Десь за кілька місяців до своєї смерті Анатолій Лупиніс попрохав мене віднайти історію його хвороби та підготувати на неї рецензію. Важко сказати, що стало причиною такої зацікавленості. Можливо він передчував свою смерть, а може якісь інші причини змусили його шукати психіатричної реабілітації, щоб над ним не тяжіло тавро шизофреніка. Надзвичайна зайнятість не дозволила мені вчасно виконати це прохання.
Щоб були підстави поставити Анатолію Лупиносу діагноз «шизофренія», необхідно проаналізувати його біографію, вчинки, характер, врешті, психічний і неврологічний стан та співставити ці дані з прийнятими міжнародними критеріями шизофренії. Отже, спочатку про біографічні дані, які достатньо добре описані у біографічному довіднику «Хто є хто в Україні», видавництво «К.І.С» Київ, 1999 рік.
«Лупиніс Анатолій Іванович; член Виконкому УНА; Київська міська організація «Право», голова (з 12.1998); газета «Голос нації», кореспондент. Народився 21.07.1937 року у с. Новоолександрівка Червоноармійського р-ну, Донецької обл., українець, одружений, має трьох синів і трьох дочок. 03.1998 р. — 0,6 %, 22-е місце з 37 претендентів на виборах до Верховної Ради України. На час виборів: тимчасово не працював, член УНА. 03.1998 р. — кандидат в народні депутати України від УНА, № 5 в списку. 1954 р. —після закінчення СШ у м. Монастирище Черкаської обл. вступив на механіко-математичний факультет Київського державного ун-ту ім. Т.Шевченка. 10.1956 р. — заарештований і засуджений за ст. 54-10 КК УРСР до шести років ув’язнення. В 1957 р. — за активну участь у страйку в 7-му таборі Дубравлагу повторно засуджений Мордовським облсудом за статтями 58-10, 58-11, 58-14 КК РРФСР (антирадянська агітація та пропаганда, організація, контрреволюційний саботаж) до 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та в спецтаборі особливо суворого режиму №10. Перебуваючи у Володимирській в’язниці був паралізований — парапарез ніг. Звільнився в 1967-му. Після двох років лікування зміг рухатись за допомогою милиць і вступив на економічний факультет Української сільськогосподарської академії. Пішов працювати до Київського музично-хорового товариства. 22.05.1971 р. — за виступ біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві був заарештований. 12 років утримувався у в’язницях та спецтюрмах. Звільнився 1983 року. З другої половини 80-х років був ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського «Меморіалу», член ініціативної групи зі створення НРУ, член оргкомітету з підготовки 1-го з’їзду НРУ, член Великої Ради. 05.1990 в складі групи з п’яти чоловік виступив з ініціативою скликання Української міжпартійної асамблеї. На 1-й сесії Асамблеї обраний головою виконкому. З 12.1990 — голова політреферантури УМА (з 1991 УНА). 07.1991 — заарештований і 1,5 місяця перебував під слідством по звинуваченню в організації масових акцій у Києві під час обговорення ВР України проекту нового союзного договору та під час приїзду до Києва М.Горбачова для зустрічі з канцлером ФРН Г.Колем.
А ось як описує характер і вчинки Анатолія Лупиноса у книжці «Війна у натовпі» Дмитро Корчинський:
«Це був колоритний типаж. Вперше його заарештували наприкінці п’ятдесятих років під час поїздки на Кавказ. Йому було дев’ятнадцять років. Сибірські «зони» тоді були величезні за розмірами — десятки тисяч чоловік, серед яких не бракувало буйного елементу: бандерівців, власовців, прибалтів. За півроку на «зоні», куди він потрапив, розпочався страйк. На голову страйкового комітету старші товариші висунули Толика (вирішили підставити як наймолодшого). Страйк придушували за допомогою танків. Хлопця при цьому сильно пока-лічили. Певний час він взагалі не міг ходити, згодом почав пересуватися на милицях. Він пережив кілька років «критої», примусове голодування під час довготривалих голодувань. Звільнився через десять років, але ненадовго. 22 травня 1972 року на сходці біля пам’ятника Шевченку в Києві прочитав власного вірша, після чого його знову заарештували. Цього разу більшу частину часу провів у психіатричних лікарнях. На загал відсидів двадцять три роки.
Дядя Толя мав попечене сонцем татаркувате обличчя, носив сиву бороду та довге волосся і, якби не надлишок суєтності у вузеньких очицях, був би схожий на лаоського ченця. Харчувався кавою та сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку. Здатен був говорити годинами й ненавидів слухати інших, але при цьому володів даром спілкування та необхідною для шахрая здатністю вселяти довіру. Його можна було викинути з літака в будь-якій незнайомій країні без грошей та документів і за два дні зустріти в кабінетах міністрів і президентів. Знаходилось все: машини, квартири, «вікна» на кордонах, ефірний час на телебаченні. Через тиждень його вже знали всі і він знав усіх. Він миттєво орієнтувався в ситуації і вже сам пояснював її аборигенам, повчав і розводив з неймовірним апломбом».
Довголітній голова Київського товариства «Меморіал» Микола Лисенко розповідає, що познайомився з А.Лупиносом 1988 року і спілкувався з ним безперервно протягом тижня, так як той проживав у його помешканні. Лупиніс був постійно заклопотаний своїми справами, настирливо їх вирішував, жартував, перебував у доброму настрої. Завжди був привітним, цікавився оточуючими, останніми новинами по-літики та громадського життя, вечорами довго і послідовно розповідав про своє нелегке життя, але ніколи на нього не скаржився і не нарікав на долю. Ніяких дивацтв у його вчинках та характері Микола Лисенко не помічав. Це була водночас нестандартна людина, життєлюб з активною позицією.
Мені особисто випало позна-йомитись з Анатолієм Івановичем у квітні чи травні 1989 року. Тоді у складі комісії Українського «Меморіалу» я був направлений до Черкас для розгляду справи про побиття А.Лупиноса. Сталося так, що Лупиніс почав організовувати «зелений» рух і по дорозі у цих справах у поїзді був жорстоко побитий «невідомими» чоловіками. Отримав пошкодження різного ступеня важкості у т.ч. черепно-мозкову травму. Моїм завданням було обстежити стан здоров’я Лупиноса і розібратись у адекватності лікування. Приїхавши до лікарні, я застав Лупиноса у доброму настрої, хоча він скаржився на головний біль та запаморочення.
В його неврологічному статусі визначалась незначна неврологічна симптоматика, як наслідок травми, але психічний стан був вповні нормальний. Лупиніс був оптимістично налаштований, жартував і усміхався, висловлювався послідовно, правильно оцінював ситуацію, був рухливий і ніяких відхилень у його психічному стані я не встановив. Ніякого страху чи тривоги за себе він не мав. Рішуче настроювався на подальшу боротьбу за розвиток «неформального» демократичного руху в Україні.
Коли ж Лупиніс став «шизофреніком»?
В історії хвороби Анатолія Івановича № 3738, яка зберігається у Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні №1 (колишня ім. академіка Павлова) зазначено, що після декламування віршів біля пам’ятника Т.Шевченку 22.05.1971 року Лупиніс був заарештований і проходив судово- психіатричну експертизу у Всесоюзному науково-дослідному інституті ім. Сербського в Москві, де йому і було «діагностовано» шизофренію та встановлено неосудність. Через це суд направив Лупиноса на примусове «лікування» до Дніпропетровської спеціалізованої психічної лікарні, де він перебував до жовтня 1976 року, а згодом з 27.10.1976 р. до квітня 1979 року знаходився на примусовому лікуванні у першій міжреспубліканській спеціалізованій психіатричній лікарні МВС Казахської РСР, звідки, за розпорядженням Міністерства охорони здоров’я СРСР і за постановою народного суду Талгарського району Алма-Атинської області, був переведений до Київської психіатричної лікарні ім. академіка Павлова за місцем проживання для примусового лікування в умовах «звичайної» психлікарні.
У Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні Лупиніс перебував з 8 квітня 1979 року по 3 травня 1979 р. До речі, Лупиніс дуже тепло розповідав мені про цю лікарню і особливо про свого лікаря Вегеру Івана Михайловича, який по-людськи, з розумінням ставився до нього.
Але ось як описується стан пацієнта в історії хвороби зазначеної лікарні (нам це важливо задля подальшого аналізу діагнозу «хвороби»):
«Психічний стан: за час перебування у відділенні спокійний, упорядкований. Ввічливий, коректний, правильно орієнтований. Критичний до свого стану і скоєного ним. Маячні, галюцинацій не виявляє. Скарг не висловлює. Охоче і акуратно приймає призначене лікування. Багато займається працетерапією на зовнішніх роботах. Достатньо товариський. Має правильні, позитивні установки на майбутнє. Емоційно сплощений. Сон, апетит добрі. Соматичний стан: правильної тілобудови, задовільного відживлення. Пульс 80 уд. на хв., ритмічний. АТ 120/70 мм рт. ст. Тони серця злегка приглушені. У легенях везикулярне дихання. Живіт м’який, безболісний. Печінка і селезінка не збільшені. Неврологічний стан: зіниці правильної форми, рівномірні, їх реакції живі. Сухожилкові рефлекси живі, рівномірні. Чутливість не розладнана.
Рекомендації: продовжити примусове лікування у психіатричній лікарні за місцем проживання з наступним зняттям примусового лікування.
Таким чином, ми маємо достатньо інформації, щоб співставити симптоми «хвороби» Лупиноса з прийнятими міжнародними критеріями, які й визначають таке психічне захворювання як шизофренія (викладаю їх у науково-популярній формі задля кращого розуміння).
При шизофренії можуть спостерігатися такі симптоми:
Порушене або безладне мислення — людям, хворим на шизофренію, іноді важко висловлювати свої думки. Можливі проблеми при запам’ятовуванні фактів і труднощі при зосередженні. Через це мова хворого стороннім часто здається безглуздою. Проте всі, хто спілкувався з Лупиносом, не помічали у нього цих симптомів. Лупиніс не відзначався особливою красномовністю, але в розмові чи у виступах завжди висловлювався прямо, легко підбирав слова, мав добру пам’ять, швидко оперував фактами.
Стійкі хибні переконання — хворому може здаватися, що інші люди намагаються йому нашкодити (манія переслідування), що він володіє надзвичайними здібностями, що інші люди можуть читати його думки або що радіо чи телебачення надсилають йому «особливі» повідомлення. У А.Лупиноса цих симптомів теж ніколи не було і в історіях хвороби не зазначалось. Якоїсь підозріливості чи страху у нього не було. Ця людина, навпаки, відзначалась пониженим рівнем страху і володіла неабиякою мужністю, перебуваючи на різноманітних фронтах боротьби за демократію чи проти імпе-ріалізму.
Галюцинації — хворий може чути уявні голоси, які розмовляють з ним. Він також може бачити уявні предмети, чути їх запах або вважати, що у їжі якийсь незвичайний смак. Такі симптоми також ніколи не були притаманні Лупиносу і ніколи й ніде не зафік-совані як в історії хвороби так і у спогадах про нього друзів та знайомих.
Неприйняття хвороби — хворий може не згодитись з тим, що він хворий. Він може відмовлятись від допомоги, від зустрічі з психіатрами. У Лупиноса, навпаки, було багато зустрічей і знайомих серед людей різних поглядів і спеціальностей, зокрема, серед психіатрів. Він ніколи не соромився розповідати про свої митарства по психіатричних лікарнях та про те, які там були порядки, критично ставлячись як до себе так і до інших людей.
Зміна емоційності та відмова від спілкування — емоції можуть бути сплощені або притуплені, а можуть стати перебільшеними і неконтрольованими. Сплощення емоцій може привести до того, що міміка стає невиразною чи не відповідає ситуації. Емоції можуть також протирічити ситуації, наприклад, плач з приводу чогось смішного. Хворий на шизофренію може повністю «ввійти» в себе відмовляючись від спілкування. Проте Лупиніс завжди був достатньо, а можливо і надто емоційною людиною, радо вступав у контакти, спілкувався, не цурався дружніх зустрічей, мав багато друзів, знайомих, а серед них і жінок, від яких мав аж шестеро дітей. Хворий на шизофренію ніколи не міг би мати такого широкого кола спілкування.
Втрата мети у житті — хворий може почувати себе виснаженим, втратити будь-який інтерес до життя. Проте А.Лупиніс завжди мав інтерес до життя і тверду ціль у ньому — боротьба за демократію, проти тоталітаризму та імперіалізму. Він вперто ішов до виконання своїх цілей і якраз завдяки йому та багатьом таким «шизофренікам» ми маємо незалежну Україну з достатньо демократичним ладом.
Депресія — почуття безпорадності і безнадійності… Часто хворий на шизофренію думає, що він поводив себе погано, чим погіршив стосунки з людьми, і його не люблять. Такі відчуття можуть привести до розмов про самогубство. Проте А.Лупиніс ніколи не мав таких симптомів і рис характеру. Він завжди був достатньо цілеспрямованою, енергійною і вольовою людиною. Він ніколи не відчував безпорадності чи безнадійності і завжди виходив з дуже складних ситуацій, у яких хворий на шизофренію просто став би жертвою обставин.
Отже, якщо ми співставимо життєпис Анатолія Лупиноса, його поведінку, дані про стан його психічного здоров’я, то можемо зразу ж віднайти невідповідність між виставленим йому московськими психіатрами діагнозом «шизофренія» та критеріями цього діагнозу, що прийняті у цілому світі. Проте для совєтських психі-атрів були важливими не критерії діагнозу, а ставлення людини до «найбільш прогресивного» ладу і «лічно» знаєте до кого.
Ми, напевно, вже добре виросли у розумінні демократії, тому що просто так запроторити людину до психіатричної лікарні за його політичні погляди неможливо. Я думаю, що для Лупиноса це найбільша винагорода, адже він теж вклав чималу частку свого життя в ім’я цього. Але стосовно сус- пільних проблем психіатрії, то у наш час є важливим не допускати психіатрією зловживань з меркантильних міркувань (йдеться про привласнення квартир чи майна психічно хворих, а іноді й здорових людей. Адже такі факти ще мають місце).
Отже, можемо впевнено сказати, що Анатолій Лупиніс психічним захворюванням не страждав. Хоча це не виключає своєрідності його характеру. Однак це не захворювання.