Відносність людської психіки нескінченна: німці нарікають на дорожні вибоїни; бельгійці — на якість пива; італійці чують «мило» у своїх спагеті; французи, замість істини, знаходять у вині «бурду»; швейцарцям неправильно йдуть годинники; іспанцям не вгодила «Барселона»... Ніхто в Європі не задоволений тим, що має, завжди кортить чогось більшого! Так само «по-європейському» невдячні й українці, які наче й не були сотні років без держави, наче не отримали тільки півтора року тому довгождану Свободу — мільйонами сердець омріяну.
Натомість, з іншого боку, невдоволення — це шлях до покращання: головне, аби не було огульного критиканства, самомилування у власній прозірливості, оцього «А я ж давно казав! А я ж давно застерігав!» Натомість щире бажання змін — природне для кожного небайдужого. Можливо, навіть гостра критика ефективніша: коли згущуються фарби, підбирається штучний контекст — тоді якось наочніше все бачиться, легше осягається і навіть швидше змінюється…
Авторові слід наперед попросити вибачення у тендітно-делікатної частини аудиторії за жорсткість прикладів та категоричність висновків, що робляться у цій статті: це не тому, що «накипіло», а радше тому, що «краще гірка правда…»!
«Фірма пропонує для роботи українців»
Їй-богу, сьогодні своїми очима читав ось такий чеський інтернет-сайт. Причому йдеться не про «оголошення», а про цілий веб-ресурс, до того ж добре розрекламований у пошукових системах. Після такого заголовку читачеві добірною чеською мовою пояснюють переваги найму на роботу українців: «Вони готові сумлінно і тяжко працювати, вітають кожну додаткову робочу годину. З ними ваша праця не порушуватиме Трудовий кодекс. Можемо поставити вам навіть одного працівника, наприклад… для ремонту родинного будиночка». Вловлюєте цинізм?
Далі клієнта запевняють, що фірма має велику базу даних, а тому, якщо він не буде задоволений одним працівником, за кілька годин буде надано іншого. І насамкінець неодмінне застереження про необхідні в таких випадках заходи безпеки: «З кожним працівником фірма має особистий контакт, тому клієнт не повинен переживати щодо виникнення будь-яких проблем, котрі одразу ж залагодять». У перекладі з мови символів це означає: «В нас є їхні паспорти та адреси. Вони як вогню бояться депортації, тому будуть з вами сумирними, як ягнята».
Хто бодай трохи знає Прагу, підтвердить, що тут (як і в кожному іншому чеському місті) існує принаймні кілька «точок», де з ранку до вечора стоять українські заробітчани і куди навідуються чеські працедавці з діловими пропозиціями. Але, власне, які це пропозиції! Це скидається, радше, на ринок рабів, які очікують принизливого заглядання їм до рота. Сидять отак наші люди: розпарені, насторожено-насуплені, зернята гризуть, пиво чеське п’ють, гомонять щось собі малозрозумілим закарпатським діалектом. Як хтось скаже жарт — усі регочуть; як хтось сполошить — швидко розходяться. Та не полошить ніхто, система відпрацьована вже не один рік: усе полагоджено, все домовлено — тільки сиди й чекай роботодавця. Городяни проходять повз цей людський торг із підкреслено відстороненими мінами, бо ж на серці муляє, що не годиться так, що не по-людськи це, не по-європейськи, але одразу сумління знаходить заспокійливе: «А чого він взагалі їхав сюди? Хай би сидів собі в своїй дірявій Україні. Його ніхто не кликав — у нас тут і в самих праці немає».
А чого ви дивуєтеся? В Чехії українці — це не так нація, як синонім чорнороба: такого, знаєте, золотозубого загорілого сільського хлопця, обстриженого, набундюченого, забитого. Чеською мовою навіть саме слово «українці» звучить якось пекучо-констатуюче, як діагноз. Тішить, правда, що не тільки ми такі – маємо ще двох «співтоваришів» по іміджу: молдаван та циганів.
А ось що публічно каже авторова колега з Карлового університету, скаржачись на погану експлуатацію житла: «…На жаль, у моєму під’їзді, як і в усьому будинку, більшість квартир найнята українцями, які взагалі не знають, що існує щось таке, як домоправитель… Він прийде до них, скаже щось підписати, і вони підписують… А ще українці поставили поміж нашими вікнами сателітну антену, то я тепер нічого з балкона не бачу…» Зауважте, йдеться про працівницю університету!
Відповідь на кшталт: «якби не ці ненависні вам українці в сорок п’ятому, то досліджували б чеську мову разом з іншими забутими слов’янськими мовами десь в американських університетах» може ненадовго заспокоїти власну гордість, але згодом ви помітите, що чеські городяни мають рацію: нікому не хочеться бачити, як по-нехлюйському поводяться у вашому охайно виплеканому обійсті. Невдоволення чеських громадян зайдами, котрі оселилися поміж них, украй високе. Якщо не прямо вам у вічі, то принаймні поміж собою переважна більшість «має що сказати про тих українців». Отож, шановні кияни, харків’яни, львів’яни, їдучи у відпустку до Праги, не дивуйтеся секундній паузі, коли дістаєте свій паспорт в аеропорту чи готелі: вам тут раді… але не дуже.
Дійшло, що докотились
Історіями-страшилками з життя української мафії, комічними анекдотами про натуралізованих сусідів, які збирають старі телевізори на смітниках, чи співчутливими оповідями про сердегу-трударя, котрий отримує жменьку євро за денну працю, щоб прогодувати родину, переповнений сучасний інформаційний простір не лише Чехії, а й Португалії, Італії, Польщі — всюди, куди занесла доля українських трудових мігрантів. «Нашого цвіту…», як то кажуть.
Чи правдиві ці історії, чи міфічні — питання другорядне. В даному разі Україна мало чим може допомогти своїм землякам, та й не чекають вони цієї допомоги. Завдання Української держави, а також усіх бодай мінімально свідомих власної гідності громадян, – ініціювати внутрішню публічну дискусію щодо покращання іміджу нашої нації в Європі.
Ми й досі наївно віримо, що помаранчева революція, Євробачення, Кличко з Шевченком є візитними картками нашої держави у світі. Сміх, люди добрі! Та нікому тут немає діла ні до Майдану, ні до славної футбольної історії України. Європа живе іншими темпами. Плин інформації шалений, а Україна в ньому не представлена. Не представлена взагалі.
Усе, що знає пересічний європеєць про нашу державу, — це кілька енциклопедичних речень плюс внутрішня оцінка людей за рівнем маргіналів-заробітчан. І не тому, що він тупий чи обмежений, а тому, що ніякого діла йому до нас немає. Отож, Київ для нього — це те ж саме, що для нас Тирана чи Улан-Батор: чи є він, чи немає його — різниця невелика.
Декларуємо європейські прагнення, претендуємо на культурну столицю Європи, а самі за стільки літ не можемо зробити ревізію власного зовнішнього іміджу. Доки українці насолоджувалися вигаданими регаліями, імідж держави — без жодного «креативу», «дешево й сердито» — викували наші заробітчани, які зазвичай добрі й тихі поодинці, але коли вкупі — краще не підходь. Таке складається враження, наче дорослі дядьки знову відчули «свободу» і, як солдат у самоволку, вибираються після тривалої праці в місто «на людей подивитися» (що саме собою нестрашно) і «себе показати» (тут уже гірше). Та й життя їхнє в бараках скидається, радше, на армійське.
Звичайно, те, що творилося даністю життя десятки років, складно змінити осмисленими діями за коротку добу, однак першим кроком, який мусять усвідомити всі громадяни, має стати констатація наявності в європейському світогляді виразно домінуючого образу «маргінальної України». Щоб позбутися проблеми, передусім про неї варто довідатися.
Ця стаття мала б починатися з сентиментального: «Були часи, коли слово «українець» у Празі являлося синонімом освіченості, порядності та волі до свободи: ректором Карлового університету був наш земляк, а вся українська інтелігенція знаходила гостинний прихисток у «серці Європи», в мальовничій Празі та миловидих Подєбрадах...». Але надто гіркою видається реальність сьогодення, порівняно з вісімдесятирічною давниною: «не той тепер Миргород…».
Хочеться вірити, що на відновлення власного позитивного реноме українцям не знадобляться цілі десятиліття… Хочеться вірити…