Оптимізм, який спричиняє вуличну активність громадянських рухів, ґрунтується на ірраціональній вірі в те, що держава є саме такою, як вона про себе розповідає.
Наш оптимізм має ще глибше коріння. Ми завжди точно знаємо, що держава «не така». Але виключно тому, що нас не допускають до управління нею. Отже треба докладати більше зусиль.
Було колись за СРСР таке звання «Герой соціалістичної праці», започатковане 1938 року. Нагороджено ним було понад 20 тисяч осіб. Десь у півсотні було забрано. Наприклад, у академіка Сахарова.
Були й тричі «герої» цієї дивної праці, близько двох десятків. Так би мовити, еліта еліт серед рабів системи. Починалося потрійне нагородження зі справжніх вчених, розробників атомної бомби. А закінчилося жалюгідно, генсеком Константіном Черненком, який отримав третю зірку просто на свій 73-й день народження. Були ще зміни до положення, щоб не обмежувати кількість нагород трьома, але ніхто з кремлівських старців цього вже не встиг.
Окрім фактичних адміністративно-трудових заслуг, основним критерієм для нагородження була повна лояльність до комуністичного режиму. 1927 року цей статус звався просто «Герой праці», але в розквіт сталінізму ідеологічну складову зробили головною. Бо мало хто на кого працює.
Це була не просто ідеологічна відданість. А відданість попри те, що люди в силу своїй фаховій діяльності дізнавалися про вельми похмурі державні таємниці. Про справжній стан справ в економіці, політиці, про репресії та злочини комуністичної верхівки. Дізнавалися — однак були безмежно й безмовно віддані.
Нагорода давала чималі матеріальні пільги в убогій країні. Але найголовніше — статус причетності до комуністичної еліти.
Пріоритет меркантильної любові до партії над любов’ю до людей — такою була ціна відносного добробуту.
І це не тільки комуністична деформація, за якої компетентність, підлабузництво, страх і жадібність формували специфічні характери радянських технічно-промислових еліт. Неважко і сьогодні знайти такі приклади довкола.
А ще було звання «Ударник комуністичної праці».
Отут зверніть увагу на різницю в термінах. «Соціалістичний» статус наче ж ідейно нижчий. Але там і персональна пенсія і квартири, і комуналка вдвічі менша, безкоштовний громадський транспорт і всяке інше. Зараз про ці пільги смішно читати як про щось значуще (ну, може, крім комуналки, тут сьогодні нікому не смішно), але хто в ті часи жив, той зрозуміє.
А от «Ударник комуністичної праці» — просто такий значок і одноразова грошова премія. Декому щастило більше, їх просували до місцевих органів влади для стимуляції інших робітників. Працювати більше за ті самі гроші.
Більш цинічним розвитком теми соціалістичного змагання в ідіотизмі було змагання за звання «бригади комуністичної праці». Там персонально взагалі нікому нічого не діставалося.
Історія цих «ударників» починається в голодні 1930-ті, коли за карткової системи людям, які записувалися на заводі в «ударники» (були спеціальні «ударні книжки»), давали пільги в отриманні карток на їжу та предмети першої необхідності.
Тобто маємо в цьому історичному екскурсі розподіл на людей, які вдало сіли в соціальний ліфт комуністичної еліти (хоч декого й висадили по дорозі). І палких і завзятих учасників отого самого «соціалістичного змагання». Масовки, кажучи по-нашому сьогодні.
Звісно, ця змагальність за ідеологічною складовою пропонувала, що такий ударник, надриваючись, як не вмре, то, може, дотягне до отого самого «героя соцпраці» і потрапить до комуністичного раю ще за життя. І річ була не лише в меркантильній складовій, а в зміні статусу, у власній значущості. У можливості хоч на щось вплинути в країні.
Власне, ця нижча й масовіша верства була поставлена системою в такі умови, що для самоствердження й осмисленості свого існування вона робила фізично безглузді, невигідні, але ідейно насичені вчинки.
Тема відчуження або, як було модно говорити в роки моєї молодості, «алієнації» має коріння не у раннього Маркса, як масово прийнято вважати, а у Фіхте й Гегеля. Втім, Маркс надав цьому терміну прагматичного і зрозумілішого забарвлення: людина в процесі безглуздої праці відчужується, тупішає і стає більш схожою на тварину.
«Відчуження» стало інтелектуальною іконою 1960-х, на прапорах рефлексуючих протестантів сяяли імена Камю і Сартра, а неомарксисти з Франкфуртської школи філософії підвели під це революційну риторику. Проголошуючи, що пролетаріат продався капіталістам, і революційним бути не може через контрреволюційне бажання годувати себе й родини. А от молодь, яка статків не має, але має амбіції, гормони і правильну ідеологію, особливо студенти — це основа революції.
Про бунти 1960-х написано досить багато. Крім відставки де Голля (1969-го), за винятком гарної рок-музики, нічим предметним вони не закінчилися, розділившись на терористів і кар’єристів. Зараз у Франції ті події називають «революцією, якої не було». Лідер протестів Даніель Кон-Бендіт — нині цілком успішний депутат буржуазного Європарламенту. Вигодоотримувачами в макрополітиці стали СССР і маоїстський Китай, які фінансово й ідеологічно всіляко підтримували молодих студентських активістів.
Власне, відтоді слово «активіст» у європейських мовах стало ознакою вуличного хулігана та розбишаки, який мотивує свою поведінку протестом в ім’я якоїсь революційної ідеї. Революційної в тому первинному сенсі слова, що означає стрімке перевертання наявного стану справ з ніг на голову. Або з голови на ноги — це вже кому як подобається, тут головне — сам процес.
Повторю, що історично за такими суб’єктивно щирими рухами завжди стояли Росія і Китай. І якщо у Європі вони традиційно фінансували і фінансують пацифістів різного кольору, то в Латинській Америці — навпаки, найрізноманітніших партизанів, аби лише антиурядових. В Азії й на Сході з його «арабськими веснами» фінансували будь-кого, аби валили стабільний режим і не могли встановити хоч якийсь притомний власний. Тут треба наголосити, що йдеться про фінансування дійсно масових рухів, а не політичних гуртків із кількома десятками прихильників, із яких третина — агенти поліції та місцевих спецслужб.
Активісти-радикали (а інші види активності для молоді нудні) як ударники капіталістичної праці щиро й невтомно (і здебільшого безкоштовно) працюють на відповідну почесну характеристику себе в соціальних мережах.
Тут є кілька новин, на відміну від подій піввікової давності. Соціальна карта Європи досить сильно змінилася. Освіта більше не наголошує на розвитку окремої особистості, її сили волі, вміння долати труднощі, вести за собою інших до боротьби тощо. Вірус тотальної «інклюзивності» передбачає таку зрівнялівку і примітивізацію людських стосунків, засудження конкуренції і лідерства, що комуністичним утопістам і не снилося.
Відповідно, активізм із ідеями минулого століття, навіть тиражований сучасною мережевою технологією, більше не є інструментом рекрутизації собі подібних. Він допоможе старшим людям згадати молодість, але не допоможе подолати їхній ревматизм. (Приклад Майдану, який напрошується як контраргумент, некоректний, бо «проффесор» примудримся однаково дістати до печінок цілковито різні, навіть ворогуючі верстви населення. Які, далебі, досить швидко повернулися у звичний режим взаємних прокльонів і образ). Це погана новина для активістів.
Натомість обставини епідемії і карантину дедалі більше заганяють людей у стан хронічної істерики, і жодне критичне мислення їм не допоможе. Навпаки, критичне мислення, недоладно ужите, сприяє легковірності (французький соціолог Жеральд Броннер). А інтелектуальний імунітет не діє в масах просто тому, що це не масове явище, геть не масове. Чверть європейців вірить, що Земля знаходиться в центрі Всесвіту. Конспірологічне мислення розвивається у соціально нестабільних людей, водночас вони можуть бути цілком освіченими. Таке мислення дає змогу пояснити й виправдати власний стан. Офіційні структури — завжди учасники змови, неважливо, якої саме.
Стратегії спрощення складного світу — це така самодіяльна психотерапія. На кухонному рівні вона цілком непогана, доки не переходить у фазу «треба щось робити».
Критичне мислення придатне для того, щоб максимально ефективно вжити власні ресурси в потрібний час для досягнення своєї мети. Поняття планування у нас (і не тільки у нас) зникло як таке.
Але енергійні й пробивні люди завжди існуватимуть як щирі ударники капіталістичної праці. І їхню щиру активність завжди використовуватимуть для посилення статусу «героїв олігархічної праці», назвемо їх так.
Бо ідеологія (точніше, мотиваційна складова) активізму починається там, де ірраціональні припущення зустрічаються з інтуїтивними очікуваннями. І ця зустріч веде людей до усвідомленої діяльності, подолання відчуження і перехідного цифрового вимпела ударників капіталістичної праці.