| |||||
Як на полі бранному |
Лицар. Ось як трактує це поняття тлумачний словник чужомовних слів в українській мові: (німецького походження). 1. Західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військового дворянського стану. Воїн із важким озброєнням і спорядженням. 2. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. 3. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь; витязь, герой, звитяжець. 4.Вихована, підкреслено чемна людина. 5. Про того, до кого мають або хто має до кого-небудь сердечну прихильність.
Виникла ця розмова після відвідання недільного вечора нічного клубу «Нью-Йорк», де проходили відкриті змагання фінального турніру з історичного фехтування «Кубок Києва». Власне, це був чемпіонат України, адже в турнірі брали участь 63 команди з багатьох обласних центрів і міст країни. Звичайно, і за кількісним складом, і за вправністю вони помітно різнилися, однак у прагненні перемоги і в завзятості ніхто не поступався. За відсутності досвідченої команди харків’ян, які саме подалися на більш привабливий матеріально турнір в Росії, вдома впевнено почували себе кияни. Відзначилися також ентузіасти з Одеси і Чернігова.
У номінації «щит-меч» найсильнішим став Володимир Костильов із столичного клубу «Нова Ірландія». В ньому зійшлися молоді люди, яких приваблює V—VIII століття, коли лицарство ще тільки зароджувалось як воїнство. Друге місце посів Ігор Литвинов, третє — Дмитро Гардина. Вони представляли інший київський клуб — «Скаллагріми». Їхнє озброєння максимально наближається до натурального періоду VIII—X століть, яким послуговувалися скандинави. Хлопці в клубі підібралися невисокі, але жваві, в бою дуже верткі — спробуй вразити мечем. Команда нечисленна, чоловік п’ятнадцять, однак вже зажила доброї слави.
У номінації «меч-меч» (б’ються без щитів) відзначився триразовий чемпіон Києва Максим Сльонкін із клубу «Ратинкъ», де поглиблено вивчають історію слов’ян Х—ХIV століть. Другим був одесит Ігор Дмитрієв, якому публіка симпатизувала за надзвичайну рухливість. Третій — киянин Єгор Бондар.
У подібних турнірах неодноразово брав участь і сам Юрій Захарчук, тому він добре знається на нюансах кожного бою. Має інформацію про всі київські клуби лицарів, яких у столиці вже близько тридцяти і об’єднують вони до двох тисяч ентузіастів, переважно студентів. Провчився Юрій три роки на історичному факультеті, потім вступив на юридичний, але знову поринув у минулі епохи вже як лицаря. За його твердженням, у цих клубах випадкові люди не затримуються. Приходять сюди ті, хто по-справжньому захоплюється минулим і любить спорт. Найголовніше — пройнятися духом маленького колективу однодумців, ужитись у ньому.
— А спорядженням як обзаводитесь?
— Суто індивідуально. Можна знайти готове, але це не робить честі лицарю. Він сам виготовляє своє озброєння. З цією метою необхідно вивчити історію, добре знати той період, який представляє клуб, походити по музеях, придивитись до експонатів. Дещо підкажуть друзі, дещо знаходиш в Інтернеті. Було б бажання.
Потрібний метал здебільшого купують на металобазах. Скажімо, кольчуги плетуть із самотужки виготовлених дротяних кілець діаметром 10—12 міліметрів, як і бармицю для прикриття шиї. Шолом має бути легким і надійним, добре «гасити» удари. Цьому слугує і підшоломник із товстої шкіри або повсті. Обличчя захищає металічна лічина із прорізами для очей. Під кольчугу надівають ватник майже до колін. Його виготовляють із двох шарів цупкої тканини (шкіра надто дорога), простьобаної трубками, що набиті клоччям або кінським волосом. Руки по лікті захищені наручем із товстої шкіри з металічними пластинами.
Меч важить понад кілограм, але не більше двох, завдовжки 55—70 сантиметрів. Від бойового історичного відрізняється тільки тим, що лезо має бути тупим, заточеним до 3 міліметрів, а вістря заокруглене.
Спорядження лицаря тягне за двадцять кілограмів. А тепер уявіть собі двох молодців середньовічного вигляду, які зійшлися на бойовищі (квадрат із сторонами 4,5—5,5 метра) і по справжньому розмахують мечами і гамселять щосили один одного, прикриваючись щитами. Видовище — куди там тим унсовцям й омону! Але на відміну від них — бій тут іде за суворими правилами. Вражати суглоби, руки по лікті і ноги до колін, а також колоти мечем категорично заборонено. Порушив правило — і генпрокурор в образі гофмаршала негайно зніме з поля брані. Допомагають йому в цьому чотири бокових маршали, тобто судді, які чітко стежать за кожним рухом бійців і за вдалі удари нараховують відповідні очки.
Ось такі вони, сучасні лицарі. Досі вони уявлялися чимось бутафорним, потрібним скоріше для масовок в історичних фільмах. Але на власні очі пересвідчився, що такі турніри не менш видовищні, ніж бої титулованих боксерів. Якби і для них знайшовся спонсор типу «За neMIRoff во всем мире», то за кількістю телеглядачів лицарські турніри поступилися б хіба що футболові. Недаремно в історичні клуби так активно потягнулася молодь. Адже, за середньовіччям настала епоха Відродження. Хто зна, хто зна...