Замок у старовинному місті Скалаті на Тернопіллі потрібно якнайшвидше включити у туристичні маршрути і зробити його привабливим об’єктом для туризму — такого висновку дійшли учасники науково-практичної конференції «Скалатський замок у контексті відродження пам’яток історії та культури», яку організували працівники Національного заповідника «Замки Тернопілля» та Скалатської міської ради. Заперечити важко. І хоча Скалат — місто невелике, але історія його головної пам’ятки багато в чому особлива і має усі підстави для створення повноцінного туристичного бренда.
Велику оборонну споруду розпочав будувати головний ротмістр, галицький мечник Кшиштоф Вихровський ще у 1630 році. Замок мав чотири могутні, подібні до бастіонів, п’ятикутні вежі
з чотирма ярусами бійниць.
У період національно-визвольної війни 1648—1654 років козацькі війська здобували скалатську твердиню двічі — вперше це зробили воїни Максима Кривоноса, вдруге — загони самого Богдана Хмельницького.
Друга хвиля руйнувань замку прокотилася під час польсько-турецької війни 1672—1683 років.
Наприкінці XVIII століття нова господарка замку — Марія Шиніонова з роду Водзінських зуміла не тільки вдихнути в руїни нове життя. На замковому подвір’ї збудували палац у барокових формах, біля нього заклали парк, з’явилася в’їзна брама. Замок помалу втрачає свої оборонні властивості, набуває переважно житлових та резиденційних функцій. Але таки не помилився львівський історик Олег Лесик, назвавши Скалатський замок однією з найкращих пам’яток оборонного мистецтва XVIII століття. Достойно ввійдуть в історію і Водзінські, які аж до 1920-х років підтримували замок у належному стані. Честь їм і хвала — саме за кошти цієї родини відомий львівський архітектор Теодор Маріан Тальовський в останні роки XIX століття відновив у неготичному стилі башти та костел замку.
Перша і Друга світова війни спричинили значні руйнування пам’ятки. У 1920-ті роки окремі реставраційні роботи проводилися так, що призвели до втрати первісного вигляду споруди. У 1950-х відреставрували оборонні вежі. І все. Замок занедбали. Він руйнувався під вагою століть — дійшло до того, що завалилася одна з веж...
Три роки тому замок передали на баланс Національного заповідника «Замки Тернопілля». І оборонна споруда в Скалаті стала оживати. На сьогодні відновлені та перекриті черепицею дві кутові вежі, зашиті пробоїни в оборонних стінах, які підняли на вищий рівень, виконані й інші ремонтні роботи.
Голова Підволочиської райдержадміністрації Василь Олійник акцентував увагу на пристосуванні історичної пам’ятки саме до туристичних потреб. Він наполегливо переконував учасників зібрання, що «поблизу фортеці скоро буде створена туристична інфраструктура. Розвиватимуться туристичні маршрути, а люди насолоджуватимуться багатством міста та району…» Певний резон у цих словах є. Туристи, які вряди-годи приїжджають до Скалата, можуть побачити колоритні храми — костел Святої Анни, церкву Преображення Господнього та церкву Святої Покрови. І хоча через близькість до Тернополя приватний бізнес не поспішає будувати в місті готелі, до послуг відвідувачів — смачна кухня в сучасному ресторані, декількох кафе-барах. Як повідомила секретар міської ради Лілія Супінська, торік відремонтовано понад п’ять кілометрів автотраси в місті. І якщо надійде субвенція з держбюджету, відремонтують об’їзну дорогу, щоб розвантажити туристичний центр Скалата.
Але головний об’єкт, на який «зав’язаний» розвиток туризму в місті, — все ж таки замок. Безперечно, активнішому притоку організованих туристичних груп сприятиме відкриття у вежах «пунктів» сервісу — бару-ресторану з історичною кухнею, магазинів сувенірної продукції і т.п. Та головне — замок потребує активнішого відновлення. Проблема в тому, що цього року історичні об’єкти, які входять у заповідник «Замки Тернопілля», поки зовсім позбавлені «реставраційних» коштів з держбюджету. Невеликі роботи проводяться силами лише згаданої організації.
За часів панування на цих землях Польщі, у 20-ті роки минулого століття через Скалат проходив один із туристичних маршрутів, в якому замок був основним об’єктом огляду. Виходить, аж через століття повертаємося до того, з чого починали наші предки...