духовністю можна облагородити думки і почуття людини, оскільки, на думку Володимира Шкоди, «релігія є початком або фундаментом», а отже — сучасна «справжня культура релігійна». Сучасну українську культуру слід наповнювати християнством, адже християнство, ще з часів культурної візантизації православних християн, було суттю цивілізації. Згадаймо бодай про масштаби культурного впливу Візантії на формування літературної мови, літератури, мистецтва, музики, на православні слов’янські еліти доби середньовіччя.
Українська культура увібрала в себе дух багатої християнської традиції, яка й стала центральним елементом національного духовного організму. Цей національний організм живився праслов’янськими, дохристиянськими імпульсами народної культури, культурних традицій, фольклору, звичаїв, обрядів. Хоча, як відомо, брак культури був однією з серйозних причин невдач наших державотворчих зусиль. Видатний український історик Володимир Антонович з гіркотою скаже про це: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі та брались піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури…»
Розвиток світової цивілізації загалом і формування національних держав зокрема засвідчують, що культура була основним стимулюючим чинником формування нації, інструментом подолання релігійних, освітніх, етнічних розбіжностей в ім’я консолідації суспільства і створення держави.
Чи зберігає в наш час національна культура функції націєтворення, консолідації суспільства та основного інструмента цивілізаційного діалогу та духовного єднання національних спільнот? Безперечно. На думку авторитетного теоретика нації та націоналізму Ернеста Гельнера, індустріальне суспільство залежить від наявності спільної культури, що визначається спільною мовою, спільними культурними кодами...
Український культуролог Олександр Гриценко так узагальнює концептуальні засади творення нової нації за Е.Гельнером і роль у цьому процесі спільної національної культури: «Конструювання нової нації, власне, полягає у витворенні й прищепленні певному суспільству нової національної ідеології та національного культурного «каналу», навколо яких уже далі гуртується «уявна спільнота» (Б.Андерсон) творення нації».
Що стосується сучасної культурної політики в Україні, розвитку гуманітарної сфери взагалі, то мова не йде про створення і прищеплення українському суспільству «нової національної ідеології». Радше слід говорити про вироблення ідеологічних орієнтирів державотворення в Україні, про ідеологічну стратегію, яка б могла бути засобом духовної консолідації народу. Молодій державі необхідна інтегральна система базових цінностей і основоположних принципів, які могли б консолідувати суспільство та прискорити процес звільнення суспільної свідомості від рудиментів тоталітарного мислення, ідеологічних догматів марксизму-ленінізму. В українському суспільстві спостерігається уникання самого терміну «ідеологія», страх перед адміністративним нав’язуванням такої ідеологічної системи, яка б зазіхала на свободу думки, мислення і суспільної поведінки. Але це рецидиви тоталітарного мислення, яке превалює в масовій свідомості, проте ще з більшою виразністю проявляється в мисленні політиків, які хотіли б цією масовою свідомістю заволодіти. Начебто відкидаючи термін «ідеологія» і вважаючи себе вільними від неї, вони, насправді, більше ніж будь-який член чи сегмент сьогочасного суспільства опановані пошуками інструментів, за допомогою яких можна примусити індивіда служити конкретній меті. Тому слід уважніше вдуматися у слова Фрідріха А.Гайєка: «…те, що носить зневажливу назву ідеології, має більшу владу над тими, хто вважає себе вільними від неї, аніж над тими, хто свідомо приймає її».
Нагадаймо, як визначає поняття ідеології сучасний британський консерватор-публіцист Роберт Нісбет: «Ідеологія — це будь-яка цілісна сукупність моральних, економічних, соціальних та культурних ідей, яка має стабільне й добре знане відношення до політики та політичної влади».
То чи доцільно відмовлятися від творення загальнодержавної ідеології в умовах суспільно-політичної дезорієнтації та розмитості державних консолідуючих орієнтирів? Якщо ми хочемо процес державотворення ідейно-політично забезпечити, тобто «підживити» стимули самоорганізації суспільства, увиразнити в суспільній свідомості шляхи його розвитку, нам слід виробити ідеологічні орієнтири державотворення в Україні. Державна стратегія в ідеологічній сфері має базуватися на ідеологічній толерантності та забезпеченні повноцінного функціонування корінного етносу й етнічних меншин та їхніх культур, на принципах взаємопорозуміння та взаємоповаги між представниками усіх етнічних спільнот. Мова йде про ідеологічно плюралістичну державу, в якій формується повноцінне українське національно-культурне середовище, запліднене ідеями ліберальної демократії.
Західна демократія своєю стабільністю завдячує тривалому процесові гармонізації національної ідентичності та демократичних інститутів. Внаслідок цього «щеплення» національної свідомості, національних цінностей на загальнолюдському дереві традицій демократії і громадянської свободи було досягнуте головне благо гуманістичного розвитку людства — реалізація ліберальної концепції правління закону. Без почуття патріотизму як своєрідного кодексу моральних цінностей, історичної пам’яті та ідейно-світоглядних принципів, що передбачають всезагальну відданість окремій історичній спільноті, важко уявити процес формування системи інституцій, забезпечити свободу, рівність та громадянську гідність.
«Патріотизм був не тільки важливою запорукою свободи в минулому, він незмінно залишатиметься нею в майбутньому, — стверджує відомий теоретик лібералізму Чарльз Тейлор, — і відіграє основну роль у збереженні наших сучасних ліберальних режимів».
Без почуття патріотизму — любові до своєї батьківщини, без утвердження в суспільній свідомості ідей нації як політичної спільноти, об’єднаної історичною долею, державною мовою, інститутом громадянства, без визнання достойності людини, гідності і цінності людської особистості як ключового елемента права, без створення і культивування системи ціннісних орієнтацій загальноцивілізованого характеру у сфері не лише культури, освіти, науки, але й економіки й політики годі сподіватися на динамічну трансформацію українського суспільства у суспільство ліберальної демократії. А іншого шляху в нас немає. Слід погодитися з висновком американського філософа Ф.Фукуями, який ще в 1989 році проголосив у своїй знаменитій статті «Кінець історії» тріумф Заходу як тріумф ліберальної демократії. Ф.Фукуяма переконливо доводить, що у зв’язку із закінченням «холодної війни» і завершенням ідеологічного протистояння людства лібералізм більше не має життєздатної альтернативи. У світі відбулася універсалізація ліберальної демократії як найдосконалішої на сьогодні системи державної організації. Такої ж думки дотримується й Янош Кім: «Схоже, ліберальна традиція лишається головним і найперспективнішим річищем політичної думки. Доки конституційна демократія та ринкова економіка не мають серйозних конкурентів, доти у нормативній політичній теорії домінуватиме ліберальна думка».
У складних, надто повільних трансформаційних процесах українська суспільна свідомість болісно переорієнтовується на загальнолюдські ліберально-демократичні цінності, бо усвідомлює, що нема альтернативи конституційній демократії та ринковій економіці. Процес виходу України з глибокої системної кризи надто повільний, бо в її основі — деморалізація суспільства, бездуховність і торжество несправедливості.
Я повністю погоджуюсь із Віталієм Колісником, який вважає, що причиною нашої системної кризи є криза духовна, моральна і для її подолання нам потрібна моральна ідеологія, адже тільки «ідея моральної справедливості зможе об’єднати суспільство». Та цей шлях до усвідомлення суспільством індивідуальної і загальної відповідальності за моральну справедливість, за неминуче переборення передусім у собі зла в ім’я торжества добра надзвичайно складний, бо передбачає глибоку і сильну віру, утвердитися в якій без повернення до християнських цінностей українській людині неможливо.
На жаль, з боку вищого керівництва Української держави немає спільної морально-політичної волі творити у певній системі моральних і духовних цінностей суспільство моральної справедливості й людської гідності, достойності. Багато в чому вина за це лежить на політичних партіях, які демонструють не спільні пошуки виходу суспільства з морально-духовної кризи, а духовно-політичний розкол, ідеологічну конфліктність, у кращому разі — невизначеність орієнтирів національного духовного поступу. «Якщо тоталітаризм — це передусім лише ритуал, то демократія — це процедура. Посткомунізм поки що не визначився…» — справедливо узагальнює професор В.Войтецко.
Сподівання на владу ілюзорні, бо переважна більшість членів українського суспільства їй не довіряє і не пов’язує з нею якихось особливих надій, адже переконана, що в країні досі панує компартійна і радянська номенклатура, яка «пов’язала» себе з новочасним криміналітетом і не прагне до морального очищення та духовного просвітлення. Лишається надіятись на наш терпеливий і в глибинній суті релігійний, віруючий народ, який зберігає, плекає принципи універсалістської моралі, які, до речі, випливають з нормативних вимог людської природи. Тепер у нас з’явилася щаслива можливість зміцнити їх релігійною вірою, суспільною реабілітацією християнських моральних цінностей, що особливо виразно засвідчив візит Папи Івана Павла ІІ в Україну. Незважаючи на політично вульгарні спроби з боку Московського Патріархату розколоти українське суспільство напередодні прибуття Папи Римського до України, наш народ виявив терпіння і моральну достойність.
Якщо виходити з усталеного
принципу, що лібералізм є доктриною терпимості, то сучасна Україна зробила доволі серйозний крок на шляху до утвердження ліберальних цінностей. Згадаймо бодай релігійну ситуацію: три гілки православ’я — і якось уживаються, якихось прямих конфліктів не допускає суспільна свідомість, хоча внутрішнє протистояння відчутне. Проти візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ протестувала лише Українська Православна Церква Московського Патріархату і це зрозуміло, бо за нею стоїть політична доктрина не лише Московського Патріархату, але й значної частини політичної еліти самої Росії. Українська Православна Церква Київського Патріархату і Українська Автокефальна Православна Церква охоче йдуть на діалог із Ватиканом, сподіваючись на підтримку їхніх зусиль створити в Україні Православну Помісну Церкву. За Українську Греко-Католицьку Церкву можна лише порадіти. Багаторічна боротьба у підпіллі за її легалізацію увінчалась великою моральною перемогою — до віруючих цієї церкви прибув особисто Папа Іван Павло ІІ і повідомив, що Римський Апостольський Престол увів до лику блаженних 28 греко-католиків з Галичини і Закарпаття і одного римо-католика, який жив і помер у Львові. Цей акт беатифікації увінчав величаву паломницьку місію в Україну — колиску східного християнства Папи Римського — Глави Вселенської, але поділеної Церкви. Багато православних сприйняли цю місію як свідчення великих багатолітніх зусиль Папи Івана Павла ІІ поєднати дві половинки одного серця — Східну і Західну Європу — в нову, радше, оновлену, духовну єдність, яка творилася протягом двох тисячоліть європейської християнської цивілізації. Українська культура, запліднена християнськими цінностями, здатна оживити моральні й духовні сили нації, увиразнити наше цивілізаційне обличчя, відкрити його назустріч новим європейським вітрам і осяяти промінням духовності об’єднаної Європи. Ми завдяки цьому духовному паломництву Папи Римського морально зміцніли, набралися душевних сил для віри й терпимості, утвердилися в переконанні, що наш шлях до Європи — це духовне повернення до самих себе, до нашої істинної суті й віри. Отже, релігійна терпимість в Україні поступово утверджується. Ще одним доказом обгрунтованості цього висновку може слугувати поширення в нашій країні протестантизму. Причина його популярності не лише в тому, що ця гілка католицизму була під забороною комуністичного режиму, а все заборонене особливо вабить, зацікавлює. Протестантська етика відкриває можливості для індивідуальної свободи: стимулює ініціативу, бажання реалізувати себе власною працею без сподівань на допомогу держави, плекає інститут сім’ї, культивує високу мораль і людську гідність. До речі, протестанти виявляють особливу терпимість і взаємоповагу.
Моральні норми, які зараз наше суспільство начебто наново починає виконувати, — наслідок культурної еволюції. Очевидним є процес вдосконалення цієї системи правил, які формують під впливом культурних традицій, народної моралі та християнських цінностей моральний кодекс. І не слід одразу ж лякати один одного трафаретною ідеологемою «моральний кодекс будівника комунізму», який, до речі, цинічно експлуатував християнську мораль, а варто прислухатися до того ж Фрідріха А.Гайєка: «… Для мене немає сумніву, що не інтелектуальний задум, а саме сприятливі моральні традиції, які зробили певні групи сильнішими, уможливили процес у минулому і так само чинитимуть у майбутньому».
Можливо, нам слід бути чутливішими до релігійних проблем і говорити не так про терпимість, як про ліберальну стриманість, про бажання суспільства краще пізнати явища і процес, а вже потім реагувати.
Очевидно, є всі підстави прагнути й політичної терпимості. Комуністична ідеологія, яка радикально себе скомпрометувала голодоморами, масовими репресіями, тотальним придушенням свободи слова, уніфікацією пригнічення особи, безперспективністю адміністративної, планової економіки, продовжує легально спекулювати на основних цінностях демократії, передусім на ідеалі соціальної рівності й справедливості. Та не будемо надмірно акцентувати увагу на цій міфологемі, яку Фрідріх А.Гайєк вважав псевдоетикою із назвою «соціальна справедливість», натомість нагадаєм українським новим «старим лівим» висновок цього вдумливого критика адміністративної економіки: «Ніхто з тих, чиї очі розплющені, не може більше сумніватися, що загроза особистій свободі походить головним чином від лівих, — не через якісь конкретні ідеали, до яких вони прямують, а тому, що різні соціалістичні рухи є єдиними великими організованими структурами, які заради цілей, що приваблюють багатьох, хочуть накласти на суспільство наперед продуманий план».
Комуністи в Україні продовжують з начотницькою одержимістю повторювати блюзнірські сентенції свого непогрішимого вождя Леніна про згубність ліберально-демократичних ідей, називаючи їх «отрутою, що руйнує Україну, і окремого громадянина зокрема, і переважну більшість народу в цілому». Для них є вже лозунговою аксіомою, що всі соціально-економічні проблеми в Україні — результат реалізації ліберальних цілей та цінностей…» («Голос України» 27 квітня 2001р.№76), хоча «кожен, чиї очі розплющені», знає і бачить, що ліберальні ідеї й цінності надто повільно, особливо в соціально-економічній сфері, вживаються в суспільну свідомість, тому про реалізацію ідей лібералізму в Україні ще рано говорити. Ринкові реформи ще не набули ефективної динаміки саморозвитку, через те в українському суспільстві не сформовані морально-етичні засади забезпечення індивідуальної свободи і всіх її цінностей, моральної справедливості, людської гідності. І нічого дивного в цьому немає, бо традиційно ще з визвольних ХІХ-ХХ ст. — в Україні розвивалися три політичні рухи — національно-патріотичний, зорієнтований на здобуття будь-якими засобами, навіть шляхом терору, повної незалежності, ліберально-демократичний, що орієнтується на європейські моделі формування політичної нації, та соціалістичний, який так засліпив розум українським інтелектуалам-політикам, що вони не змогли своєчасно розгледіти під овечою соціалістичною шкурою образ соціал-більшовицького вовка.
Однією з основоположних цінностей лібералізму є ідея самоцінності індивіда та його особистої відповідальності за власні вчинки, відповідальності перед власною совістю за об’єктивне сприйняття історії власного народу та національних цінностей, забезпечення індивідуальної свободи, що грунтується на «фундаментальній ідеї етичного індивідуалізму» (Роналд Дворкін). З цієї точки зору Україна, — узагальнює Мирослав Попович, — навіть не наблизилась до універсальних «ліберально-демократичних норм», оскільки й досі розвивається в умовах різних ідеологічних орієнтацій. Мова йде про політичний вплив лівих не лише на певні соціальні групи, але й на деякі регіони, які в силу історичних обставин тяжіють до ідей відновлення чогось великого, надійного, з акцентом на «супер» і перспективою на ностальгічний патерналізм. Підсилює цю світоглядну різновекторність українського суспільства і балансування київської політичної еліти на геополітичному канаті, один кінець якого тримає в руках Москва, а другий — Брюссель. Україна сьогодні нагадує десятирічну дівчинку, яка завзято стрибає через цю геополітичну скакалку, якою майстерно крутять дві різновекторні геопотуги. І це може тривати довго, якщо в Україні не сформується така політична сила, яка зможе сподіватися на діалог з переважною більшістю громадян. Цей діалог будуватиметься на засадах справедливості й права, людської достойності, моральної відповідальності за власні вчинки. Можу уявити реакцію моїх опонентів, які зразу ж нагадають про соціальну напругу в суспільстві, про соціальну справедливість і необхідність формувати соціально орієнтовану ринкову економіку. Все це так, але поки в суспільстві не будуть забезпечені права й свободи людини, поки власна гідність не буде виступати моральним критерієм поведінки власної і ставлення до гідності інших, поки ми не усвідомимо, що «гідність кожної окремої людини — гарантія державного суверенітету загалом», годі сподіватись на торжество соціальної справедливості в українському суспільстві.
«Стою перед вами як свідок — свідок людської гідності… — промовляв Папа Іван Павло ІІ на форумі ООН у Нью-Йорку 5 жовтня 1995 року. — Ми не повинні боятися людини. Ми всі тут не випадково. Кожна людина була створена за образом і подобою Єдиного, Який є початком усього сущого. Ми володіємо здатністю до мудрості і до чеснот. Ми можемо побудувати завдяки цим дарам і з допомогою Божої благодаті в цьому тисячолітті цивілізацію, гідну людської особистості, справжню культуру особистості. Можемо і мусимо це зробити! А будуючи, побачимо, що сльози минулого століття підготували грунт для нової весни людського духу».