...Її неможливо було б не помітити. Навіть не тому, що в такий пізній час на вокзалі в Бонні, де я зустрічала знайомих з України, малолюдно. Весь її образ волав про таку безвихідь і відчай, що можна було подумати, ніби з цією молодою, провінційного вигляду пані сталася якась усесвітня катастрофа. Почувши рідну мову, вона кинулася на її звучання, як потопаючий до соломинки: «Ой, людоньки добрые, помогите, бо хоч пропадай тут», — заголосила вона сумішшю російської з українською. Це було так комічно, що ми мимоволі усміхнулися. «Ой, хоч смійтеся, хоч лайтеся, тільки допоможіть», — уже зі слізьми заблагала жінка. Виявилося, їде з райцентру, що на Черкащині в... Іспанію, де, як порадила їй знайома, можна непогано заробити й куди в неї квиток із пересадками. Тут її висадили з поїзда контролери, виявивши, що пасажирка давно проїхала свою станцію. І вона уявлення не має, де взагалі перебуває: «Тож покажіть мені, людоньки, це місце на карті»...
На що сподівається в Іспанії? «Там можна влаштуватися на роботу, а то й заміж вийти. Кажуть, тамтешнім чоловікам українки подобаються, а я ж і до роботи охоча, і собою — погляньте самі, яка пригожа». Бачимо, справді, пригожа...
Присадили ми нашу землячку на поїзд, купивши їй квиток на всі гроші, що залишилися в неї, і поїхала вона за примарною своєю надією. Що чекає на неї там майже без грошей, із гостьовою візою терміном на 30 днів у паспорті? Адже, крім суміші російсько-української, ніякою іншою мовою вона не володіє, і навіть у такій простій ситуації, як на вокзалі, дати собі раду неспроможна. Якщо поталанить — працюватиме прибиральницею, а ні, то підбере її один із багатьох сутенерів, котрі нюхом чують отаку біду. І добре, якщо знайдеться хтось, хто допоможе їй...
У цьому зв’язку пригадалася історія ще однієї українки — 21-річної Галини, з котрою познайомилася в одній з організацій, що захищають права жінок, які зазнали сексуального, побутового чи якогось іншого насильства. Її офіс розташовано у Франкфурті-на-Майні, оскільки це організація землі Гессен, про діяльність якої я хотіла написати. Галя прийшла сюди, як то кажуть, у чому стояла, утікши з борделю, де працювала нелегально, практично за їжу, житло й одяг. Вона розповіла, що три роки тому наречений умовив її поїхати в Чехію заробити грошей на весілля. Коли приїхали в Прагу, Галя здивувалася, яку хорошу квартиру він знімає. Її хлопець сказав, аби вона почекала, поки він збігає за продуктами. Більше дівчина його не бачила. Замість нього прийшли двоє дужих чоловіків, котрі пояснили, що її друг заборгував їм і замість грошей привіз її. Тепер їй доведеться борг відпрацьовувати. Вона спробувала чинити опір, але вони побили та згвалтували її, порадивши поводитися «добре». Після цього Галю оселили в квартирі з іще кількома так само, як і вона, прибулими з Росії й України дівчатами, і тримали замкнутими, вивозячи тільки «на виклики» до клієнтів. Галя говорить, що так тривало два роки, поки один «добрий» клієнт не вивіз її в Німеччину, де вона сподівалася знайти іншу роботу. Але без паспорта їй це не вдалося, і вона потрапила до турецького сутенера, що був ще гіршим від чеських. Рік вона обслуговувала клієнтів борделю в околицях Франкфурта-на-Майні. І тут уже не витримала, розповіла про свою біду одному з клієнтів. Той здивувався, що вона працює нелегально, практично без оплати, і дав їй телефонний номер організації, що захищає права таких жінок. Галю оселили в так званому жіночому будинку в надійному місці й попросили дати показання в суді. Їй оплачують житло, курси німецької мови (за її бажанням), видають кишенькові гроші. Якщо вона захоче опанувати якийсь фах, то й цю можливість їй нададуть. Галі також виділили охоронця, котрий супроводжує її до адвоката, у суд або в магазин, якщо їй треба щось купити. Адже тепер вона небезпечна для колишніх господарів, які, ясна річ, намагатимуться її знайти. Галя — цінний свідок. За її допомогою, можливо, викриють ще один ланцюжок у мережі фірм, що торгують живим товаром.
— На жаль, — говорить Доріс Екгардт, одна з керівниць організації, що захищає права жінок, котрі потерпіли від насильства, — не так і багато з них наважуються на такий крок. Протягом року по допомогу до нас звертається лише близько тисячі. Хоча ми знаємо, що їх на порядок більше. Ще десять років тому наша організація опікала переважно азійських жінок. Після зруйнування Берлінської стіни, після подій у колишньому Радянському Союзі лави жертв сексуального насильства поповнило багато жінок із Східної Європи, особливо з України й Росії.
Яким чином ці жінки потрапляють у борделі? Доріс Екгардт розповіла, що їх штовхає на це важка економічна ситуація, неможливість прогодувати дітей, проблеми у власній родині, а найчастіше — все це разом. Вони їдуть у Німеччину, добре розуміючи, чим тут займатимуться. Проблема українок (як, утім, і решти громадянок колишнього СРСР) полягає в тому, що вони працюють у борделях нелегально, не маючи дозволу на роботу. Так, проституція в Німеччині легалізована, але легально в будинках розпусти можуть працювати лише громадянки країн Європейського співтовариства або ті, що мають дозвіл на роботу. Тому, приміром, українок, користуючись їхнім нелегальним становищем, німецькі роботодавці безбожно експлуатують, виплачуючи сміховинні суми. У даному випадку йдеться не про те, що вони порушили німецький закон, живучи та працюючи в країні нелегально. Й абсолютно не має значення, що вони свідомо приїхали в Німеччину займатися проституцією, говорить пані Екгардт, наша організація однаково захищатиме їх, оскільки над ними відбувається насильство і за роботу їм не платять. Зрозуміло, що їх буде вислано з країни. Але їхніх роботодавців, крім того, що змусять заплатити їм усе належне, буде покарано за використання нелегальної праці й торгівлю людьми.
Проте потерпілі жінки, на жаль, приходять до нас дуже рідко, переважно ми працюємо з ними за рекомендацією поліції, що затримує їх під час облав. Домогтися, щоб дівчата звернулися з заявою в суд, дуже складно. Адже вони приїхали в Німеччину через українські фірми, які займаються таким «бізнесом». А в тих є дані не лише на цих жінок, а й на їхні родини. Німецькому правосуддю українських торговців живим товаром «дістати» дуже складно, а часто й неможливо — вони бувають у Німеччині лише наїздами, живуть тут, маючи надійний «дах». У разі звернення жінки в суд, вони мають усі можливості «розрахуватися» з ними через їхні сім’ї. Тут ми цілком убезпечуємо жінок, але ми безсилі, коли вони повертаються в Україну.
Ще одна третина жінок, за словами Доріс Екгардт, потрапляє в борделі через свою довірливість. Приміром, деякі фірми вербують їх нібито для роботи офіціантками, танцівницями чи прибиральницями в готелях. Бували випадки, коли жінок запрошували в Німеччину на роботу знайомі, спокушаючи фантастичними заробітками. Дівчат привозять у Німеччину, забирають паспорти і змушують займатися проституцією. Часто вони навіть не знають місце свого перебування, оскільки їх перевозять із місця на місце, передають із рук у руки. Їх б’ють, гвалтують і залякують тим, що вони вже стали нелегальними повіями, а це, мовляв, заборонено і їм тепер загрожує в’язниця в Німеччині, а вдома їхнім близьким загрожує розправа. Не поодинокі випадки, коли жінок примушують вживати наркотики. Нещасні не знають, що їхні права в нас захищені, що їх не каратимуть у цьому випадку й уже точно вони не потраплять у в’язницю. Але вони повинні знати, що своєю заявою в суд вони допоможуть боротьбі з цим гидотним явищем — торгівлею людьми.
Частина жінок потрапляє в борделі в надії поліпшити своє життя. Переважно це ті, котрі й кризи ніякої не пережили й без шматка хліба не сидять. Але вони молоді, їм хочеться красиво вдягатися, мати дорогу косметику та вдало вийти заміж, як буває в кіно. І вони вже подивилися фільм із Джулією Робертс, у якому доля повії дуже навіть романтична й закінчується більше ніж щасливо. Їм здається, що проституція — це така собі легка пригода, хоча не мають уявлення, чим воно насправді обернеться згодом. Вони приїжджають у Німеччину також із надією, що все якось обійдеться і вони залишаться тут жити. Але не знають, що шансів на це в них практично немає.
— Ми, звісно, допомагаємо таким жінкам у кожному разі, — говорить Доріс Екгардт, — не залишаємо їх віч-на-віч із проблемами. Але не всі знають, що ми є, хоча й пропагуємо свою діяльність. З іншого боку, не всі до нас звертаються, побоюючись, що буде ще гірше. Гірше не буде! Хоча ми розуміємо: хоч як би ми пояснювали й переконували, природа людини така, що кожен навчається на власних помилках. І рішення завжди приймає сама жінка. Але я прошу, перш ніж прийняти рішення, не довіряти фірмам і фірмочкам, знайомим і подружкам, які обіцяють райське життя в чужій країні. Спробуйте одержати інформацію, приміром, про фірми, які вас запрошують, у посольствах країн, куди ви збираєтеся їхати. У багатьох містах України вже створено такі організації, як наша. Там допоможуть жінці зорієнтуватися в її проблемі. В Україні це — міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», із яким ми почали співробітництво. Його адреса: Київ-30, а/с 246; тел.: 044/234 04 46. Тут вам допоможуть і порадою, і консультацією.
Та якщо ви все-таки прийняли рішення і квиток у Німеччину вже в кишені, то запам’ятайте про всяк випадок телефон нашої жіночої організації у Франкфурті-на-Майні: 069/707 54 30.