«Хто не проти нас, той із нами»
Перефразований євангельський вислів,
який приписують Яношу Кадару.
Будапешт, 1956 р. |
Цю людину не можна віднести до розряду одіозних, харизматичних персон минулого століття. Його не поставиш урівень із Черчіллем, де Голлем, Мао Дзедуном, Кастро тощо. Він не був диктатором, тираном, генератором катаклізмів, глобальних розколів і переділів. Однак тихе і планомірне втілення в життя реформ, які пізніше отримали назву «кадаризм» і тривали понад тридцять років, обійшлися дорого. Разом із Югославією, Угорщина була найбільш «просуненою» країною колишнього соцтабору. До неї ставилися з побоюванням. Поділ економіки на державний і приватний сектори, особливо надання останньому найпотужнішої урядової підтримки було на той час справою нечуваною. Реалізм, прагматизм і здоровий глузд — ось чим вирізнявся політичний курс Яноша Кадара. У чому ж полягав секрет «великого стариганя угорського політичного життя»?
Кадар — це псевдонім, узя-
тий, певне, на догоду загальній комуністичній моді в роки роботи в підпіллі. Янош Черманек народився 12 травня 1912 року в Рієку. Був робітником, механіком по точних приладах, а вже з 16 років брав участь у робочому русі Угорщини. 1931 року вступив у компартію Угорщини і за її завданням працював у молодіжних організаціях соціал-демократичної партії. Потім іде типова номенклатурна кар’єра. Безліч разів був заарештований, у 1940—41 роках брав участь у відродженні розгромленої хортистами підпільної компартії. З травня 1942 року — член КПУ, потім секретар ЦК. Після звільнення країни від фашизму — член ЦК і Політбюро КПУ, із 1946 року — заступник генерального секретаря партії. У 1948—1950 роках — міністр внутрішніх справ, секретар, завідуючий відділом ЦК. Однак навесні 1951 року на підставі обвинувачень, висунутих тодішнім керівником КПУ М.Ракоші, арештований і засуджений до довічного тюремного ув’язнення.
Через рік після смерті Сталіна, 1954 року, Кадар реабілітований і знову береться за партійну роботу.
Хоч як би це звучало цинічно, однак «зоряним часом» для Кадара став 1956 рік.
Трагічні дні осені 1956-го для Угорщини протягом останніх чотирьох десятиліть розглядалися по-різному. Це називалося «революцією», потім просто «жовтневими подіями», потім «заколотом», і закінчилася лексична парадигма словом «контрреволюція». Фаховим історикам доведеться ще довго розбиратися в уточненні оцінок, які все одно будуть суб’єктивними.
Економічне і соціальне становище Угорщини після смерті Сталіна було дуже напруженим. На її прикладі наочніше можна показати, як Сталін на практиці проводив більшовизацію Східної Європи. За Ялтинськими угодами у вересні 1945 року в Угорщині мали пройти вільні вибори. Однак радянський голова контрольної комісії маршал Ворошилов передбачав нищівну поразку комуністів і спробував маніпулювати виборами. Це йому не вдалося. Перенесені на листопад вибори принесли Партії дрібних землевласників 57% усіх голосів, тобто абсолютну більшість. Попри сильний тиск держави-окупанта, комуністи здобули тільки 17% голосів, однак СРСР розпорядився про створення коаліційного уряду, в якому ключові посади — армія, міністерство внутрішніх справ і поліція — зайняли комуністи: Імре Надь, Ласло Райк, Матіаc Ракоші, Ерно Гере, Ференц Мюнніх. Ракоші, генеральний секретар угорської КП, одержима владою людина, майже маніяк, який провів 16 років у в’язницях режиму Хорті, котрого називали «подовженою рукою Сталіна», встановив 1948 року безпрецедентне одноосібне панування. Обраний народом парламент було виключено з політичного життя. За московським зразком прокотилися показові процеси, наприклад, 1949 року проти кардинала Міндсенті, засудженого до довічної каторги, а також проти вірного, але навченого не в Москві комуніста Ласло Райка, міністра внутрішніх, а пізніше закордонних справ в уряді Ракоші, котрого було обвинувачено в «тітоїзму» і страчено.
Одразу після смерті Сталіна, 5 березня 1953 року населення не лише Угорщини, а й усіх держав-сателітів відчуло можливість змін. Початок було покладено у Східному Берліні.
Берлінські події справили сильне враження на Кремль. Через кілька днів після повстання радянське Політбюро терміново зажадало приїзду угорської делегації до Москви. Вже сам склад делегації, визначений Кремлем, був несподіваним: поряд із «націонал-комуністом» Імре Надем, який повернувся до Угорщини з Червоною Армією, у ній був представник Партії дрібних землевласників Іштван Добі. Про цікаві деталі того, що сталося в Москві, розповідає сам Імре Надь у своєму «Політичному заповіті», котрий вийшов 1959 року в Мюнхені. У приймальні Кремля угорців зустрів Лаврентій Берія. Колишній «великий інквізитор» Сталіна в той час займав посаду віце-прем’єра. Він підійшов до Ракоші і заговорив із ним грубим тоном: «Ну, ви ще на місці? Ви все ще керівник угорського уряду?» «Мудрий батько угорського народу», «великий син Угорщини», як розпоряджався називати себе Ракоші, стояв, немов обпльований. Молотов сердито повернувся до Ракоші: «Зрозумієте ви нарешті, що не зможете вічно управляти за підтримки радянських багнетів?» Ракоші спробував захищатися, але ж той, хто захищається, отримує нову порцію обвинувачень. Кремлівські керманичі своє рішення вже прийняли: новим прем’єр-міністром Угорщини мав стати син селянина, лютеранин Імре Надь — учений-аграрник, типовий професор, який пройшов навчання в Москві, противник режиму Ракоші. Сам Ракоші залишався поки генеральним секретарем партії.
4 липня 1953 року Імре Надь представився в Будапешті свіжоспеченим прем’єр-міністром і оголосив про свою програму реформ. Вона передбачала, крім усього іншого, скасування заходів проти куркулів, а також щедрий поділ земельних наділів, уповільнення колективізації, лібералізацію духовного життя і релігійну толератність. Сталінські примусові табори, у яких на той час перебувало 150 тисяч чоловік, розпускалися в рамках політичної амністії. Влада політичної поліції мала бути зменшена, а громадське життя демократизоване. Ракоші побачив небезпеку бути зметеним масами, котрі могли розцінити ці поступки як ознаку слабості.
Чому Кремль не усунув Ракоші? Чому він припустив співіснування в Угорщині двох діаметрально протилежних політичних напрямів? Чому в Москві терпіли ситуацію, котра 1956 року викликала вибух? Головну причину слід, мабуть, шукати в слабкій тоді ще позиції Хрущова в партійній верхівці. Так, Ракоші зміг ще раз пережити тріумф над Надем. Під час хвороби Надя він влаштував одностайний осуд його політики в ЦК і виключення за «відхилення вправо і діяльність, спрямовану на розкол» із комуністичної партії, у якій перебував сорок років. Однак зведення Хрущовим рахунків зі сталінізмом напередодні ХХ з’їзду, який відбувся у Москві 24 лютого 1956 року, прогриміло неначе бомба в усіх державах Східної Європи, щоправда, з різним ефектом.
28 червня 1956 року Познань струснув відгомін Східного Берліна, який одночасно був провісником для Будапешта. Як і в Східному Берліні, заворушення були викликані підвищенням виробничих норм і скороченням і без того мізерних зарплат на 3,5%.
Як і в Польщі, в Угорщині відбувся цілий ряд подій. Радянське керівництво втратило будь-яку орієнтацію. Наприкінці липня воно нарешті усунуло Ракоші й відкликало його до Радянського Союзу. Однак його спадкоємцем виявився не Імре Надь, як очікувалося, а інший антисталініст Ерне Гере. Злісні настрої в народі зростали, найвищої точки вони сягнули 6 жовтня, коли відбувалося урочисте перепоховання головних жертв процесів чистки 1949 року — Ласло Райка, генерал-лейтенанта Д’єрдя Палффі, Тібора Сені й Андраша Салаї. Щонайменше двісті тисяч чоловік у мовчанні супроводжували їх.
14 жовтня 1956 року реабілітували Імре Надя. Янош Кадар, який протягом трьох років сидів у тюрмах Ракоші і був звільнений Надем 1954 року, став заступником прем’єр-міністра. За розпорядженням Москви він поїхав разом із Гере до Тіто з «візитом примирення», котрий закінчився невдачею.
В історичний день 23 жовтня обидва повернулися до Будапешта. Тим часом у Польщі в ніч із 19 на 20 жовтня Гомулка захопив владу і здобув перемогу над Хрущовим, який приїхав із делегацією і погрожував радянським вторгненням. Щоправда, Польща Гомулки не стала державою, про яку тієї напруженої ночі мріяли натхненні інтелектуали й робітники. Але протягом декількох років вона все ж була країною, що розвивалася в духовній сфері відносно вільніше за інші комуністичні країни. Польські події справили електризуючий вплив і на Угорщину. Академічна молодь влаштувала 23 жовтня мовчазний марш, щоб висловити свою глибоку симпатію до Польщі. Ніхто тоді не думав, що цей марш стане початком народного повстання, яке вибухнуло зі страшною силою і потрясло весь світ від Нью-Йорка до Москви.
Сефтон Делмер повідомляв у «Дейлі експрес» від 23 жовтня 1956 року з Будапешта: «Сьогодні я став свідком великої історичної події. Я бачив, як народ Будапешта підхопив вогонь, запалений у Познані й Варшаві, і заповнив вулиці у відкритому повстанні проти радянського керівництва. Я йшов разом із ними і разом із ними плакав від радості, коли в шаленіючій юрбі з угорських знамен виривалися радянські знаки. Головне, що це повстання обіцяє бути успішним. Лунають крики: «Червону Армію — геть! Ми вимагаємо вільних і таємних виборів!» І потім лунає фатальний крик: «Смерть Ракоші!» Колишній прем’єр-міністр Імре Надь — передовий боєць повстанців... Переважна більшість у натовпі була налаштована, на мою думку, як антирадянськи, так і антикомуністично...»
Радянське керівництво реагувало нервово й поспішно. Воно усунуло Гере й одночасно розпорядилося, щоб поставлений у ролі послідовника Ракоші генеральний секретар Хегедюш закликав на допомогу радянські війська для придушення повстання. Новий, також призначений із радянської подачі, прем’єр-міністр Імре Надь із цим закликом про допомогу нічого спільного не мав. ТАРС повідомляло 24 жовтня з Будапешта: «Пізнього вечора 23 жовтня реакційні підпільні організації спробували зробити в Будапешті контрреволюційний переворот проти народної влади. Ця ворожа авантюра, очевидно, готувалася протягом якогось часу. Зарубіжні реакційні сили систематично підбурювали антинародні елементи проти законного уряду... За наказом новопризначеного прем’єр-міністра Імре Надя в місті оголошено облогове становище... Радянські військові частини, розміщені в Угорщині відповідно до Варшавського пакту, надали військам Угорської республіки допомогу у відновленні порядку в Будапешті... Ввечері 24 жовтня ворожу авантюру було ліквідовано».
Коли повідомлення ТАРС опублікували, вся Угорщина, за винятком радянських військових баз, була в руках повсталих робітників і студентів, які повсюдно утворювали робітничі ради. Новий уряд Надя був коаліційним, за участю всіх демократичних партій, але виявився через загальне збудження і нестачу особистостей занадто слабким, щоб дійсно управляти. Кремль був наляканий і шокований. З неймовірною швидкістю до Будапешта прибули Мікоян і міністр закордонних справ Шепілов щоб врятувати те, що ще можна було врятувати. Але півзаходи більше не могли допомогти.
«Нью-Йорк таймс» повідомляла 30 жовтня з Будапешта: «Здається, що угорський народ із перемогою закінчив свою революцію. Радянські війська нині залишають Будапешт і, як видно, Угорщину. Сьогодні після обіду в радіопередачі Імре Надь, Янош Кадар, новообраний перший секретар угорської КП, колишній президент держави Золтан Тілді як керівник Партії дрібних землевласників і Ференс Ердей — від Національної селянської партії, пообіцяли народу, що Угорщина знову стане плюралістичною демократією, що відбудуться вільні вибори, що країна оголосить себе нейтральною, радянські війська повинні негайно залишити Угорщину...»
Населення Будапешта спочатку не відчуло ніякої зміни ситуації. Замість партії Ракоші, яка скомпрометувала себе, Янош Кадар заснував нову комуністичну партію. У день всіх святих він виступив у передачі станції «Кошут»: «Дорогі слухачі, перший секретар партії Янош Кадар говорить з угорським народом. Угорські робітники, селяни й інтелігенти! У доленосний час ми звертаємося до всіх, хто, будучи піднесений бажанням служити чистим ідеалам соціалізму, був приведений до партії, що стала інструментом деспотизму й національного поневолення. Це відбулося через злочинну політику угорських сталіністів... Ракоші і його банда завдали найтяжчого удару по нашій національній честі... Комуністи, котрі борються проти деспотизму Ракоші, вирішили... заснувати нову — «Угорську соціалістичну робітничу партію».
4 листопада 1956 року, о 5 годині 10 хвилин на хвилях передавача «Кошут—Будапешт» пролунали угорський національний гімн, а потім: «Увага! Увага! Увага! Прем’єр-міністр Надь звертається до угорського народу. Радянські війська почали на світанку наступ на нашу столицю з однозначним наміром усунути законний демократичний уряд Угорської Народної Республіки. Наші війська ведуть бої. Уряд знаходиться на своєму місці. Я повідомляю ці факти нашій країні й усьому світу». У передачі будапештської станції можна було ще почути звернені до Заходу слова лютеранського єпископа: «В ім’я Ісуса Христа прошу вас, допоможіть нам!», а потім Будапешт, у якому 13 днів панувала свобода, замовк. Дванадцять радянських дивізій розчавили угорський опір у нерівному бою, в результаті якого, за офіційними даними, було
16 тис. вбитих і поранених. 200 тис. угорців змогли перебратися за кордон.
В Угорщині почалася ера Яноша Кадара.
Взагалі, в повоєнній історії
Угорщини трагічно переплітаються і стикаються долі трьох персон — М.Ракоші, І.Надя і Я.Кадара. Суб’єктивно, М.Ракоші не представляє особливого інтересу, тому зупинимося на Імре Наді. Він народився 1896 року в місті Капошварі. В роки Першої світової війни потрапив у полон на російському фронті (як Тито. — Авт.). Перебуваючи в Сибіру 1918 року вступив у РКП(б) і працював в органах ВЧК. 1921 року повернувся на батьківщину, де продовжував номенклатурну кар’єру, перерахування посад його зайняло б третину газетної шпальти. В одному йому, звісно, пощастило — він уник «сталінських чисток». Після нападу Німеччини на СРСР Імре Надь перебуває в складі інтернаціонального полку при розвідуправлінні Генштабу РСЧА, потім — заступник редактора передач Всесоюзного радіо угорською мовою. З 1945 року — член ЦК і Політбюро УПТ, і прочая, і прочая... За цим досі таїться невідомість, оскільки 1949 року І.Надя виключили за «опортуністичні погляди» зі складу Політбюро, а через два роки знову в нього ввели. Подібні закулісні танці й вихиляси, а точніше рокіровки не піддаються логічному осмисленню, оскільки правди ми досі досконально дізнатися не можемо. Однак 1953 року став главою уряду Угорщини, після чого знову-таки через два роки М.Ракоші 1955-го виключив його з партії через загадкову «праву небезпеку». Через рік про нього знову згадали. Коли демонстрації вже переросли в повстання, збройна боротьба в Будапешті стала реальністю, у жовтні 1956 року І.Надя призначили прем’єр-міністром.
Серед угорських комуністів-емігрантів завжди вважалося, що І.Надь мав тісні зв’язки з НКВС, «стукаючи» на угорських політемігрантів у Москві. Причому ці відомості підтверджені документально («Nepszabadsag», 4.9.1989 р.). Значно пізніше Кадар розповідав, що керівникам УПТ було відомо, що І.Надь — людина Л.Берії. І він же — Кадар — сприяв тому, щоб 1956 року І.Надь повернувся до активної політичної діяльності. Але чому вже 1 листопада 1956 року їхні шляхи так різко розійшлися? Адже сам Кадар сказав, що попри сумніви, він до останнього моменту намагався підтримати Надя, особливо його вимогу розпочати переговори про виведення радянських військ з Угорщини, про відродження багатопартійної системи. 28 жовтня уряд і партійці погодилися з багатьма вимогами повсталих, а саме: повне виведення радянських збройних сил, ліквідація управління держбезпеки, отримання збройними силами наказу про припинення вогню, підвищення мінімальних рівнів зарплат, пенсій тощо.
Однак партійні комітети, не зважаючи на припинення вогню, громили поліцейські відділки, випускали ув’язнених з тюрем, а на вулицях просто відловлювали комуністів. 30 жовтня було захоплено будинок Будапештського міськкому партії. 2 листопада проголошено нейтралітет і вихід Угорщини з організації Варшавського договору. 1 листопада Янош Кадар разом із міністром внутрішніх справ Ф.Мюнніхом залишили Будапешт. «Я вважав, що більше не можу брати участь у роботі такого уряду, який лише тягнеться за подіями і був нездатний перешкодити трагедії, що розгортається дедалі більше».
Кадар не вірив в успіх подальших переговорів із І.Надем. Здалися чи то продалися багато товаришів Надя — З.Санто, Д.Лукач, З.Ваш, проте Імре залишався непохитним. Він виправдував усі свої дії і відмовлявся співробітничати з Кадаром. Радянська історична преса у визначенні була, як зазвичай, категорична: «зрадники справи соціалізму». На численних пленумах компартії Угорщини всі сушили голову, що ж робити зі зрадниками? І нарешті вирішили: їх потрібно повернути на батьківщину і притягти до карної відповідальності. Трагічний кінець життя Імре Надя відомий... Усього за активну участь у збройних виступах в Угорщині було страчено 277 чоловік, амністії засудженим почалися з 1960 року.
Особистий авторитет і попу-
лярність Кадара в партії, країні і за кордоном у 60—70-ті роки були дуже високі. Єпископ реформаторської церкви Угорщини заявив 1974 року, що Кадара, за його достоїнствами, можна порівняти з шанованим усіма угорцями королем Матяшем. Робітники й селяни говорили простіше: «Нам пощастило зі стариганем». Але чи все було так безхмарно? Чому на будинку, зведеному завдяки політиці Кадара, почали з’являтися і множитися тріщини? Причини, як завжди, носили об’єктивний і суб’єктивний характер. Як лідер Кадар був суто демократичний, всі знали про його пуританські звички. Особняків і закордонних рахунків у валюті в нього не було. Але він не був таким простим. Керівник номер один, він, зовні даючи волю тим, хто з ним працював, досить жорстко контролював справи, вимагав повної інформації і любив користуватися її різноманітними джерелами. Авторитет його став незаперечним. Кадар-політік був на голову вищий за своїх колег і вмів позначити цю дистанцію. І в 70-ті роки з оточення генерального секретаря УСРП стали вибувати люди незалежного складу розуму і самостійних дій.
Досягненнями в політиці Кадара 60-х років були два великі заходи. Перший — кооперування сільського господарства на засадах добровільності, матеріальної зацікавленості, а потім інтеграція суспільного виробництва із сімейним присадибним господарством. Сприятливими наслідками вмілої аграрної політики Угорщина користується досі. Другий — всеосяжна економічна реформа. Кадар не володів великими, тим більше спеціальними економічними знаннями. Тоді ще не було заведено говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи. Однак угорці першими скасували директивне адресне планування. Два види власності — державна й кооперативна — зрівнялися в правах. Функції міністерств були обмежені, підприємства отримали широку самостійність. Було введено торгівлю засобами виробництва, здійснено реформу ціноутворення, ринок швидко наситився. Угорські нововведення зустрічали в соціалістичних країнах з недовірою. У Радянському Союзі економічна реформа захлинулася. У Чехословаччині розгорталася політична криза.
Кадар дотримувався думки, що чехам і словакам треба дати свободу вибору у розв’язанні виникаючих політичних проблем. Він довго противився введенню військ п’яти країн Варшавського договору в ЧССР у серпні 1968 року.
Особливий інтерес, на наш погляд, представляють останні інтерв’ю Яноша Кадара, дані ним угорському журналісту А.Каньо за три місяці до смерті. Думки людини, уже відстороненої від влади, і яка перебуває на порозі вічності. Особливий інтерес викликає ставлення Кадара до спроби відновлення 1968 року соціалізму в Чехословаччині. Угорщина, як відомо, взяла участь у «колективній акції», засудженій керівництвом Радянського Союзу і чотирьох країн Центральної та Східної Європи в грудні 1989 року й оціненої як неправомірне втручання у внутрішні справи суверенної Чехословаччини. Але 1968 року, рятуючи свої реформи, які тільки-но почалися, Кадар не наважився відкрито протиставити свою країну іншим союзникам по Варшавському договору.
— Після вашої відставки з посади генерального секретаря партії в характеристиках вашої особистості і вашої діяльності стало менше позитивних епітетів. Цікаво, що за кордоном ваші колишні противники висловлюються об’єктивніше, аніж деякі з тих, із ким ви разом трудилися і хто отримував від цього переваги.
— Я завжди вважав владу небезпечною справою, із власного досвіду знаю, як можна нею зловживати. Таке могло статися й зі мною. Але я ніколи не поважав людей, котрі змінюють думки, як білизну.
Деякі оцінки засмучують мене, але наші справи об’єктивно оцінити зможуть лише наступні покоління, лише історія. Занадто поспішні оцінки найчастіше містять у собі зайві пристрасті, тактичні елементи, а це не завжди довговічно.
— У ході наших попередніх бесід ви завжди утримувалися від оцінки окремих осіб, особливо якщо мова йшла про ще живих. І ви не робили різниці між політиками і простими людьми. Чим ви поясните такий підхід?
— Я не хочу свідомо комусь нашкодити.
— Зараз я мушу все ж поставити вам запитання про такі справи, аналіз яких не дасть вам можливості промовчати про їхніх учасників, хоча деякі з них ще живі. Мова йтиме про чехословацькі події 1968 року, про ту роль, яку взяла на себе наша країна і ви. Про це висловлювалися найсуперечливіші думки…
— У серпні 1968 року всі ми опинилися в глибокій кризі — в особистій і політичній. Я бачу, що дехто досі не може вибратися з неї, а страждає від цього весь наш рух.
— …Насамперед я хочу попросити вас розповісти про ваші стосунки з Олександром Дубчеком.
— Одним із результатів дискусій, які проходили в чехословацькій братній партії, стало усунення Антоніна Новотного, чиїм спадкоємцем став Олександр Дубчек. Він звернувся до мене з проханням про зустріч без зайвих умовностей. Ця зустріч відбулася на початку 1968 року десь у Словаччині під приводом полювання. Мене супроводжували Карой Ердеї і наш братиславський консул. Розмова була дуже змістовною, ми познайомилися один з одним. Дубчек на закінчення запропонував дружити сім’ями. Я не заперечував проти цього, але, як відомо, такі контакти не виходили не лише в угорсько-чехословацьких відносинах, а й взагалі. І причина — зовсім не чиєсь бажання чи небажання.
Товариш Дубчек почувався дещо непевно, він схуд, та й на стан його нервової системи події наклали відбиток. Він сказав, що не радий тому, що обраний керівником партії — із часу її заснування ще не було випадку, щоб першим керівником став словак. Зайшла мова про те, що в чехословацької держави одна нога довша за іншу — є ЦК Словаччини, але немає ЦК Чехії, у них є сильна спілка письменників, 75 відсотків членів якої є комуністами, але всі відмовляються керувати цією спілкою.
— Коли відбулася ваша наступна зустріч?
— Незабаром після цього, знову на чехословацькій території, у Комарно. Тоді він проінформував нас про візит до Москви, який характеризував як дуже корисний. Наступним мав стати візит до Варшави. А в цей час у країні уже відбувалися дивні речі.
— Ці «дивні» явища відігравали роль в організації дрезденської зустрічі?
— Так, а також занепокоєння, що можна було відчувати з боку КПРС і інших партій, і побоювання, що в Чехословаччині справи зайдуть занадто далеко, що в небезпеці опиниться соціалістичний лад. Спочатку передбачалося, що в ній візьмуть участь країни, котрі межують із Чехословаччиною, бо дехто не хотів присутності Румунії. Потім несподівано Болгарія все ж виявилася серед учасників, а Румунія — ні.
— Що відбулося в Дрездені?
— …Вислухавши п’ять братніх партій й обдумавши їхні виступи, можна було зробити висновок, що думки розділилися на дві групи: на думку одних, у Празі контрреволюція, на думку інших — контрреволюції немає. Я вважав, що ситуація неймовірно нагадує пролог угорської контрреволюції... Взагалі, дрезденську зустріч я не назвав би великим успіхом. Це стало ясно вже в перші дні травня, коли затефонував Косигін і попросив нас зустрітися в Москві. Керівників КПРС турбувало, що було відкрито кордон Чехословаччини, опозиційні сили в країні дозволяли собі все більше й більше, уже звучали антирадянські висловлювання. Зрештою, ми всі погодилися з тим, що маневри країн Варшавського договору можуть призвести до позитивного результату й усередині країни, і за її межами. У ході переговорів Брежнєв порушив питання про рішучі заходи у випадку, якщо позитивних змін у Чехословаччині не відбудеться.
— Як відреагували на це ви?
— Дехто схвально. А ми сказали, що не треба поспішних дій. Потім був офіційний візит Дубчека до Будапешта і було продовжено угорсько-чехословацький договір. Це виглядало, як політична демонстрація.
— Які докази можна було навести проти збройного втручання?
— Угорський досвід 1956 року. У зв’язку з цим ми нагадали про історичну відповідальність КПРС. Радянські товариші пообіцяли, що з Москви зателефонують Дубчеку, щоб домовитися про нову двосторонню зустріч у Братиславі в перші дні серпня. Там, здавалося, все мало нормалізуватися, хорошим було комюніке, яке всі підписали. Однак радість була передчасною…
— За чутками, ви виступали проти збройного втручання.
— Не знаю, чи важливо це, принаймні ми погодилися з ним лише тоді як з’ясувалося, що іншого виходу просто немає.
— Чи правда, що Леонід Брежнєв особисто агітував вас, щоб ви погодилися з думкою більшості?
— Такого, щоб агітував, не пам’ятаю. Але у певний момент дискусії він дійсно попросив нас не виступати проти спільних кроків. Він сказав щось у такому дусі: «Яноше, пошліть лише один підрозділ, і ви отримаєте все, що вам необхідно!»
— Це, виходить, і було вирішальним доказом?
— Було б безглуздо припускати, що ми так дріб’язково торгувалися за рахунок наших чехословацьких сусідів. Саме ми, котрі так багато зробили для порятунку ситуації.
(Історична довідка. На засіданні Політбюро ЦК УСРП 20 серпня 1968 року, тобто в день введення військ, прозвучав звіт, який підтверджує слова Яноша Кадара. У ньому відзначалося: в Москві 18 серпня відбулася зустріч п’ятьох братніх партій, на якій Леонід Брежнєв зустрів учасників із готовим планом. Суть його виступу можна визначити так, що політичні можливості вичерпані і що ситуацію так само оцінюють представники лівого крила в керівництві чехословацької партії. План їх полягав у тому, щоб 20 серпня виступити на засіданні Президії ЦК КПЧ і звернутися до населення країни з повідомленням, що вони відкрито просять військової допомоги.
За наявними документами, представники УСРП у Москві дійсно до останньої хвилини висловлювалися проти військової акції. У ході дискусії Янош Кадар, зокрема, підкреслив: Чехословаччина не може перестати бути соціалістичною країною. УСРП готова на будь-який крок, але тільки після того, як з’ясується, що всі політичні можливості вичерпані. Але все це не подіяло. Керівництво КПРС уже прийняло рішення, інші не заперечували, тому в УСРП не залишилося іншого виходу, як приєднатися до спірного рішення).
— На вашу думку, наскільки взаємопов’язана ситуація в Чехословаччині і загальмовування процесу реформ в Угорщині?
— У міжнародних процесах здійснюються впливи і взаємовпливи. Не можна заперечити, що ці події негативно вплинули і на нас, і на ініціативи в галузі реформ, що проявлялися в інших соціалістичних країнах.
— Як би ви вчинили сьогодні, якби знову можна було прийняти рішення?
— Це некоректне запитання, вирішувати треба було тоді, і сьогоднішнє становище не можна порівнювати з тодішнім. І взагалі, рішення я приймав не один. Те, що з добре відомих причин ми тоді не змогли зробити, сьогодні вже організовано протікає не лише в нас, а й в інших соціалістичних країнах, насамперед у Радянському Союзі.
— Ви маєте на увазі перебудову?
— І перебудову, і гласність. Щоправда, коли добре подумати, я не можу погодитися з усім, що відбувається в Радянському Союзі. Але гадаю, про це більше говорити не треба, ви все одно не зможете це надрукувати. Чи зможете?
— Якщо ви погодитеся, зможемо. Хоча б тому, що ми всі говоримо про перебудову, у її поняття входить і повага до особистої думки.
— Якщо це так, то я додам до сказаного ще щось. Може видатись нескромним, якщо зауважу, що реформа — не новий винахід, але й не якийсь чудодійний засіб. Про необхідність реформ ми говорили вже 1957 року на перших зустрічах керівних органів партії. Ми сказали, що партія не може більше керувати старими методами, уряд і господарське керівництво мають бути самостійними і цю самостійність потрібно забезпечувати. Правда, довелося чекати десять років, поки процес реформ не набув розвитку, але тоді і відбулося все те, про що ми говорили у зв’язку з чехословацькими подіями, а потім і в нас реформи загальмувалися. Пізніше, нехай і обережно, ми продовжували реформу економіки, але не отримали достатньої підтримки в цьому.
— Більш того, гадаю, наші плани наштовхнулися на чималий опір тодішнього радянського керівництва, а інші ще розробили ідею розвиненого соціалізму?
— Дійсно, опір був, через це ми, на жаль, згаяли багато часу.
У реформі настала пауза не
багато не мало до 1984 року. У травні 1972-го Кадару виповнилося 60 років. Він завжди говорив, що немає «вічних» керівників, і вважав величезним пороком радянської системи, що зміна керівництва поєднується з величезними потрясіннями. Досягнувши пенсійного віку, він запитав, чи потрібні партії його послуги? Це прозвучало, як вибух бомби. Пленум ЦК зняв заяву Кадара з розгляду. Які цілі він переслідував? Немає сумніву, Кадар хотів показати приклад іншим. Але як розумний тактик отримав підтвердження того, що його позиції, як і раніше, міцні. До речі, Брежнєву ця історія дуже не сподобалася.
З 1956 року Кадара називали на Заході «радянською маріонеткою». Потім стали говорити, що за слухняність у міжнародних питаннях він отримав із Москви свободу у внутрішній політиці. До всього цього можна ставитися по-різному, але безсумнівним залишається одне — Кадар був політиком суверенного мислення й водночас реалістом. Некомпетентні поради, втручання у внутрішні справи Угорщини він умів відхиляти, причому діставалося і радянським послам, і маршалам. Його називали майстром поступок, і сам він не раз підкреслював, що мірилом є досягнутий результат. «Якщо в Москві дощик, то необов’язково розкривати парасольку в Будапешті», — у цей його жарт вкладався певний зміст. У Кадара були добрі стосунки з багатьма західними політичними діячами — В.Брандтом, Г.Шмідтом, Б.Крайським, Г.Колем, М.Тетчер, Ф.Міттераном, У.Пальме. Фактом є те, що вступити 1981 року в Міжнародний валютний фонд він вирішив усупереч порадам із Москви. Обгрунтовуючи цей крок необхідністю отримання іноземних кредитів, він говорив: «Радий би взяти в Москві, але ж Радянський Союз не може дати мені мільярдні кредити!» Коли платоспроможність Угорщини висіла на волосині, Кадар міг зателефонувати в Лондон чи Бонн й одержати гроші на час. Угорщина за Кадара зіграла позитивну роль у гельсінському процесі. У складні місяці напруженості в Європі на початку 80-х років він доводив необхідність контактів і прагнув зробити Будапешт мостом між Сходом і Заходом.
З Брежнєвим у нього були рівні стосунки, у яких іноді виникали й напружені моменти. Кадар не міг погодитися з думкою Брежнєва про те, що не потрібні кардинальні зміни, що виражалися в дивній фразі: «Нехай все залишається так, як за Леніна», адже насправді навкруги панував застій. Військове вторгнення Радянського Союзу в Афганістан Кадар сприйняв негативно. З посмішкою, правда, зауважив, що все ж Брежнєв оповістив про неї союзників на пару годин раніше, аніж президента США. В останній період застою він в одному знайшов позитив у діях Брежнєва — переведення Ю.Андропова з КДБ на пост секретаря ЦК. Його дружба й тісні контакти з Андроповим — у 1955—1956 рр. послом СРСР в Угорщині — окрема тема. Обрання Черненка Генеральним секретарем він вважав помилкою, говорив, що в Угорщині його не знають. Горбачова з ідеями перебудови підтримав палко, у політиці почали відкриватися нові обрії. Кадару було 74 роки, за спиною велике, наповнене життя, і перехід до нової моделі він бачив плавним, без ривків. Говорив про вади однопартійної системи, монополію партії, про необхідність врівноважувати відомі негативні риси громадським контролем над роботою партії. Він обурювався, чому пленуми ЦК без кінця займаються економічними справами. Але зламати це вже не міг, система й обстановка були сильнішими. Прагнув відлагодити «клапани» для зняття надлишкового тиску в суспільстві. Цій меті слугували і полегшення поїздок за кордон, і пільги для приватного сектора, й елементи гласності. Але в середині 80-х років усього цього було вже недостатньо.
Зовнішній борг Угорщини підстрибнув до 18 млрд. дол. Момент для спокійного виходу «стариганя» на відпочинок було втрачено, і Кадар шукав рішення. Перед смертю він скаже, що треба було піти на самому початку 80-х. Кадара тримало те, що справи в країні йшли кепсько, насувалася економічна криза. А заходи, в тому числі крутий поворот до ринкової економіки, що почався 1984 року, не давали швидкого результату. Судячи з усього, ілюзорність деяких своїх оцінок настроїв у партії і становища в країні Кадар зрозумів лише на партконференції УСРП у травні 1988 року. Перед цим він відвідав Китай. Він був знайомий із Ден Сяопіном й іншими керівниками Китаю ще з 1956 року. Роль Дена в китайській політичній ієрархії цікавила його надзвичайно. Щось подібне Кадар, очевидно, задумував для себе. І тоді ж, восени 1987 року, як видно, визначивши свою відставку. Але знову пройшло кілька місяців, у країні ворожили, піде Кадар чи ні. Запровадження почесної посади голови УСРП, на котру Кадара обрали на конференції в травні 1988 року, відкрило дорогу для широкого відновлення в керівництві і повороту в політиці.
З початку 1989 року хвороба Кадара дедалі більше прогресувала. За словами очевидців, у лікування й одужання він не вірив. Думка про відставку не покидала його, але сам він про неї, наскільки відомо, офіційно не просив. У травні 1989 року Кадара звільнили від обов’язків голови УСРП і члена ЦК УСРП.
В угорській пресі діяльність
Кадара поділяють на дві частини — підйом і розквіт до середини 70-х років, що було рівнозначно процвітанню Угорщини та її народу, і останні 10 років, коли наростали економічні труднощі, знижувався рівень життя. Звісно, політичний діяч типу Кадара уособлює вже минуле для країн Східної Європи і цілком очевидно, що більше не буде такого становища, коли керівник стає незмінним патріархом, перебуваючи при владі десятиліття. Але в спадщині Кадара чимало цінного. Він вмів уловлювати настрої різних прошарків населення, приймав виклики часу і коректував, обновляв політику. З віком і в міру того, як Кадар виявився без гідних партнерів, на самоті на вершині влади, його обережність, схильність до пошуків «золотої середини» почали заважати, не дозволяли помічати нове або відкидати старе. Але в будь-якому випадку, ривок, зроблений Угорщиною в 60—70-ті роки, гідний найпильнішої уваги. На відміну від своїх сучасників — колег із сусідніх країн — він може постати перед судом історії не з низько опущеною головою, а як політик-реаліст, прибічник реформ. Особиста драма Кадара була в тому, що наприкінці своєї політичної діяльності він уже психологічно не міг устигати за змінами в суспільстві. Але навряд чи можуть бути сумніви в чесності й чистоті намірів цього «великого стариганя угорського політичного життя».