Рік Росії розпочався з підйому триколора перед палацом «Україна» |
Українофобство і страх вилікуємо. Якщо Москва допоможе
Сюрпризом для всіх учасників турніру «Білий гусак» у Горлівці між збірними командами ЦСКА (м. Москва) і тенісним клубом «Стирол» (Україна) стала пісня «Две страны». Уперше на суд глядачів виніс її сам автор, гість турніру — відомий у Росії популярний виконавець Дмитро Полторацький. Пісня вийшла хороша, з потужною енергетикою. Текст її відверто політичний, розставляє дуже важливі акценти у відносинах між нашими країнами. Д.Полторацький сподівається, що вона буде затребувана під час майбутніх виборів у Росії, де живе багато українців, і в Україні, яка ще не позбулася синдрому скривдженої сестри. Можливо, я помиляюся, але, здається мені, вперше в доступній формі до імперської свідомості росіян донесено думку, що Україна і Росія — «дві великі країни». Адже не секрет, що деякі громадяни Росії в душі так і не змирилися з тим, що Україна — незалежна держава, суб’єкт міжнародного права з власними інтересами, які можуть і не збігатися з інтересами інших країн, у нашому випадку — Росії.
Коли нам із колегою — головним редактором горлівської міської газети «Кочегарка» Едуардом Каштановським — надали слово, вирішив, що говоритиму українською. Така виникла духовна потреба, та й за протоколом слід було виручати столицю Центрального району Донбасу — внести в міжнародну зустріч елемент національної самоідентифікації сторони, що приймає, представити символ держави та складову конституційного ладу. Річ у тому, що господарі підготували чудовий концерт. Лунали пісні російські, французькі, англійські, іспанські й... жодної української. Уже й гості попросили, аби пролунала українська пісня, але виконавці вдали, що не почули прохання. Ми, бач, проводимо захід у рамках Року Росії в Україні, сказав директор по зв’язках із громадськістю й соціальних питаннях ВАТ «Концерн «Стирол» Леонід Щербина, тому слухатимемо російські пісні. А ось, мовляв, коли поїдемо до них у гості, то нехай вони тоді нам співають українські...
Погодьтеся, це позиція... Обговорювати її не збираюся, хоча й сумніваюся, що в Москві, якщо відбудеться, звісно, матч у відповідь, лунатимуть виключно українські пісні. Щось схоже трапилося бачити нещодавно в шахтарському Добропіллі. Живуть там українці, а в чотиригодинному концерті, підготовленому дитячими творчими колективами, не було жодного українського номера. «Замовляли музику» міська влада та ДХК «Добропіллявугілля». Гірники навіть, сказав генеральний директор холдингу Сергій Кужель, виділили кілька тисяч гривень і оплатили виступ юних талантів. Ані Добропільський міський голова Віктор Дерипаска, ні сам «генерал» так і не змогли чітко пояснити, чому діти українців у своїй державі виховуються на культурі сусідньої держави? А потім товариші буцімто щиро зображають подив і намагаються підвести сумнівну ідеологічну базу під кричущий факт, що Донецька область — єдина в Україні, де, відповідно до результатів останнього перепису населення, кількість жителів, котрі визнають українську мову рідною, за роки незалежності України зменшилася. При цьому українцями себе назвали 56,7% жителів області, що на 6,2% більше, ніж раніше, але державну мову своєю кревною визнали лише 24,1% жителів області — на 6,5% менше, ніж за даними попереднього перепису. Запитання — хто підсунув свиню? Ті, хто видав на-гора остаточні результати перепису в області? Чи це результат політики апарату регіональної влади, що дістався у спадок від попередніх часів і симбіоз якого з новоутвореними кланами відвів українській мові останніми роками ще принизливіше місце в громадському житті Донеччини, ніж було навіть за комуністів?
Добре хоч, що в Горлівці бажання гостей — закон. Честь мундира довелося рятувати господареві особисто. Зворушливо й сердечно Микола Янковський виконав пісню «Рiдна мати моя». Характерно, підспівувати Миколі Андрійовичу почали й деякі москвичі...
Тост як тест. Рекомендую
Мій тост про дружбу, значення медіа й неформальних контактів, про те, що не можна все перекладати на плечі урядів, а потрібно їм допомагати, як ми це робимо нині, викликав загальне схвалення. Переклад не знадобився. Усі чудово зрозуміли суть. Ось тільки одна людина, колишній співробітник КДБ-ФСБ (хоча обізнані люди запевняють, що лицарі плаща та кинджала навіть після офіційного виходу на пенсію залишаються при ділі) сказав: «Треба ще розібратися, чому це він (автор) виступав українською». І... «розколовся» сам. Дорогою до готелю з’ясувалося, що в полковника О.Соломахіна українське коріння, — прізвище його батька в червоноармійській книжці писалося як у запорізьких козаків — Соломаха. Далі, у відповідь на зауваження, що згаданий факт можна розцінити як один із прикладів політики асиміляції неросійських народів, що її постійно здійснює Росія, прозвучало цілком несподіване і вкрай образливе: мовляв, після мого виступу українською я «впав у його очах нижче від табурета».
Звісно, наступного дня Олексій Олексійович — бож вихована, зрештою, людина, «закінчив вищу школу комітету» — попросив вибачення. Проте, як казав Мойша, осад у душі залишився. Повірте, я й не згадав би про це, якби з таким уже не зіштовхувався. Адже один раз — це випадковість, двічі— послідовність, а тричі — вже система. Щось таке в Донбасі розкручується. Раніше й уявити собі не міг, щоб хтось у теплій компанії дозволяв знущатися з української мови. У регіональній донецькій пресі, зареєстрованій після здобуття Україною незалежності, таких матеріалів, на жаль, можна знайти безліч. Скажімо, поздоровляв колегу в редакції донецької обласної державної газети з днем народження (недавно він — напевно, за українофобство — підвищення одержав) — той став розмахувати руками й кривлятися, зображуючи сурдоперекладача «з державної мови». Невдовзі, також на дні народження колеги (редактора єдиної донецької україномовної газети, мало не весь наклад якої поміщається в його діловій теці), один пан, котрий приїхав кілька років тому з Росії, обурився, що я дозволив собі відзначити достоїнства брата по цеху не «загальнозрозумілою» мовою. Далі, якась особа, що бозна-звідки з’явилася у Донбасі, але вже, відповідно до посади, розподіляє гонорар у виданні (яке, до речі, має одного власника з вищезгаданою газетою), не мине нагоди позбиткуватися над українською й тими, хто нею говорить. Використовує службове становище й відкрито реалізовує антиукраїнські вподобання під час виконання функціональних обов’язків.
Є й інші аналогічні приклади. Проте не в цьому суть. Просто добре знаю цих, даруйте, «патріотів», котрі ганьблять Росію. Навряд чи їх можна назвати самодостатніми. Гадаю, без заступництва певних сил такі вихватки їм і на думку не могли б спасти. Хоча, зізнаюся, мені ще пощастило. «Поборник російських інтересів» — викладач Донецького національного університету — взяв і плюнув в обличчя «ворогу-націоналісту» — нині народному депутату України Роману Зваричу, який із патріотичних міркувань поміняв громадянство США на українське і приїхав з місією доброї волі в Донбас. Утім, з’ясувалося, сіяч доброго, вічного також згодом виявився дуже милою людиною, навіть вибачення попросив.
Хохол — це образа чи діагноз?
Який же сенс єднання «братніх слов’янських народів», про що постійно говорили члени московської делегації? Під час прощального сніданку, отримавши згоду всіх присутніх на ньому гостей, із допомогою диктофона я це й спробував з’ясувати. Передусім мені довелося звернути увагу москвичів на те, що не всі в Україні однозначно сприймають слово «хохол» та його похідні — «хохляцька рідня», «хохляцьке коріння» й т.п., чим практично кожен із них бравірував. Хіба це образливо? — здивувався Валерій Стрєлецький. Ось я, мовляв, хохол, закінчив школу в Знам’янці, земляк Миколи Андрійовича Янковського, у мене там мати досі живе. Муса Манаров хохол, його батьки в Полтаві живуть. Одне слово, підбив підсумок колишній начальник відділу П служби безпеки президента Єльцина Валерій Стрєлецький, українці живуть в Україні, а всі її діти за кордоном — хохли. Коли так, то довелося поцікавитися, чи є серед членів московської делегації справжні росіяни. Дивно, всі промовчали. Тоді звернувся до корінного москвича, Героя Радянського Союзу, космонавта Олександра Лавейкіна.
— У справжнього росіянина, — підбив проміжні підсумки Олександр Іванович, — татарська кров. Після ярма.
— Тобто, — автор знову підкинув дров у вогонь дискусії, — ви всі згодні з Наполеоном, який стверджував, що, мовляв, копни росіянина — і знайдеш татарина.
Природно, завдяки невичерпному відчуттю гумору й оптимізму двічі Герой Радянського Союзу, космонавт Муса Манаров, лакець за національністю, не міг проігнорувати такого близького йому мусульманського історичного аспекту.
— Кажуть, незваний гість гірший від татарина, — резюмував Муса Хіраманович. — Татарстан обурився. Тоді у Верховній Раді ухвалили постанову, що нині незваний гість кращий за татарина. Нас, лакців, — продовжував радянський космонавт, — 150 тисяч — мало. Але ми справжні росіяни. Як казали серби, нас і росіян 200 мільйонів. Ось чому, як мені здається, стався розподіл. Очевидно, недостатньо було поваги до українців. Занадто велика централізація. А так, грубо кажучи, ділити нічого. Ближчих за Україну, Росію, Білорусь немає. У нас Дагестан — як одна країна. Якщо порівняти, приміром, даргинську й лакську мови — вони абсолютно різні. А українська й російська — близькі.
— Добре, а смисл цього об’єднання який?
— Лише один. Гуртом, як кажуть, і батька легше бити. Сильніші станемо.
— Росія — величезна країна, в якій усе є. Не вистачає лише гарматного м’яса. Чи не стоїть за закликами до об’єднання бажання за наш рахунок збільшити військові ресурси?
— Я відповів би так, — приєднався до розмови генеральний директор Незалежного інституту інформації й аналізу, віце-президент Асоціації ветеранів і співробітників служб безпеки президента Росії полковник Володимир Барашков, — об’єднання за принципом Європи, вільні кордони. Я нещодавно був у Німеччині, Голландії, Франції та Бельгії — все спокійно. А те, що кожен із нас відчуває глибоку любов до українського народу, це однозначно.
— Візьмімо інший аспект, — глибше виясняв принадність картини, що її змальовували гості, автор. — В Америці, Австралії, Канаді, інших країнах також є українська діаспора. Хоча й там процеси асиміляції — серйозна проблема. А московські вихідці з України в основному, як ви підтвердили, на жаль, хохли. Не знають мови, не шанують культуру, знущаються з мови та святинь предків. По суті, пробачте, є своєрідними маргіналами.
Після цієї тиради мої співрозмовники, які в космосі, авіації та спецслужбах Росії пройшли всі мислимі й немислимі випробування, що лише можуть випасти на долю справжніх чоловіків, здається, були шоковані. Обурилися.
— Ну, чого ж відразу маргінали? — запротестував Муса Манаров.
— Маргінали — це занадто сильно сказано, — засумнівався в коректності дефініції Володимир Барашков.
— Добре, давайте спільно знайдемо інше слово. Як це назвати, коли у вашій присутності людину позиціонували «нижче від табурета» лише за те, що у своїй країні вона видала рідною мовою спіч, зміст якого сподобався всім без винятку? І потім, які можуть бути гарантії, що процеси економічної інтеграції не перейдуть в інші форми, при яких наші хлопці воюватимуть за інтереси Росії?
— В основі нинішнього об’єднання, — сказав президент Міжнародної аерокосмічної корпорації «НИКА», заслужений військовий льотчик РФ, генерал-майор Микола Кушнарьов, — взаємовигідні інтереси, що грунтуються на жорсткій, об’єктивній економічній інтеграції, яка існувала раніше. Це дозволить розв’язати низку економічних проблем. Деякі з них, як відомо, мають скандальний варіант. Проте завдяки мудрості, зваженості й послідовності керівництва України та Росії вони поступово розв’язуються в інтересах обох держав.
У кожного своя доля і свій шлях широкий
Було б несправедливо у спілкуванні з гістьми не поцікавитися думкою господаря турніру про порушені проблеми. Ось така в нас відбулася розмова з народним депутатом України Миколою Янковським.
— Однією з причин, яка сприяла розвалу Радянського Союзу, була спроба створити радянський народ, — сказав Микола Андрійович. — Пісня Дмитра Полторацького — це нове слово росіян. Не великий російський народ, а дві великі країни: Україна і Росія. Лише в такому разі можливий новий союз. Сьогодні США — держава №1 у світі. Проте є потужні Японія, Китай, Європа. Створення конкурентоспроможного союзу Україна—Росія лише підсилить світове співтовариство.
— Ви розповідали, що «Стирол» свого часу брав участь у підготовці запуску «Бурану».
— Так, нам доручили виготовити паливо для космічного човника. Ми згадували про це з російськими фахівцями у зв’язку з великим нещастям у США — аварією «Шаттла». Сьогодні в них немає відповіді на цю трагедію в освоєнні космосу. А в Україні й Росії, виявляється, є. Ще не втрачено високого технічного потенціалу. Це буде на благо розвитку наших економік. Звісно, побутують різні думки. Є й така: мовляв, не потрібен нам союз, треба розірвати відносини й будувати майбутнє без Росії.
— Миколо Андрійовичу, викликає запитання те, що учасники турніру відзначали лише парадний бік перебування України й Росії в єдиній державі. Заперечувалося незаперечне: що заборонялася українська мова, знищувалася інтелігенція, організовувався голодомор, а українці розглядалися виключно як біомаса для зростання потужності імперії.
— Гадаю, замовчувати не можна. Не народи винні, а політики, котрі це робили. Так, було, треба визнати факти і зробити так, аби подібне не повторилося. Але це не означає, що треба розійтися назавжди.
— Українці натерпілися не менше, ніж євреї, перед якими вибачився навіть Папа Римський Іван Павло ІІ, бо його попередник у середньовіччя виявився причетним до страти якогось єврея.
— Це засвідчує велич понтифіка, що знайшов у собі сили вибачитися.
— Не лише Папи Римського, а й народу.
— Я не сказав би, що все зло від росіян і що українці не розстрілювали й не морили голодом українців. У нашому селі була така Гапка, яка морила голодом своїх же. Система така була. Чому за неї мають відповідати росіяни? Вони також страждали й гинули. Я сьогодні змушений виступити на їхній захист. Гадаю, звинувачувати слов’янський народ — безперспективно. Адже Росія також не мала державності, була надбудовою, де владу передавали одне одному.
— Навряд чи всі в Україні з вами погодяться.
— Я знаю про це. Мені написав лист інженер-технолог, ми в Дніпродзержинську разом працювали. Я дуже здивований зміною його поглядів. Він пише, що 2003 рік буде дуже важким для нашої країни, бо це рік Росії в Україні. Що ж, у нього є право мати власну думку.
— А ваша, як і має бути, визначається виключно економікою?
— Останні 10 років внесок, який концерн «Стирол» зробив у розвиток Горлівки, став можливим завдяки співпраці з російськими фірмами. Ми в них газ беремо, стирол беремо... У нас 98% сировини з Росії. І тільки завдяки тому, що в нас нормальні зв’язки, ми розвиваємося. Але я за те, аби ми були господарями на своїй землі. Розумні люди завжди можуть знайти вихід зі становища, домовитися про правила гри.