Український вчений Іван Лисяк-Рудницький у липні 1963 року виступив на історичному конгресі в Зальцбурзі з доповіддю «Україна між Сходом і Заходом». У поняття «Захід» він включив євроатлантичну цивілізацію, тоді як поняття «Схід» ототожнив з греко-візантійською цивілізацією та її наступницею — Росією. Відтоді впродовж чотирьох десятиліть гадають, яке цивілізаційне начало в Україні переможе.
Тепер для теоретизувань не залишається часу. Цієї весни НАТО і ЄС приходять на західні кордони України. На північних і східних кордонах залишається Росія, у складі якої наша держава перебувала від середини ХVI століття по 1991 рік. Можливості здійснення «багатовекторної» політики вичерпуються. Дискусія навколо питання про напрям перекачування палива у нафтопроводі Одеса—Броди довела це з вражаючою переконливістю.
Вибір між двома напрямами цивілізаційного розвитку припав, як і Міленіум, на наше покоління. Це нелегкий вибір, хоч обидві цивілізації мають спільне коріння в античності. Насправді доводиться обирати не абстрактні цивілізаційні напрями, а конкретні країни, які уособлюють тип розвитку. Слід визначити, з ким по дорозі — з Росією чи з Америкою. Незважаючи на зовнішню американізацію Росії після 1991 року, обидві країни є полярно протилежними.
Відповідаючи на запитання про те, з ким по дорозі, ми керуємося економічними інтересами, національними пріоритетами, ідеологічними передсудами, побутовими причинами. Але не можна оминути аналізу історичного зрізу проблеми.
Чим є Росія? Чим є Америка?
Один із найбільш плідних методів історичного дослідження — компаративний, тобто порівняльний аналіз. Російська Федерація і США — це країни, порівнянні за територією, населенням і ракетно-ядерним потенціалом. Але на цьому схожість вичерпується. Ці країни розділяє безодня. Перша з них є державою, друга — передусім суспільством.
Радянські люди жили в країні, де держава поглинула суспільство. Тому й досі зберігається звичка покладатися на державні інститути або переоцінювати власний рівень впливу на державу. Такою переоцінкою, зокрема, пояснюється надто сміливе твердження про існування в пострадянських країнах громадянського суспільства. Насправді за півтора десятка років, що минули після колапсу тоталітаризму, у нас встигли народитися тільки окремі елементи такого суспільства. На ситуацію в Україні реально впливають фінансово-промислові групи (ФПГ), очолювані так званими олігархами. Вплив більш потужних російських ФПГ на ситуацію в їхній країні незрівнянно слабший. Там держава підім’яла їх під себе.
В Україні сформувався приватно-корпоративний капіталізм, який інколи диктує владним структурам свої вимоги. В Росії склався напівдержавний капіталізм. Кремль контролює все — ринки, бізнес, профспілки, засоби масової інформації, церкву, політичні партії. Механізми такого контролю якісно інші, ніж у радянську добу, але мало відрізняються від тих, які були в царські часи. Спільним знаменником усіх форм організації влади в імперські, радянські й пострадянські часи є всемогутній державний апарат. Наявність такої держави утруднює появу в Росії суспільних структур, здатних розвиватися самостійно.
Держава такого типу може підкреслювати свій демократизм і зв’язок з народом. Однак народ для неї — не суспільство, а населення. Пострадянська історія Росії випливає з радянської. Усі три варіанти Державного гімну (сталінський 1944 року, брежнєвський 1977 року і путінський 2001 року) мають одну здравицю: «Славься, Отечество наше свободное!» Згадаймо однак, що говорили про свободу в сталінській державі після ХХ з’їзду КПРС. Що говорять про свободу в брежнєвській державі тепер? Здравиця, що пройшла через три варіанти Державного гімну в незмінному вигляді, змушує замислитися, як розуміють свободу в сучасній Росії. І все ж російська інтелігенція сильніше впливає на владу, ніж українська. Остання й досі відчуває на собі наслідки сталінських репресій.
Америка до зовнішнього світу обертається перш за все своїми державними структурами — дипломатичними, економічними, силовими, гуманітарними. Колишні ізоляціоністські настрої, які не дозволили їй увійти в Лігу Націй, створену з ініціативи президента Вудро Вільсона, давно стали надбанням історії. Сучасні американці поставили під свій контроль найвпливовіші міжнародні організації. Вони активно втручаються в події, висуваючи на перше місце національні інтереси своєї країни. Усі вони, від президента до малого чиновника, можуть бути доброзичливими або пихатими, трудоголіками або неробами, розумними або не дуже... Американці такі ж люди, як інші. Але за ними стоїть громадянське суспільство, рівного якому у світі нема.
Система стримувань та противаг у відносинах держави і суспільства всередині США скидається на відрегульований годинниковий механізм. Величезна кількість самодостатніх громадських організацій регулює діяльність державного апарату відповідно до власних потреб. Будь-який політик або чиновник підзвітний громадськості не тільки в рамках професійної діяльності, а й, як засвідчила справа Білла Клінтона, у приватному житті.
На відміну від інших країн, громадянське суспільство і державні інститути народжувалися в Америці одночасно. Розроблена «батьками-засновниками» США конституція знаменувала собою початок переходу від традиційного до громадянського суспільства у всесвітньому масштабі. На просторах північноамериканського континенту починалося формування першої у світі політичної нації. Все це допомогло американцям зробити вирішальний внесок у формування ринку та індустріального суспільства в глобальному масштабі. Увібравши в себе здобутки європейської цивілізації, американське суспільство підняло їх на вищий щабель. Тепер цю цивілізацію доводиться називати євроатлантичною.
Історія, яка єднає
Сотні років перебування в одній державі зі спорідненими віддавна росіянами («русскими») наклали відбиток на українців. У цій спільній історії чимало як темних, так і світлих сторінок. Людина, як правило, виштовхує з пам’яті темне. Отже, історія здебільшого єднає.
І тут слід поставити запитання: до якої межі таке єднання корисне? Мабуть, не дуже добре, якщо у дружніх обіймах ми втрачаємо мову, національну культуру, історичну пам’ять?
Хто може заперечити, що для багатьох громадян України Росія видається продовженням власної країни? Це доводить безліч прикладів, у тому числі побутових. Один із них — результат опитування, проведеного напередодні 2004 року. Запитували, за яким часом мали намір зустріти Новий рік громадяни України. Виявилося, що 30 відсотків (у південному регіоні — 54) бажали зустріти Новий рік двічі — за московським і за київським часом.
Якщо Росія видається продовженням України для вагомої частки українських громадян, то правильне й зворотне твердження. Україна видається продовженням Росії в очах набагато більшої частки російських громадян. Давайте визнаємо: як окрема нація ми для росіян не існуємо. В кожному разі, для тих росіян, які прожили в Радянському Союзі більшу частину свідомого життя. Це стосується не тільки нас, українців, а й громадян інших республік колишнього СРСР. Українців це стосується більшою мірою, з огляду на високий рівень їхньої русифікованості. 350 років тому імперія починалася з поглинання України…
Сформульовані вище твердження не часто доводиться подибати в українській пресі, навіть в осудливо-заперечній формі. Зрозуміло чому: ми боїмося зазирнути в безодню. Навпаки, у пострадянській Росії штучна ідеологічна конструкція «колиски трьох братніх народів» швидко і непомітно померла природною смертю. Для молодого покоління росіян («россиян») Україна стає чужою. І слава Богу! Інші, навіть не замислюючись, повернулися до уявлення про один російський («русский») народ, що складався з великоросів, українців та білорусів. Вони вважають цю імперську концепцію єдино патріотичною. Лише російські («русские») патріоти, які є одночасно реалістами, замислювалися над тим, як жити росіянам («русским») та неросіянам («нерусским») в одній державі, і їхні роздуми були не дуже оптимістичні.
Весь час в українському тексті доводиться вживати дужки з переходом на російську мову. В результаті спільного життя українців та росіян в одній державі старовинне слово «руський» (у розумінні українець) в українській мові зникло, а в російській — з’явилося (зрозуміло, з іншим значенням). А 1991 року в російській мові з’явився новий етнонім «россияне», тобто громадяни Росії. Він також має інше значення, ніж подібний термін в українській мові.
Повертаючись до попереднього викладу, хочу звернутися до роздумів російського патріота-реаліста Ігоря Шафаревича. 1991 року в Москві побачила світ його книга «Путь из-под глыб», у якій визначився типово російський («русский») порок у ставленні росіян («русских») до інших народів СРСР: «Это — неумение видеть границу, отделяющую нас от других наций, отсутствие внутреннего убеждения в их праве существовать именно в их самобытности. Как часто приходилось мне слышать, что русские с каким-то наивным недоумением пытались понять, почему украинцы, белорусы или литовцы не хотят хорошенько выучить русский язык и превратиться в настоящих русских… Мы можем рассчитывать на симпатию или хотя бы невраждебное отношение наших соседей, только если будем видеть, например, в эстонцах не просто людей во всех отношениях нам равных, но почувствуем, насколько богаче наша жизнь оттого, что рядом с нами живёт этот маленький мужественный народ, готовый нести любые жертвы, но не отказаться от своей национальной индивидуальности. Возможна ли та картина, которую я пытался здесь изобразить? Я очень хочу надеяться, что возможна, но честно должен сказать — в том, что она осуществится, я не уверен. Слишком многое здесь наболело, и слишком мало времени, может быть, осталось».
Цитата задовга, але виразна і не потребує коментарів. Залишається додати, що Шафаревич не помилявся, часу справді вже не було. Литовці, естонці й латиші після розвалу СРСР спромоглися потрапити під «парасольку» НАТО і ЄС. Тому політичні сили в Росії, які йшли в грудні 2003 року на вибори в Державну Думу з географічною картою СРСР, вилучили з неї країни Балтії. З картою відновленого СРСР вони й перемогли.
У ХХ столітті російсько-радянська імперія двічі розсипалася. Повторення ситуації дозволяє зробити висновки, з яких випливає не дуже втішний прогноз щодо відносин із Російською Федерацією у найближчому майбутньому.
Після повалення самодержавства лідери української революції сподівалися, що імперія стане федерацією вільних народів. Коли більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки як складової частини федерації і заявила у своєму Універсалі: «Маючи силу і власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії». Михайло Грушевський розглядав Раднарком не як центральний уряд, а як керівний центр революційного російського («русского») народу, який спільно з Генеральним секретаріатом УНР та урядами інших народних республік утворить Російську Федерацію.
Раднарком, однак, вважав себе центральним, а не крайовим урядом. Він тричі посилав війська на Київ, щоразу більші. 1920 року в Україні вже перебувало 1,2 мільйона червоноармійців. Та Кремль діяв не тільки військовою силою. Він проголосив надійно завойовану Україну спочатку незалежною від Росії радянською республікою, а потім — союзною республікою з правом виходу з СРСР. Переслідувана до революції українська мова стала офіційною. В УРСР розгорнулася українізація.
Повернімося тепер до сучасності. 12 лютого ц.р. Володимир Путін виступив з викладом програми своєї діяльності на другий президентський термін. У доповіді він мимохідь торкнувся «деструктивних процесів розкладу державності при розвалі Радянського Союзу». Цей вислів доводив, що сучасний російський лідер, так само як лідери Тимчасового уряду й Раднаркому в 1917 році, ставив себе в центрі багатонаціональної держави, яка розколювалася.
Тезу про деструктивні процеси президент РФ не став розвивати. Треба було зберігати відносини з лідерами колишніх республік, а нині самостійних держав, які переконані, що згадані процеси є конструктивними. Однак у виборчому штабі президента побажали уточнень. Представник Повітряно-десантних військ полковник Микола Беляєв по-військовому прямо запитав, як президент особисто ставиться до подій 1991 року. Відповідь була чесною і щирою: «По моему глубокому убеждению, развал Советского Союза —— это общенациональная трагедия огромного масштаба».
Далі, звертаючись уже до всього світу, В.Путін заявив, що треба зважати на реалії: «Это состоялось, это принято народами этих стран, признано международным сообществом и самой Российской Федерацией. Это независимые, полноценные независимые государства, и нужно относиться к ним с уважением. С уважением — это значит признавать их законные интересы».
Це теж сказано чесно і щиро. Не треба сумніватися в тому, що переобраний величезною більшістю громадян Росії президент В.Путін проводитиме щодо України політику добросусідства і співробітництва. Але не треба очікувати, щоб він визнавав українські законні інтереси у тих випадках, коли вони не збігатимуться з російськими. А таких незбігів стає дедалі більше. Це раніше, до 1991 року, Україна не мала власних інтересів, бо всі вони були «загальнонаціональними».
Історія, яка роз’єднує
Обговорюючи з російськими вченими зміст шкільних підручників з історії Росії та історії України, ми дійшли одностайного висновку: підкреслювати позитивні моменти у взаємовідносинах, виховувати у молоді доброзичливе ставлення до сусіднього народу, відділяти народ від політичного режиму. Ніколи раніше народи не контролювали дій своїх правителів, які могли бути злочинними щодо інших народів або свого власного.
Зі сказаного вище випливає висновок: прагнучи до встановлення доброзичливих відносин із сусідніми країнами, не слід замовчувати або пом’якшувати заподіяне нам у минулому лихо. Треба правдиво і без емоцій висвітлювати хід подій, виявляючи їх внутрішні рушійні сили і мотиви поведінки історичних діячів. Тоді історія, яка роз’єднує, не кидатиме тіні на сучасність. Тоді уроки історії будуть засвоєні поколінням, яке входить у життя. Тоді нове покоління не дозволить повторення пережитих трагедій.
Так сталося, що історія, яка роз’єднує нас із Російською державою, єднає з Америкою. Тут ідеться не про численну північноамериканську діаспору, яка майже цілком сформувалася з українців, що походили з Австро-Угорщини, а у міжвоєнний час — із Польщі, Румунії, Чехословаччини. Американська адміністрація причетна, у різній формі, до трьох голодів, яких зазнала Україна в радянську добу. Американці допомогли подолати голод, викликаний діями Кремля під час обох післявоєнних посух, і сказали своє вагоме слово в добу горбачовської «перебудови» з приводу замовчуваного голодомору 1933 року.
Тепер ми багато знаємо про три смертні голоди, що виникали в Україні за різних обставин, але в кінцевому підсумку мали одну причину — злу волю правителів Кремля. Однак ми й досі мало знаємо про діяльність АРА в Україні. Старше покоління уявляє собі цю організацію за працями Леніна — як гніздо шпигунів та провокаторів. Ми не знаємо, як працювала ЮНРРА. Ми не зовсім розуміємо, чому Конгрес США розпочав і довів до кінця парламентське розслідування події, що трапилася на іншому боці земної кулі більш ніж півстоліття тому. Зрозуміло лише одне: у 1922 і в 1947 рр. найменше американці думали про рятування українців. І не тільки тому, що вважали їх росіянами. Вони рятували не українців або росіян, а людей, котрі гинули від голоду.
Виправдовуючись перед Леніним, Раковський казав: ми не запрошували американців в Україну, вони самі полізли сюди! Це — правда. Після Другої світової війни вони «полізли» в Туреччину, щоб усунути загрозу поглинання її Кремлем. Тоді ж «полізли» у Францію, щоб запобігти її переходові у руки комуністичних маріонеток на сталінських пальцях. У наші дні «полізли» в Афганістан, незважаючи на гіркий англійський і радянський досвід. «Полізли» в Кувейт та Ірак…
«Проблеми з демократією»
Американські політики й політологи (мабуть, крім Збігнева Бжезінського) не змогли свого часу розібратися в тому, що відбувалося в СРСР. «Оксамитова революція» 1989 року у Центрально-Східній Європі і розпад Радянського Союзу впали їм як сніг на голову. Сутність комунізму й тих проблем, які він залишив по собі у пострадянському регіоні, не стала для них зрозумілішою й тепер.
Це можна проілюструвати виступами на міжнародній конференції «Україна в Європі і світі», яка зібрала в лютому ц.р. у Києві впливових політиків та знаних політологів. Мадлен Олбрайт, яку не треба представляти, докоряла українцям за «проблеми з демократією». Першою серед американців вона заговорила про «розумні санкції» щодо України, якщо «проблеми з демократією» загострюватимуться. Як правило, американські політики більш стримані. На жаль, вони й більш байдужі до всього, що в нас відбувається. Здається, відвертість американізованої чешки пояснюється більшою симпатією до нас. Лише вона з усіх іноземних учасників конференції висловила оптимізм у питанні про членство України в НАТО і ЄС.
Коли людина вперше сідає на велосипед, вона зосереджує увагу або на рулі, або на педалях. В обох випадках це призводить до падіння. Коли ми аналізуємо історичний зріз українсько-російських проблем тільки в етнополітичному плані, забуваючи про однакову для обох народів проблему виходу з комунізму, ми ризикуємо помилитися у прогнозах.
Врешті-решт, чому після 1991 року в Росії постійно виникає проблема відродження Радянського Союзу в різних формах — Співдружність Незалежних Держав, Слов’янський союз, ЄврАзЕС, ЄЕП? Невже хто-небудь сумнівається у тому, що найбільша в Європі за територією Україна може бути незалежною, якщо самостійно існують Андорра чи Монако? Невже хтось побивається, що Україні буде сутужно на самоті? Ні, річ не в Україні. Все пояснюється прагненням російської політичної еліти відновити в будь-яких формах колишню радянську державу. Для цього вона використовує труднощі виходу з комунізму, які є в усіх колишніх союзних республіках.
Із чого все починалося? Не всі знають, що якраз З’їзд народних депутатів Російської Федерації показав революційний приклад іншим союзним республікам і прийняв 12 червня 1990 року Декларацію про державний суверенітет. У сьомому пункті декларації проголошувалося право виходу РРФСР зі складу СРСР. Автори цього документа ототожнювали СРСР з компартійно-радянським загальносоюзним центром. Скинувши М.Горбачова, вони відразу забули про декларацію, але залишили своїм наступникам головний біль: у якому світлі представляти державне свято, встановлене на її честь? А тепер при владі в Росії політики, які не руйнують, а будують. Вони проголосили себе наступниками величі Росії — імперської і радянської. Вони прагнуть відновити цю велич, якщо можна, у попередніх кордонах.
Комунізм у СРСР було побудовано за перші 20 років після приходу більшовиків до влади. Наступні два покоління радянських людей звикли жити при комунізмі, не усвідомлюючи того, що це не суспільство загального благоденства, а заміна приватної власності на засоби виробництва — державною. Тепер їм доводиться звикати до капіталізму — тієї закономірної стадії у суспільному розвиткові, через яку інші народи вже пройшли. Побудова соціальної держави, яка ґрунтується на ринковій економіці, як і побудова громадянського суспільства, — для нас тільки перспектива. Оскільки пострадянська держава і в Україні, і в Росії все ще змушена тримати на собі величезну кількість людей, котрі не пристосувалися до ринку, вона може собі дозволити «проблеми з демократією», які так турбують американських політиків.
Історія свідчить, що держава завжди дозволяє собі рівно стільки, скільки суспільство погоджується терпіти від неї. Та не треба надто багато вимагати від суспільства, знівеченого масовими репресіями, голодоморами і депортаціями. Треба йому допомогти, пані Олбрайт!
Кому захищати українську ідентичність?
На згадуваній вище конференції «Україна в Європі і світі» Андерс Ослунд (Фонд Карнегі, США) заявив: «Дуже важко умовити людей на Заході захищати Україну, якщо Україна сама не захищає себе, свою ідентичність, свою незалежність».
Це логічне за формою зауваження — чергова ілюстрація непрофесійності американських політологів стосовно українських справ. Вони надто оптимістичні, коли гадають, що Україна у вигляді наявних у ній організованих політичних сил може, але чомусь не хоче захищати свою незалежність.
На зламі 80 — 90-х рр. сформувалася потужна політична сила, яка виступила за відродження УНР, — Народний рух України. В ситуації революційної кризи республіканська компартійно-радянська номенклатура скористалася боротьбою між загальносоюзною й російською елітами, аби підвищити свій статус здобуттям незалежності. Щоб зміцнитися при владі, вона повинна була поставити ідеологічний мур між Москвою та будованою нею державою. Тому вона перехопила рухівські гасла вкупі з більшістю рухівських лідерів і підняла на п’єдестал «батьків-засновників» УНР — М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюру.
За півтора десятка років українська правляча еліта мало змінилася. Основу її, як і раніше, становить компартійно-радянська номенклатура. Водночас біля влади опинилася бізнес-еліта, що працює здебільшого з російським капіталом. Хотілося б, щоб вона не піддавалася впливам надто тісно пов’язаних із власною державою російських бізнес-партнерів. Хотілося б, щоб вона ототожнювала власні інтереси з інтересами свого народу, держави, країни. Хотілося б… Інших сил, здатних захистити економічну, політичну й культурну незалежність у наскрізь пропаленому комунізмом українському середовищі практично немає. Де той Рух?
Втішає те, що стихійні суспільні настрої цілком однозначно орієнтовані на зміцнення суверенітету України. Це проявляється не часто, але потужно. Можна пригадати, з яким обуренням громадськість зустріла необережну ремарку колишнього віце-прем’єр-міністра РФ Валентини Матвієнко про доцільність написання спільних підручників із вітчизняної історії. Можна послатися на те, як в українському суспільстві сприймався тузлинський конфлікт. Можна назвати, нарешті, мізерні масштаби відзначення 350-річчя Переяславської ради. За первісним планом, президент РФ повинен був приїхати в Київ у день, коли ця рада відбулася.
Суспільні настрої орієнтовані й на те, щоб іти в Європу. Приклад європейських соціальних держав, які в радянські часи називалися капіталістичними, однаково принадний для громадян України і Росії. Мільйони їх пересвідчилися на власні очі, що Європа стабільна і благополучна. Тим, хто бажає утримати Україну в російському політико-економічному просторі, доводиться враховувати цю обставину. Вони закликають: у Європу, але разом з Росією!
Глибоко помиляються ті, хто вірить цьому гаслу. Росія хоче співробітничати з Європою і США тільки тому, що поза світовим ринком вона не може існувати. Колапс заснованого на неринковій економіці Радянського Союзу засвідчив це з усією переконливістю. Але політичні сили в сучасній Росії охоплені одним патріотичним почуттям: відродити наддержаву. Ні НАТО, ні ЄС їх не цікавлять.
Як розгортаються події в наші дні? Країни ЄС стурбовані тим, як «перетравити» нове поповнення. Економічні проблеми, що виникають після розширення ЄС перед Україною, європейців мало цікавлять. Не більше цікавляться нами американці. Вони не сприймають Україну як цілісність. Увага американської адміністрації розпорошується між тими або іншими політичними діячами, які створюють «проблеми з демократією».
Навпаки, Росія з 2000 року займається українськими справами системно і наполегливо. Вона пропонує Україні свої варіанти виживання при новому розкладі сил у Європі. Інтеграційний тиск на Україну після виникнення ідеї ЄЕП став просто-таки нестримним.
Українська сторона бажає лише створити режим вільної торгівлі без винятків та обмежень. Російська сторона добивається зовсім іншого. М.Касьянов, який до лютого ц.р. очолював уряд РФ, заявив: «…мінімальний рівень інтеграції — єдиний митний простір і єдина зовнішньоторговельна політика». Його заступник В.Христенко твердив: «Слово «єдиний» у сполученні ЄЕП передбачає делегування повноважень певному наднаціональному органові. І якщо буде підписано договір по ЄЕП, то це буде договір, аналогічний Римському договору про створення ЄС».
Мета ЄЕП — укладення економічного союзу Росії, України, Білорусі та Казахстану з використанням єдиної валюти. Такий союз автоматично знищує євроатлантичну перспективу для України. А далі все може бути так, як уже було після 1654 року, тільки у прискореному темпі.
Висновки
Соціально-політична й економічна ситуація в Україні і Росії приблизно однакові. Існує спільний мовно-культурний простір. Інтереси переплітаються навіть на сімейно-побутовому рівні. Отже, інтеграція з Росією, спочатку в цілком пристойних, неполітичних формах, може відбутися майже непомітно. Тільки б ми не пручалися…
Від Європи, навіть від Центрально-Східної Європи, ми відрізняємося. Нелегким є кожен крок назустріч НАТО і ЄС. Нам постійно твердять: почекайте, років через 20 ви досягнете наших стандартів, і тоді об’єднаємося.
Проте Україна не матиме тих двох десятків років. Президентська кампанія в Росії засвідчила це з дивовижною переконливістю. Нетерпляче перебираючи ногами, жалюгідні противники В.Путіна пропонували в телевізійному ефірі надто прості рішення дуже складних проблем, аби прорватися до президентського крісла і ядерної кнопки. Як далі розгортатимуться події в країні, де звучить мелодія сталінського гімну з уривками первинного тексту безсмертного автора «Дяди Стёпы»? Як ці події зачеплять Україну?
Україна відмовилася від ядерної зброї, задовольнившись зобов’язаннями поважати її незалежність, суверенітет та існуючі кордони, які прийняли на себе у листопаді 1994 року Росія, США, Велика Британія, Франція й КНР. Проте «парасолька» Ради Безпеки ООН — річ ненадійна. Вона не розкриється, якщо хтось із постійних членів Ради Безпеки скористається правом вето.
За цих умов у разі виникнення кризи не доводиться сподіватися й на допомогу НАТО. Така допомога не була надана ні Угорщині в 1956 році, ні Чехословаччині в 1968 році, ні Польщі в 1970 та 1980 рр. Як свідчить досвід, НАТО може втрутитися у кризові ситуації лише тоді, коли країнам, котрі входять у цю систему колективної безпеки, не загрожуватиме ракетно-ядерна відповідь. Кубинська криза 1962 року, що поставила світ на грань атомної війни, навчила політиків Заходу бути обережними з партнерами, які не контролюються своїми народами.
З огляду на сказане вище, українським політикам та інтелектуалам слід активніше формувати громадську думку, сприятливу для вступу в НАТО і ЄС. Їм слід відвертіше і сміливіше у спілкуванні з російськими партнерами відстоювати свої національні інтереси.
Ключову роль у подіях здатна відіграти адміністрація США. 1951 року вона наполягла на приєднанні до НАТО Туреччини і Греції, воєнно-економічні стандарти яких істотно поступалися стандартам інших членів Північноатлантичного альянсу. Річ не в стандартах і не в мірі відданості Києва демократичним цінностям. За відповідної допомоги не буде проблем ні з першим, ні з другим. Відсутність такої допомоги позначиться не тільки на Україні, а й на долі всієї Європи. Україна перебуває у Європі, це — географічний факт. Байдужість Америки до України позначиться і на долі Росії, яка стоїть на роздоріжжі.