UA / RU
Підтримати ZN.ua

У зоні абсурду

Україна міцно й непорушно ввійшла в зону абсурду. Свари і бійки в кулуарах влади, зміна позицій і ...

Автор: Владислав Сікалов

Україна міцно й непорушно ввійшла в зону абсурду. Свари і бійки в кулуарах влади, зміна позицій і опозицій, нескінченні трансформації і пов’язані із цим чудернацькі гібриди, що нагадують Пластилінову Ворону, вже не принижують, оскільки не може принизити цирк. Часом здається, що це важкі сни, які бачить країна-банкрут. І цілковита безперспективність створення тут, в Україні, якихось культурних азів.

Сьогоднішня Росія розвиває нову систему поглядів — прогресизм як політичну настанову на певний прискорений розвиток суспільства. Українська ж політика, діяльність парламенту, президента, якої завгодно інституції скомпрометовані внаслідок самозведення до безглуздя. Та хай український президент був би насправді хоч де Голлем, йому все одно нічого не вдалося б зробити — не в останню чергу тому, що особистісна харизма належить сьогодні не політикам і державним мужам, а боксерам, футболістам, кравцям, танцюристам та естрадним гендерам.

Серцем, точніше, пульсуючою точкою цієї зони абсурду виступає НЕК — Національна експертна комісія з питань моралі — словосполучення, яке вже само по собі звучить як насмішка. Особисто мені дивно, коли в комісії бачать реінкарнацію худради, ледь не політбюро з членами в пижикових шапках. Ні, нічого спільного з минулим комісія не має, це ж наш із вами вирощений фрукт. Завжди, якщо справи заходять надто далеко, якщо в суспільстві щось розкладається, виникає цей наріст на його хворих тканинах. Суспільство намагається добути ліки із себе самого, за браком інших форм реальності регулюється власними ж засобами, розводячи людей загалом близького рівня по різні боки барикад. Адже дехто з тих, кого зараз розділяє НЕК і АнтиНЕК, пили разом кругову. Або могли б випити, оскільки, кажучи прямо, йдуть однією дорогою, тільки умовно розбитою щитом надвоє, і йдуть нею в один бік. От актор Богдан Бенюк (член названої комісії), котрий нібито образив публічно журналістку на одній з прес-конференцій; а по інший бік щита лунають образливі вигуки й насмішки тих, кого НЕК бере за горло, і співчутливців — хто хотів би жити у «вільній країні», чудово розуміючи (або не розуміючи), що «вільна країна» — це оксюморон. Два леза однієї бритви, котра шаткує інформацію на смачні скибки, які потім старанно підбирають журналісти з тим, щоб ужити їх у черговий коктейль, — ось чим є конфронтуючі сторони. Словом, мишаче вовтузіння, хлопці!

Люди борються між собою за право пропустити чергову шпильку або сальність, капость (іноді називаючи це «важливими соціальними проблемами»), зовсім не помічаючи, що Україна не має тих, хто поруч плекав би інше поле. Поруч — але інше. Збері­гаючи тонке й крихке буття, речовину, якої загалом майже й не лишилася. Насельники Срібного віку називали її нескінченно кривдженою «вічною жіночністю»; вона й справді потребує захисту. Певної одвічної інтенції — охороняти, на противагу інтенції скривджених підлітків гримасувати й корчити міни своїм тиранам, вигаданим і реальним, котрі і справді ой які несимпатичні! Принизливо... але чому людей принижує будь-яка заборона і зовсім не принижує свобода, якою так бездарно розпоряджаються? Адже навіть заборона від чогось звільняє. Від іншого рабства, наприклад.

Особисто я гордий, що ніякі закиди щодо несучасності, непросунутості і ханжества не змусять мене читати й дивитися різну гидоту, надавати концептуального значення девіаціям, жадібно дослухатися густих матюків як живого слова правди. Нехай навіть фігуранти, які випускають усю цю продукцію, лояльні до неї, у житті дуже хороші люди. Усе, що стікає самотоком, не варте й щербатої копійки... До того ж вони намагаються забрати в інших те, чого самі не давали. Вся ця сучасна «визвольна» культура дихає тією ж таки репресією, дихає настільки ж тяжко, як і соцкульт тих часів, проти яких так рішуче, але абсолютно марно — із кульбабкою на тінь паровоза — повстають ліберали всіх мастей. Як сказав колись Поль Клодель, «ми вже до того вільні, що пальцем не поворухнути»!

Однак немає жодної традиції легкого вирішення цієї проблеми. З культурою в сучасному світі справи виглядають зовсім не так просто. Ось досить свіжі дані: 3 березня 2010 року у Вашингтоні офіційно набрав чинності дозвіл на гомосексуальні шлюби, і вже наступного полудня суд столиці США видав представникам сексуальної меншини близько 80 свідоцтв про одруження. Це — вже результат; власне, вся пізніша євро-американська культура, яку багато хто бажав би сліпо скопіювати, розвивається під знаком такого «звільнення», при якому політичний тоталітаризм успішно витіснений економічним. Прикрим пережитком залишаються нації, але їхнє скасування — справа часу, що наочно демонструє політика Євросоюзу. Охоронний консерватизм у наш час явно не виграшна позиція — натиск і нетерпимість лібералів абсолютні; вони увесь час навішують ярлики, будучи нетолерантними як ніхто інший. Навіть католицькі традиціоналісти відверто і крок за кроком поступаються позиціями, боячись винищувальних для себе наслідків, і шельмуються як людиноненависники, якщо зачитують відповідні місця з Біблії, де засуджується розпуста, ненажерливість, гомосексуалізм, різні перверсії.

Як на мене, тут слід згадати Ос­вальда Шпенглера з його пророцтвами. Усі, хто читав його книжку — «За­непад Європи», знають, що, написана відразу після Першої світової війни, найбільшої популярності вона набула між війнами, а після Другої світової у ній дедалі більше вбачали спекуляцію і курйоз. В оптиці сучасних думок «Занепад...» — це цікава філософська белетристика. А тим часом можна пере­конатися, що пророцтва цієї книжки збуваються. Коротенько суть шпенгле­рівського прогнозу така. Культури, як і люди, смертні. Середній вік їхнього життя налічує тисячу років. Вони народжуються, дорослішають, мужні­ють, старіють і вмирають. Згідно з німецькою філософською традицією, старіння або виродження культури виглядає як цивілізація, «повільне воцаріння первісних станів у високоцивілізованих життєвих умовах». При цьому форми без­пам’ятства можуть імітувати пам’ять, здаватися пам’яттю. Інакше кажучи, людина відвідує музеї, концерти і виставки, долучається до високого і співчуває йому; вона мо­же навіть писати дисертації або монографії, статті і книжки, створювати музику і картини, але вирішальним залишається те, що сама вона вже не живе в культурі, а тільки культивує її фантомні форми. Про це багато пише сьо­годні російський філософ і музикант Воло­димир Мартинов, цьому ж від­повідає позиція «хороший слухач» в естетиці Франк­фуртської школи, пред­ставником якої є Теодор Адорно.

Шпенглер каже про те, що перехід зі стану культури у форму цивілізації знаменується стадіями «білої» і «кольорової» революцій. «Біла революція» — самовиродження білої людини, її свідоме або несвідоме здрібніння, стан, у який Європа занурилася з моменту перемоги певної картини світу, умовно назвемо її ринковою або ліберальною. Людство горлає і тан­цює на кораблі, але корабель нікуди не йде. Як писав іще 1851 року католицький мислитель — іспанець Донозо Кортес: «Однієї урочистої миті все це раптом скінчиться: буйна пиятика, вибухи дикого реготу, скрип судна і ревіння бурі — мить, і ось над усім цим зімкнулися води, а над водами тиша, а над тишею гнів Божий».

Завоювання Європи та Америки південними і східними народами довершує процес розпаду. Ще 1950 року третє місце у світі після Індії та Китаю посідав СРСР, на четвертому були США. Нині Росія перемістилася з четвертого місця на дев’яте, її відтіснили країни Півдня: Пакистан, Бангладеш, Індонезія і Бразилія. Таким чином, демографічна асиметрія очевидна — цент­ральна роль Європи добігає кінця. В 2050 році населення Азії налічуватиме приблизно п’ять мільярдів, із них три житимуть у Китаї та Індії. Це неминуче означає появу нових світових цент­рів сили, нових полюсів. Можливий такий поворот речей, що із часом біла раса зникне зовсім. Світ уже інший, і прихід до влади Барака Обами — яск­раве тому підтвердження; у певному сенсі його інавгурація відкрила новий відлік часу.

У цьому — суть передбаченої Шпенг­лером «кольорової революції», яка накладається на революцію «білу», на виродження і стагнацію білої людини. Для «білої революції» характерно те, що вона скасовує саме поняття вертикалі. Місце цінностей посідають ціни, місце особистості — статистика і рейтинг. Усі говорять про права людини, але ніхто — про її призначення. Світ захаращений правами настільки, що, схоже, потрібне право на їх недотримання, оскільки в густу сітку прав ловиться рибка велика й маленька.

Навіть нинішній французький пре­зидент не уникнув цієї долі: будучи ще міністром, він ризикнув назвати хуліганів, які громили паризькі перед­містя, «непотребом». Ліберальна преса довго не могла пробачити цього Саркозі, бо ті молоді люди були вихідцями з Африки. Потім, після його обрання президентом, вони скандували на вулицях Парижа його ім’я в поєднанні зі словом «фашист», про що не без зловтіхи повідомляла преса.

Паралельно експансії Півдня йде величезне перетікання трудових ресурсів у самій Європі. Справді, якщо справи зайдуть надто далеко, нації будуть скасовані через неможливість розрізнення, ідентифікації. Скажімо, армія трудових мігрантів з України, за різними оцінками, становить від двох до п’яти мільйонів осіб. При цьо­му офіційний дозвіл на роботу мають не більш як 500 тисяч. 2006 року Україна отримала грошові перекази від мігрантів у розмірі 8,4 млрд. дол., вийшовши за цим показником на шосте місце у світі. У тій же Росії найбільше мігрантів з України, тут працюють 2,8 млн. українців на тлі
1,5 млн. узбеків і 1,4 млн. казахів, тож північно-східний сусід навіть має намір запровадити квоту для наших заробітчан.

Істотний момент пов’язаний із переорієнтуванням господарської діяльності. У переважній більшості країн світу валовий внутрішній продукт не менш як на 80% визначається внеском неаграрних галузей. Увесь світ на наших очах перестає бути аграрним, а отже, й сільським. Стрімко зростає частка міського населення, що добре видно й по Києву. Замисліться над співвідношенням, яке було в Україні перед революцією або навіть відразу після Громадянської війни. 85%, мінімум 80% — сільського населення, 15—20% — міського. Урбанізація наразила величезну масу сільського населення на загалом інші цінності — надбання освічених городян. І це відбулося не без втрат для останніх.

На думку Шпенглера, «біла революція» і є втратою спільної мови, яка спричиняє тотальне нерозуміння. Навіть люди одного рівня не «бачать» одне одного, тому що виключені з контексту. Деградують саме ідеальні типи (і вже слідом за ними — середньостатистичні), змінюючись набором медіальних симуляцій: спортсменами, манекенницями, клоунами, кутюр’є, естрадними зірками, менеджерами, кілерами etc. Ніяка — ні політична, ні духовна — воля не протистоїть цьому. Враження таке, що культивується саме безвольність, дієва, надзвичайно цілеспрямована безвольність, яка не терпить біля себе будь-якого інакомислення. Суспільство, в якому звичними стали виставки і музеї мистецтва зі сміттям і різною гидотою в ролі експонатів, оперні театри, де на сцені у рваних джинсах співають свої арії вагнерівські герої, — таке суспільство може розраховувати тільки на адекватне майбутнє.

У світлі викладеного проблема української суспільної і мистецької моралі набуває додаткових обертонів; сама ж комісія, приставлена до неї вартою, виглядає не більш абсурдно, ніж інші лицемірні явища розвинених країн.

Мені здається дуже характерною сама постановка питання: розмова починається з теми «обмеження свободи». І, певне, обговорюватися може тільки одне: бажане чи ні будь-яке обмеження творчої свідомості, чи можуть існувати будь-які заборонені для нього зони — моральні, стилістичні, змістові. Як на мене, доки питання повертається таким боком, ніякої доброї відповіді не буде.

Відповідь підказує сам феномен творчості, котрий, як відомо, втікає, немов від вогню, від будь-яких наперед заданих форм знання. У протилежному випадку воно зрадило б власну природу, унікальний дар — розуміти, не розуміючи. Найбільш незаперечні образи поезії — і музики, і пластики — несуть у собі щасливу тривогу глибини: тривогу того, що вона є.

Однак саме глибина світу і глибина людини побачені сьогодні як певний страшний підвал, брудне й задушливе підпілля, набите жахами і привидами, як простір виключно ницого, зловісного, агресивного. А тим часом сучасність намагається і геть скасувати реальність глибини — породжуючи нескінченні деконструкції всього, що видається серйозним, зворушливим, значним. Пласке панує над нашим зором (глянець рекламних аркушів), над слухом (динаміка популярної музики), над розумом (колажний принцип інформації; новини, в котрих немає новин). Дивовижне за своєю наполегливістю та інтенсивністю засмічення всього простору сприйняття не залишає й щілини, в якій могла б прозирнути глибина. Схоже, що людство знаходить хитку єдність тільки так, розраховуючись за неї глибиною і вертикаллю. Далі йде вибір конкретної людини, кожного з нас. І тут уже ніяка комісія не врятує — час колективної ідентичності минув.