Одним із показників розвитку демократії виступає наявність у суспільстві відкритих конфліктів. Зрозуміло, що не для того демократія «робиться» і не це є основним досягненням. Але факт очевидний. Звісно, конфлікти були в різні часи — і до демократії в тому числі. Але демократія як система соціальних відносин виявляє і ті типи конфліктів, які виходять за рамки «нормативного» уявлення про соціальні відносини, про способи і стилі життя. Демократичне суспільство тому й перенасичене конфліктами, що допускає відкритий прояв інтересів груп і людей, які виходять за рамки мейнстриму. Це — як загальна тенденція.
На подив багатьох, іще за часів перебудови «раптом» далися взнаки конфлікти там, де їх раніше в таких масштабах і з такою силою прояву не знали. У великій кількості почали розглядати в судах конфлікти сімейні і з сусідами. За ними підтяглися й «виробничі» — між працівниками і роботодавцями, між партнерами тощо. На межі зіткнень опинилися і соціальні групи різної світоглядної орієнтованості. Ну а політичні конфлікти як серед політичної еліти, так і між різними політичними групами, якими рясніє сучасне життя України, — це взагалі окреме поле і для аналізу, і для проведення дозвілля (як своєрідна розвага у спостереженні за пристрастями).
Невже люди так «зіпсувалися», що більше не можуть вирішувати свої проблеми тихо, без зайвого розголосу? У свідомості багатьох людей і досі є міцно вкоріненою думка про те, що найпозитивніше вирішення конфліктів — це поступки. Можливо, в цьому частина відповіді — інтереси стали більш значимими і тому бажання поступатися виникає дедалі менше. А можливо також, що перестали працювати авторитети. І внучки тепер позиваються з бабусями або діти з батьками чи іншими старшими родичами. Що це? Зміна моралі, черговий Армагеддон чи в такому розвитку є щось конструктивне?
Цей процес можна назвати пошуком об’єктивності. І, звісно, традиційним місцем для пошуку виявився суд із його об’єктивним критерієм визначення правоти — законом. Добре, що люди почали звертатися по захист своїх прав до суду. І взагалі почали думати про свої права. Хоча робота судів і оцінка її нашим суспільством — це окрема тема. Крім того, у самій судовій системі закладено обмеження: через суд можна вирішити лише окремі питання, звузивши конфлікт до визначення підстав і права на власність або до визначення міри відповідальності в певній ситуації. Але найчастіше суд не вирішує конфлікту, який виникає між людьми, а лише закріплює певний стан справ.
Наприклад, подано позов про перенесення на кілька сантиметрів стіни, яка розділяє спільну кухню в комунальній квартирі. Що може вирішити суд? Вивчивши справу, вирішити — стояти цій стіні на місці чи її треба знести. Для цього потрібно надати достатню кількість документів, які підтверджують різні позиції. Суд винесе рішення. Але чи поліпшиться ситуація після перенесення стіни? Чи зможуть сусіди далі жити мирно? Відповідь очевидна: звичайно, ні. Хоча б тому, що знесення цієї стіни призведе до ще більш відкритої конфронтації, адже буде більше місця для зіткнень, і, безперечно, залишиться хтось, хто програв і незадоволений даним рішенням. Та й, швидше за все, спричинили цей судовий розгляд мотиви, які так і залишилися в суді не з’ясованими, оскільки виходять за рамки позовної заяви і предмету спору.
Що ж робити в такій ситуації? Виходів, певна річ, багато. Серед них один, який, на жаль, поки що не дуже відомий у нашій країні — медіація.
Якщо коротко, медіація — це переговори за участі нейтрального посередника, котрий організовує процес переговорів таким чином, що сторони самі знаходять обопільно прийнятне рішення. Причому медіація не є психологічним «умовлянням». І, попри певну подібність звучання, не має жодного стосунку до медитації. Це звичайні переговори з незвичним результатом.
Основна особливість даної технології переговорів полягає в тому, що проходять вони між самими учасниками конфлікту. Люди, зацікавлені в результатах і у вирішенні конфлікту, самі продукують варіанти розв’язання своєї ситуації. Основне завдання медіатора (посередника) полягає в організації цих переговорів і такій побудові діалогу, щоб налагодити комунікацію, створити поле для порозуміння і простимулювати учасників конфлікту на генерування ідей з тим, щоб, зруйнувавши конфронтацію, навернути їх до співробітництва, дати можливість почути одне одного, зрозуміти, не звинувачуючи і не заглиблюючись у витоки конфлікту; націлити на пошук такого рішення, яке було б зрозуміле і на яке пристала б протилежна сторона. Тобто щоб воно відповідало інтересам учасників конфлікту.
Медіатор — це фахівець, який не зацікавлений у результатах конфлікту і є цілковито безстороннім у ньому. Медіація заснована на принципі, що люди загалом схильні більше домовлятися, ніж воювати. І хто, як не самі учасники конфлікту, краще знають і розуміють свою ситуацію та опонентів, а тому можуть знайти такі варіанти рішень, яких не зможе припустити жоден експерт.
Медіація — процедура добровільна, і, щоб вона могла відбутися, досить бажання вирішити складну ситуацію. Особливість життя в конфлікті полягає в тому, що чим довше він триває, тим більше сторони конфлікту утверджуються на виношених раніше варіантах рішення, а не на тому, для чого їм це було потрібно. Хрестоматійним є приклад, як дві людини сперечалися, кому дістанеться апельсин — тому, хто раніше прийшов; тому, хто старший і більш достойний; тому, в кого потреба більша тощо? Сперечатися могли б безкінечно. І варіантів вирішення є кілька. Але щойно сперечальників повернули до того, навіщо кожному з них потрібен цей апельсин, тобто до їхніх інтересів, виявилося, що одному хотілося соку, а іншому потрібна була цедра для випічки. У результаті кожен зміг отримати навіть не половину, а все, що хотів. Не поступаючись.
На виявленні інтересів людей, котрі перебувають у конфлікті, й ґрунтується медіація. Подолавши бар’єри недовіри, сторони конфлікту можуть зберегти стосунки — у результаті домовленості на медіації немає ні слабких, ні винних. Як, наприклад, на переговорах між колишнім подружжям щодо можливості й визначення часу для участі батька у вихованні дитини. На медіацію звернулася бабуся, батькова мати, яка не змогла б виступити позивачем у суді. «Вимагати» законного права зустрічатися, спілкуватися з дитиною може лише батько. Але бабуся теж любить свою єдину онучку і хотіла б брати участь у її вихованні. Обговорити це цілком можливо на медіації.
Переговори були складними. Умовно ми назвали їх «бабуся проти бабусі», оскільки тут повною мірою проявилися світоглядні розходження обох бабусь стосовно того, що корисно, потрібно і що очікується від батька. Однак висловивши давні образи — «а де він був раніше і чому не дає грошей», сторони, котрі назавжди залишаться родичами, почали обговорювати графік зустрічей батькової сім’ї з дитиною. Звісно, вони прояснили ризики і побоювання кожної зі сторін і визначили умови, за яких домовленість може бути розірвано. Особливість переговорів полягала в тому, що на той момент у батька дитини був непростий час на роботі — невдало проходив один із проектів, і це обмежувало фінансові можливості батька. Дізнавшись про це з конфіденційної інформації, медіатор зміг побудувати розмову таким чином, що фінансова, матеріальна участь батька могла бути реалізована в інших формах, а відтак колишній чоловік не втратив гідності в очах колишньої дружини. Сторони висловили свої очікування, узгодили їх і визначили взаємно прийнятні вимоги. Домовленість відбулася. А головне, було дотримано інтересів дитини — у неї з’явилася можливість спілкуватися з усіма своїми родичами.
Слід зазначити, що не всі переговори на медіації закінчуються мирною угодою, успішні в середньо-
му 75—85%. Але навіть якщо домовленість не відбулася, то продовження спору в суді буде вже конструктивнішим, і рішення, як правило, виноситься швидше.
Медіація застосовується й у політиці. Щоправда, на жаль, у внутрішній політиці частіше переважає змагальний стиль, ніж прагнення до консенсусу. Тому більшою мірою медіація застосовується в зовнішній політиці за виникнення великих політичних конфліктів. Або в міжнародному суді. Ви здивуєтеся, але наші юристи не раз брали участь у медіаціях за позовами до нашої держави.
До речі, медіація передбачає не лише домовленість про примирення, або, говорячи юридичною мовою, мирову угоду про примирення. Іноді до медіації буває доцільно вдатися й у випадках, коли ескалація — наростання і посилення конфлікту — набуває вже руйнівних форм. Наприклад, в одній із великих громадських організацій під час боротьби за електорат вибухнув сильний конфлікт. Ініціативна група висувала претензії до керівництва організації, звинувачуючи його в багатьох гріхах, у тому числі й у шахрайстві, пов’язаному з гуманітарною допомогою. В організації йшли перевиборні збори в різних районних підрозділах. Кожну з груп активістів підтримували різні політичні сили. На момент звернення на медіацію конфлікт набув загрозливих форм — із викликами міліції, зверненнями до УБОЗ. На зборах — гомін, вигуки, образи, доходило навіть до бійок. Районом ширилися різні чутки, всіляко демонструвалася недовіра, організовувалися переслідування, стеження тощо. Нервове та емоційне напруження досягло межі, що позначалося на атмосфері району, здоров’ї конкретних людей. Це була досить жорстка боротьба, про яку пересічні члени організації могли судити лише з чуток, не маючи можливості отримувати офіційну інформацію від керівництва, — збори зривалися емоційними випадами. Кожна зі сторін усіляко доводила свою правоту і звинувачувала іншу, намагаючись перетягти на свій бік рядових учасників організації.
На медіацію звернулася третя сторона, зацікавлена в налагодженні ситуації в районі. Учасники конфлікту погодилися на переговори. У результаті, припинивши «бойові дії», сторони змогли налагодити комунікацію, провести збори й вирішити формальні питання поточного життя організації. Рядові члени отримали повну інформацію і зробили свідомий вибір, а організація в результаті змогла спокійно розділитися на дві рівноцінні. Таким чином у результаті медіації сторони конфлікту змогли прийняти якісь правила змагання і запропонувати організації свої програми. Було збережено людські ресурси, стосунки й відновлено нормальну робочу атмосферу.
Як з’явилася медіація взагалі і в нашій державі зокрема?
Вважається, що медіація виникла в 30-х роках ХХ століття у період Великої депресії — як технологія переговорів між роботодавцями та працівниками. А вже виразніше окреслилася в 60-ті роки як реакція на холодну війну, коли вже було видно, що припинення гонки озброєнь не за горами. Але ще у ХVIII столітті в законах Російської імперії згадувалася функція медіатора зі схожим завданням.
В сучасну Україну медіація прийшла вже як напрацьована технологія в середині 90-х років. 1997 року в Україні (в Одесі), вперше в СНД, медіацію було застосовано в рамках цивільного судочинства. Громадськими «Групами медіації» Донецька, Луганська, Одеси, Києва, Криму, Харкова вона апробувалася в різних сферах — у трудових, сімейних спорах, спорах сусідів, у цивільних провадженнях, школах. Уже кілька років у кількох областях, поки що на рівні експериментів та апробацій, медіація активно впроваджується — у рамках ювенальної юстиції та з органами МВС — в кримінальне судочинство. Зокрема це роблять Одеська група медіації, в територіальних громадах Криму (Агенція регіонального розвитку «Гармонія», Український центр злагоди — УЦЗ ), Харкова («Молодь за демократію»), Івано-Франківська («Віра в майбутнє»), Луганська (ЛОГМ) та ін. Завдяки ініціативі УЦЗ організовано широку просвітницьку роботу з медіації в кримінальному суді; принципи відновлювального правосуддя знайшли своє місце в концепції реформування кримінального законодавства. Вже є низка рішень, рекомендацій Верховного суду, Міністерства юстиції щодо використання медіації в судочинстві. Готовий проект закону; президент затвердив концепцію реформування кримінальної юстиції на принципах відновлювального правосуддя і з використанням медіації. Усе це відкриває можливості для ширшої і більш повноцінної практики в цій галузі.
Слід зазначити, що медіація — це особлива професійна діяльність, яка вимагає спеціального навчання. На сьогодні в Україні є чотири навчальні центри — в Одесі, Луганську, Києві і Львові. Причому кожен має свою спеціалізацію за типами конфліктів. Діючих медіаторів в Україні нині не так багато. Мабуть, тому темпи поширення медіації і впровадження її в практику недостатньо високі.
Попри це, у даний час організації, які практикують медіацію в кримінальному суді, є вже в 13 областях України, у тому числі в Івано-Франківській, Львівській і Сумській. Специфіка цього періоду розвитку медіації полягає в тому, що одним із завдань громадських організацій є інституалізація медіації в соціальній практиці. Найбільш довгостроковими і розробленими програмами з описаним механізмом дії і впровадження в різних регіонах сьогодні є шкільна медіація (ще з 1999 року в Одеській області), у кримінальному правосудді (у більшості регіонів і в тісному співробітництві з відповідними департаментами) і в громадах (насамперед сільських, Крим, Одеська область та інші).
А 2008 рік характерний тим, що як завдання вже поставлено впровадження і розвиток медіації в господарських судах і комерційних спорах.