Лише нещодавно зміг ознайомитися зі статтею Людмили Носарєвої «Славське: мільйонник, але поки що не мільйонер» («ДТ», №11 за 22—28 березня 2003 р.). На жаль, перш ніж братися писати про Славське, пані Людмила не відвідала мою хижу. Річ у тім, що я — автор проектної документації і керівник спорудження майже всіх буксирувальних канатних доріг, а зараз — власник музею, в якому зібрано унікальні експонати з історії та побуту наших Карпат. Сподіваючись, що читачі тижневика невдовзі заполонять схили наших засніжених гір, хотілося б дати історичну довідку про моє рідне селище.
15 липня 1015 р. у Берестові під Києвом після тривалої і тяжкої хвороби помер Володимир Великий, залишивши цілий полк спадкоємців: Святополка, Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, В’ячеслава, Станіслава, Бориса, Гліба, Святослава і Судислава. Було ще багато дочок від багатьох жінок Володимира, адже язичницький період його життя не заперечував багатоженства.
У день смерті Володимира в Києві випадково перебував Святополк, син грекині — вдови Ярополка Святославовича, зять польського короля Болеслава Хороброго. І сам Володимир, і київські бояри Святополка не любили, тому він, аби здобути їхню прихильність і захопити київський престол, почав роздавати боярам батьківське добро. Коли й це не допомогло, вдався до братовбивств, за що нарекли його Окаянним. Першою жертвою став Борис, що його Володимир любив найбільше і тому тримав біля себе як начальника воєнної дружини. Другою — муромський князь Гліб, зарізаний найманцями Святополка Горясіром і Торчиним. Канонізовані церквою Борис та Гліб стали першими святими християнської України.
Противників залишалося ще багато, але найнебезпечнішим Святополк вважав Святослава, який князював у Турові — столиці Древлянського князівства. Довідавшись від Предслави, сестри по матері, про вбивство Бориса та Гліба, Святослав утікає до Угорщини (був одружений з угорською принцесою — дочкою принца Гейзи).
Карпатський етап драми описаний літописцем Нестором. На довгій луці, яка зараз носить назву Святослав’є, наздоганяють святославців святополківці. Починається страшна січа. Лука багряніє, але не від червоних маків, а від рясно пролитої крові. За наказом Святополка Святославу сколюють голову. Згідно з легендою, це й дало назву нашому районному центру — Сколе. Розкопки могили Святослава, що міститься поруч із залізницею — між станціями Сколе та Гребенів, підтвердили і літопис Нестора, і легенди.
Дочка Святослава намагалася врятуватися на сусідній горі, яка носить її ім’я — Парашка (висота 1236 м), але марно. Ці дані підтверджує у своїй фундаментальній праці «Історія християнства на Русі-Україні» професор Микола Чубатий. А доктор історичних наук професор Леонтій Войтович у своїй книжці «Князівські династії східної Європи» пише таке: «Князь Святослав загинув у цій битві, а залишки його дружини відмовились перейти на службу до Святополка, осіли у Бескиді, започаткувавши селище Славське».
Перша письмова згадка про Славське міститься у записках Перемишльського земського суду і датована 3 червня 1483 року. В цьому документі йдеться про те, що шляхтич Іванко-дідич із Криниці письмово оформив право своєї дружини Марусі, дочки шляхтича Тустановського, на половину свого майна, яким він володів у Криниці і Славську Перемишльської округи.
Як бачимо, Славське — це не тільки біле шаленство на схилах Тростяна (1232 м). У ньому можна прозріти і святославову сивину. Адже, крім назви нашого селища, маємо і шлях Святослава, і річки Славчик та Славка, і оселю Святослав, і згадувану вже долину Святослав’є.