Три кімнати. Одна з них майстерня. Друга завалена картинами, скульптурами, книжками, залишено тільки вузький прохід до балкона та світла. Третя — вітальня — швидше, схожа на музей: на полицях, тумбочках, на підлозі всуціль роботи художниці. Їх сотні, тисячі облич із червоної глини — молодих, літніх, веселих, чимось засмучених. Біля вікна кілька незакінчених портретів, незасохла глина, пензлі в банці, фарби. Килим покритий клейонкою, тут не обов’язково знімати взуття. Такий вигляд має квартира Ганни Горват, яка готова приймати гостей бажаних і нежданих практично цілодобово. Ночами у неї часто горить світло. Сусіди кажуть, що «стара чаклує». Не сперечаюся, можливо, сам процес творчості можна порівняти і з магічним дійством.
Нещодавно вийшов барвистий альбом художників Закарпаття, членів Національної спілки... І серед цієї маси творчих талантів області скульпторів — дуже мало. Однак і тут Ганна Горват вирізняється, як біла ворона. Коли її колеги гризуться за право побудувати новий пам’ятник або стелу, вона лише підсміюється над людськими пристрастями. Гроші, принаймні, її не цікавлять. Інакше давно б жила в Будапешті чи Парижі. Та вибрала місто свого дитинства і назавжди залишилася в ньому — у маленькому затишному Берегові. Тут народжувалися її образи, звідси потрапляли на виставки — до Москви, Монреаля та Берліна.
Кожна її скульптура — це символ, знак часу. І, звичайно, передусім люди, що її оточують. Є й улюблені сюжети, один із них — це жінка, мати. За сільською традицією, в хусточці, з розумними, сумними очима — жінка, яка пережила злигодні та лихо, але не зломлена, а жива й сильна.
Така й Ганна Горват, що у свої 80 років не втратила ні енергії, ні емоцій. Вона жива, і скульптури в неї живі. Це люди, які працюють, відпочивають, їдять, думають — живуть своїм звичайним життям. Тим і приваблюють до себе погляди, хочеться відшукати серед цього натовпу на полицях і своє обличчя. Інколи вдається.
Нещодавно Ганна Горват почала малювати Ісуса. Принаймні кожен, хто бачив ці ескізи, стверджував так. Але художниця протестує:
— Хто це? Зовсім не Ісус, це ж молодий хлопець із довгими кучерями.
Вона не зараховує себе до дуже віруючих людей, але вважає, що без віри не можна ні жити, ні, тим паче, творити. Вірить у якусь чудесну Силу, що створила природу, а в ній — людину як своє продовження. Тому призначення людини на Землі вбачає у тому, щоб берегти красу, побільшувати її й використовувати енергію природи, у ній черпати сили.
Ісус у Ганни Горват завжди всміхається.
— А хіба це Ісус? Хто тобі про це сказав? Так, він схожий на Ісуса. Цілком можливо, що це і є Ісус. Але хіба йому не можна сміятися? Хто йому не дозволив?
І пояснює по-своєму: їй неодноразово доводилося реставрувати церковні приміщення і просто набридло бачити страждання Христа, розп’ятого на хресті. Чому б не зобразити, як він сміється, вирішила вона. І відтоді є вже сотні картин, малюнків у Ганни Горват з Ісусом чи людиною, схожою на нього. Він усміхається, примружує очі або навіть щиро сміється.
Сил рік у рік меншає, ноги не слухаються хазяйку, але руки продовжують свою справу: свіжа глина в цьому будинку не засихає. Та чому все-таки червона глина, а не якась інша? Відповідь у Ганни Андріївни проста: бо тільки вона і є справжня. Червона глина чудово набирає форми, до того ж відбиває світло, тому скульптури здатні передати ще більше відчуттів, закладених у них. Свій колір глина отримує через наявність у ній заліза, кобальту, марганцю — при випалюванні в печі ще більше червоніє. За переказами, саме з червоної глини Бог створив першу людину на Землі, Адама.
Про свої літа говорити художниця не хоче. «Я завжди молодо виглядаю!» Безперечно, якщо людина може за хвилину знайти контакт із будь-яким дорослим — із чиновником якого завгодно рангу, з підлітком на вулиці і з маленькою дитиною, — то віку для неї як такого просто не існує. До речі, діти в Ганни Горват у квартирі завжди. Інколи збереться цілий двір. Кожному дасть у руки олівець, папір — малюйте. Ніколи не втручається в процес і батькам не дозволяє. Адже головне — не відбити в дитини бажання творити самостійно: критика й надмірна хвальба тільки зіпсують самобутність першого малюнка. А діти її люблять, хоча й побоюються інколи жвавої бабусі та її гучного дзвінкого голосу. Адже розбишаці, який надто розбалується, спуску не дасть. Та потім зустріне на вулиці, покличе до себе й подарує що-небудь зі своїх робіт.
На жаль, із творчістю Ганни Горват український глядач практично не знайомий. Персональних виставок у неї років десять уже не було, ювілеї проходять тихо-мирно за склянкою чаю з печивом у колі близьких друзів, яких із кожним роком меншає. Кілька сотень своїх медалей та медальйонів, створених для міжнародних виставок, дат, великих підприємств, подій у житті нашої країни, Ганна Андріївна передала місцевому музею, але там відвідувачів буває не більше десятка на день.
Є в неї будинок, у якому минуло її дитинство. Влада якось запропонувала зробити в ньому дім-музей скульптора Ганни Горват. Однак усе це залишилося тільки на словах. Будинок стоїть порожній і поволі руйнується. А свої роботи Ганна Горват переважно роздаровує. Ніхто не йде з її будинку без маленького згорточка в руках. Для багатьох це — неоціненний подарунок.
Її роботи зникають. У відомому санаторії «Карпати» висіло колись величезне ліпне панно. Нині його немає. Навіть унікальні надгробки, які Ганна Горват власноручно робила для своїх друзів, котрих уже немає, вкрали...
В одному інтерв’ю Ганна Горват із лихою посмішкою сказала: «Коли відчую подих смерті, винесу всі свої картини в двір і спалю!» Така заява 80-річної художниці може здатися надто епатажною. Та це говорили її відчуття, і одне з них — відчуття власної гідності. Вона — дама і лицар в одній особі. Недарма з нею досі бояться сперечатися навіть високі чиновники: без заминки скаже в обличчя все, що думає.
Її навіть прийняли у мальтійський лицарський орден, про що свідчить диплом на стіні. Однак Ганна Горват знає, що не їй потрібен цей титул — її ім’я комусь потрібне. Горват — це як бренд, і багато політиків козиряють тим, що приятелюють із нею.
І все ж вважає, що їй завжди щастило в житті, ніби захист був над нею Божий і спрямовуюча рука. Інакше як пояснити, що хвора, прикута до ліжка дитина стала знаменитою на весь світ художницею з незвичайною долею. Народилася на території Угорщини, навчалася в німецькій євангельській школі. Батько був простим залізничником, але хотів, щоб дочка отримала освіту. Ганна намагалася грати на скрипці, а потім стала з захопленням малювати, хоча ніхто її цього не навчав. Мистецтво й вилікувало дівчинку.
1944 року, у свої 20 років, потрапила на лісопилку, де готувала балки для мукачівського військового аеродрому. Потім працювала на цегельному заводі, там уперше зіштовхнулася з глиною, саме з червоною. Вивчилася на художника й стала ліпити.
За радянських часів довелося працювати навіть у психіатричній лікарні, де був створений цех так званої трудової терапії. Але невдовзі цех прикрили.
А потім був світ творчості, знайомств із метрами, виставки. Ганна не докладала особливих зусиль, щоб проторувати шлях до слави. Просто ліпила, й часто по пам’яті. Її пам’ять — її скарб. Ось тільки нині, буває, вже підводить.
Про Ганну Горват і її творчість за часів Союзу навіть зняли документальний фільм. Для периферійного Закарпаття це була серйозна подія. У фільмі скульптор навчає дітей перших кроків у ліпленні. Відтоді діти для неї — найкращі цінителі творчості.
Вона каже, що щаслива, коли прокидається вранці без болю й хандри. Передусім підходить до вікна і починає розмовляти з птахами, радіє першому сонячному промінню. «Жити — це прекрасно! Потрібно цінувати життя».
Біля вікна на столику я помітив дві незавершені роботи. Це обличчя Ісуса, світле чоло якого проткнули колючки терну. Він не сміється, в очах — лише смуток. Цього разу Ганна Горват ліпить Ісуса для надгробку своєї подруги...