Якби років сто тому хтось сказав, що в XXІ столітті процвітатиме работоргівля, йому навряд чи повірили б. Здавалося, із цим ганебним явищем давно покінчено. Та людство не бажає вчитися на власних помилках. Сьогодні торгівля «живим товаром» знову стає прибутковим бізнесом і набуває воістину глобального масштабу.
Іноземне слово «трафікінг» дедалі частіше вживається в Україні, як синонім закордонного рабства. «Трафікерами» називають тих, хто задіяний в злочинному бізнесі: агенти-вербувальники, які заманюють жінок брехливими обіцянками, працівники фірм із працевлаштування, перевізники та кур’єри, продавці й покупці «живого товару» тощо. За приблизними підрахунками, жертвами трафікерів уже стали десятки тисяч наших співвітчизниць…
З 27-річною Мариною ми зустрілися в притулку, організованому міжнародним благодійним фондом «Карітас України» спеціально для жінок, які стали жертвами работоргівців. Тут дівчина проходить реабілітаційний курс, намагаючись оговтатися від пережитого. Про свою поїздку за кордон вона згадує неохоче, але готова поділитися своєю історією з іншими, щоб люди знали про те, як «працюють» торговці живим товаром.
— До Туреччини я поїхала за порадою своєї хорошої знайомої. Вона вже кілька років жила в Стамбулі, зрідка відвідувала матір і щоразу привозила їй гостинці, дорогі речі. Своє перебування за кордоном розписувала в найяскравіших фарбах: працює покоївкою в готелі, висока зарплата, турботливі господарі... У мене виникло бажання наслідувати її приклад, — згадує Марина. — Вже дуже хотілося забезпечити своє майбутнє, допомогти батькам-пенсіонерам... Подруга сама відвела мене до туристичного бюро, допомогла оформити необхідні документи, навіть позичила гроші на квиток. Саме тому я і не запідозрила ніякого підступу і разом зі шкільною подругою відправилася в поїздку...
У Стамбулі подруга, як і обіцяла, привела Марину до готелю, де вона пробула кілька днів. Спочатку все складалося благополучно, вона навіть розпочала працювати прибиральницею в барі. Потім по телефону подруга сказала, що за Мариною заїде машина й привезе її на зустріч із нею, щоб відзначити їхній приїзд до Стамбула. Через кілька хвилин машина стояла біля входу в готель. Марину посадили на заднє сидіння, разом із місцевим турком і ще однією жінкою. Та її привезли не до подруги, а в Анталію. Відібрали всі речі та паспорт. Господарі пояснили Марині, що її продали в бордель і вона має відпрацювати витрачені на неї гроші. Коли дівчина спробувала відмовитися, її жорстоко побили... Марину тримали в окремій замкненій кімнаті, примушуючи обслуговувати по 8—10 клієнтів на день, годували нерегулярно, а всі заробітки йшли хазяям. За два місяці її кількаразово продавали різним трафікерам. Повторні «угоди», де Марина була головним товаром, найчастіше проходили під приводом того, що її вивозять на прогулянку чи медогляд. Та щоразу з’являвся новий хазяїн і заявляв свої права на живий товар. На новому місці ситуація була не кращою. Без грошей, документів, знання мови жінка була в повній залежності від хазяїв. Вона піддавалася сексуальній та трудовій експлуатації. За час перебування в Туреччині їй не вдалося надіслати рідним жодної копійки. Навіть зателефонувати не дозволяли. Марина розповіла, що своїм визволенням зобов’язана одному з лояльних клієнтів, який викликав поліцію, і та наскочила з рейдом.
У притулку «Карітас України» можуть перебувати одночасно шестеро жінок, які потерпіли від торгівлі людьми. Дівчата прибувають сюди з Туреччини, Польщі, Греції, Німеччини, Італії та ряду інших країн. Більшості від 18 до 25 років. Їхні історії дуже схожі на те, що пережила Марина. Одних заманили в рабство брехливі обіцянки агентств з працевлаштування, інші їхали за порадою подруги чи сусідки. Багато хто мріяв вийти заміж за забезпеченого іноземця. Та мрії закінчувалися в усіх однаково: варто було дівчатам перетнути кордон, як у них відбирали паспорти й перетворювали на безправних рабинь...
— Щоб примусити жертв займатися проституцією, трафікери користуються різноманітними методами впливу. Часто застосовують тактику кабали, пов’язану з поверненням боргів: від жінки вимагають повернути борг, який включає витрати на її проїзд, підроблені документи та ціну, за якою хазяїн її придбав. Потім залежність зростає з кожним днем. Додаються суми, витрачені на її харчування та утримання, — розповідає координатор Програми запобігання торгівлі людьми «Карітас України» Сергій Гриценко. — Жінок можуть замкнути, тримати під постійною загрозою арешту, побоїв чи смерті. Вони потерпають від фізичного й психологічного насильства, не мають доступу до елементарних медичних послуг, їм загрожують хвороби, які передаються статевим шляхом, інфекції, небажана вагітність, травми від жорстоких побоїв. Вони відчувають хронічний стрес від важкої праці, неможливості спілкуватися з близькими. Крім того, трафікери часто навмисне «саджають» жінок на голку, щоб ті сталі слухняними й керованими. Тих, хто зумів вирватися з рук работоргівців, часом доводиться лікувати від алкогольної та наркотичної залежності. Щоб повернутися до активного, повноцінного життя, знову знайти місце в соціумі, їм необхідно пройти курс реабілітації. Саме тому в рамках програми запобігання торгівлі людьми «Карітас України» 2002 року відкрив притулок для потерпілих жінок.
У притулку працюють лікар-терапевт, професіональний психолог і соціальний працівник, а також допоміжний персонал — прибиральниця, кухар і охоронці. Працівники роблять усе, щоб їхні підопічні почувалися в повній безпеці. Жінки проживають у затишних кімнатах, розрахованих на двох-трьох чоловік, із спільною ванною та кухнею. «Карітас України» за допомогою своїх міжнародних партнерів, а також низки партнерських недержавних організацій, таких як тернопільський жіночий клуб «Відродження нації», де працюють професіонали з великим досвідом роботи в галузі протидії, забезпечує перебування жінок у притулку, як правило, впродовж трьох місяців. Хоча термін перебування може тривати й більше, залежно від кожної конкретної ситуації, потреб і стану жінки.
За цей період вони проходять медичну та психологічну реабілітацію, мають можливість отримати юридичну консультацію, пройти професіональне навчання, спеціальні тренінги для працевлаштування.
Загальними принципами подання допомоги є повага, довіра та увага до кожної конкретної особи, гарантія збереження її особистої таємниці, а також надання мешканкам притулку повної інформації щодо їхніх прав і можливостей. За неповні два роки в притулку «Карітас України» пройшли реабілітацію близько 50 жінок. У переважній більшості вдалося домогтися позитивних результатів: 29 осіб зуміли працевлаштуватися, багато хто поступив на навчання. Радує й те, що більшості вдалося вирішити свої особисті проблеми: вони зуміли налагодити стосунки з близькими, виховують дітей, а деякі навіть створили сім’ї і з оптимізмом дивляться в майбутнє. Багато колишніх жертв работоргівців стали активно займатися волонтерською діяльністю з метою утримати своїх одноліток від помилкового кроку.
— Щоб допомога була більш дійовою та ефективною, необхідно змінити ставлення оточуючих до жертв работоргівців, — вважає Сергій Гриценко. — У нашому суспільстві дотепер існує ряд міфів і упереджень щодо таких жінок. Один із найпоширеніших міфів звучить приблизно так: «Усі жінки, які їдуть за кордон, знають, що їх там очікує. Вони самі винні в тому, що порушили закони та погодилися на нелегальну роботу. Тому не заслуговують нашої допомоги». Насправді тільки незначний відсоток жінок знали наперед, що їм запропонують роботу в секс-бізнесі. Більшість була переконана, що будуть офіціантками, покоївками, прибиральницями. Варто враховувати й те, що засоби та методи вербування жінок дуже різноманітні. Часто пропозицію поїхати за кордон може зробити знайома людина, і в цьому випадку особливо важко запідозрити якусь пастку. Є кілька жінок, котрі раніше отримували реінтеграційну допомогу в нашому притулку, яких продали в рабство власні матері та близькі родичі. Понад те, молода дівчина бачить у газетах і журналах спокусливі оголошення, які пропонують вигідну роботу чи шлюб з іноземцем. Та річ навіть не в цьому. Не можна поділяти потерпілих на «знала» і «не знала». Цим ми наперед звинувачуємо постраждалу жінку, якій потрібна наша допомога, а не осуд.
— Ще один міф, який закріпився у свідомості наших людей, що повії отримують величезне задоволення від своєї діяльності, — продовжує Гриценко. — Та абсолютна більшість жінок, які торгують своїм тілом, кажуть лише про примус і про гроші. Проституція — це завжди примус. Суспільство штовхає жінок на шлях проституції, називаючи це знущання над тілом і душею людини професією. Та при цьому відмовляє потерпілим жінкам у реабілітації, у підтримці їхнього прагнення змінитися та змінити своє життя.
Злочинці часто використовують оформлення контрактів, щоб пропозиція працевлаштування здавалася цілком легальною. Насправді ж, коли жінки приїжджають до країни призначення, трафікери змушують їх працювати повіями, а також піддають їх іншим формам експлуатації за допомогою погроз, фізичного насильства чи шантажу. Оскільки вони знають її адресу та всі координати, то легко можуть переконати її, що якщо відмовиться працювати на них, її родичі можуть постраждати. Трафікери постійно змінюють тактику, шукають нові способи обману. Тому всім, хто вирішив попрацювати за кордоном, слід бути обачними.
Найчастіше жертвами работоргівців стають жінки віком від 22 до 27 років. Та останнім часом почастішали випадки, коли трафікери вивозять за кордон дівчат, які не досягли 16—17 років. Якщо 2001 року в Україні була зафіксована лише одна неповнолітня, яка потерпіла від торгівлі людьми, то 2002 року таких було вже дев’ять, а станом на 30 квітня 2004 року Міжнародна організація з міграції (МОМ) уже подала допомогу сорока семи потерпілим, котрі були продані, будучи неповнолітніми. При цьому наймолодшій жертві работоргівців було лише 4 роки! Дівчинку вивезли до сусідньої країни, де змусили злидарювати. Водночас серед жертв работоргівців є і жінки старшого віку, деяким 55—56 років. Звичайно їх вивозять за кордон, обіцяючи посаду гувернантки, няньки з догляду за дітьми чи обслуги, а насправді використовують на важкій, некваліфікованій роботі — у сільському господарстві, на шкідливих виробництвах. Фахівці підкреслюють: не існує чітко визначених «груп ризику»! Ризикують абсолютно всі, хто зважився на нелегальне працевлаштування за кордоном, незалежно від віку, рівня освіти чи соціального статусу.
Саме тому перед тим, як прийняти привабливі пропозиції різноманітних фірм і посередників, слід укотре зважити можливі наслідки цього кроку. Задумайтеся: чи всі можливості ви використали в Україні? Подивіться навколо, і ви побачите чимало людей, які самостійно зробили в рідній країні кар’єру, досягли успіхів у мистецтві, науковій діяльності чи підприємництві.
Можливо, і вам варто наслідувати їхній приклад?