Досягнувши своєї мети, младотурки обійняли ключові посади в уряді й парламенті і поступово встановили диктаторський режим. Енвер одружився з небогою султана, він був на піднесенні, але ревниво стежив за кар’єрою Кемаля. Кемаль розпочав модернізацію армії, і його репутація серед військових швидко зростала. Згодом вони стали його опорою в боротьбі за незалежність. Тоді як Енвер своїм розпорядженням винищив 1 млн. вірменів під приводом їх висилки з прифронтової смуги, Кемаль здобув популярність завдяки успішній бойовій операції проти союзників у Галліполі в 1915—1916 рр., що принесла йому славу «Рятівника Стамбула». Він критикував тісні зв’язки Енвера з німецьким генштабом, віщуючи поразку Німеччини. Військове відомство, очолюване Енвером, надто покладалося на німецьких радників і німецьке озброєння.
Кемаль повернувся в Константинополь, коли війна скінчилася й кораблі союзників проходили Босфор. Це видовище, так само як і окупація столиці, справило на нього гнітюче враження. Кемаль перейнявся рішучістю вигнати окупантів і почав зустрічатися з надійними друзями, щоб виробити політику порятунку Туреччини. Місія в Анатолії сприяла реалізації його планів. Союзники наполягали на відкликанні Кемаля з Анатолії, султан телеграфував накази всім командирам і губернаторам провінцій не підкорятися бунтівному генералові. Але було пізно, командуючий 15-м армійським корпусом генерал Карабекір надав свою 18-тисячну армію в розпорядження опального націоналіста. Кемаль вибрав резиденцією для своїх штабів Анкару, що лежала у глибині країни, далеко від султана, моря й гармат британського військово-морського флоту. Це рішення виявилося правильним. 6 березня 1920 р. у Константинополі союзники заарештували лідерів, прихильників націоналістів, і вислали їх на Мальту. Гранд-візира, який довірив Кемалю миротворчу місію, вигнали. До уряду султана ввійшли реакціонери, що розпустили парламент і переконали мусульманське духівництво оголосити Кемаля та його сподвижників невірними, які заслуговують розстрілу на місці. Консервативні й фанатичні улеми вважали його ставлення до релігії образливим, як і захоплення алкоголем та зневажання мусульманських звичаїв. Були розіслані накази про арешт Кемаля. Багато відомих діячів втекли до Анкари і приєдналися до нього. Парламент — Велика Національна асамблея — зібрався в Анкарі 23 квітня 1920 р. Асамблея ухвалила основний закон — Національний пакт — про право нації на суверенну державу й проголосила себе істинним і єдиним представником нації. Визначилися з назвою держави — Туреччина, виконавчу владу доручили тимчасовому уряду, очолюваному Кемалем. Французьке та британське військові відомства попереджали своїх прем’єр-міністрів, що принаймні 27 армійських дивізій знадобиться для приборкання бунтівних турків. Це було набагато більше, ніж залишалося в союзників після проведення демобілізації. Британський генштаб радив переглянути умови мирного договору, але Ллойд Джордж звик зустрічати силу силою. Мирна угода, яку він запропонував султанові, була різкою. У червні 1920 р. у Севрі делегації султана вручили договір, що означав втрату 80% території Оттоманської імперії, і Кемаль, природно, відмовився його визнати. Отримавши допомогу від Радянської Росії, кемалісти зайняли східні провінції. У ніч з 14 на 15 червня 1920 р. війська Кемаля атакували британський гарнізон біля Константинополя, через місяць націоналісти напали на французів. Британське командування окупаційними силами телеграфувало прохання про підкріплення. Глава генштабу в Лондоні з сумом визнав, що з військ, які мають союзники, лише грецькі могли бути в стані бойової готовності, і запропонував Кабінетові послати грецьку дивізію виручати британців і французів. Ллойд Джордж зустрівся з прем’єр-міністром Венізелосом і просив його форсувати умови Севрського договору. Вони дійшли згоди в тому, що їхні військові радники перебільшують труднощі. 22 червня 1920 р. греки виступили з рівнин на анатолійське плато. На далекому березі Дарданелл грецькі війська рушили у східну Фракію в напрямку Константинополя. «Туреччини більше немає», — тріумфально заявив схвильований Ллойд Джордж. 10 серпня 1920 р. безпомічний султан підписав Севрський договір. Для Оттоманської імперії це означало смертний вирок. Здавалося, мрія лібералів про тріумф еллінізму та християнства невдовзі втілиться в життя. Проблема полягала в тому, яким чином забезпечити непорушність умов Севрського договору. Війська Кемаля становили значну загрозу й першої-ліпшої хвилини могли спуститися з анатолійського плато й реокупувати узбережжя. Не залежно від того, яке рішення прийняли б у цьому зв’язку Венізелос і Ллойд Джордж, їхній задум не зміг би втілитися в життя. Одна з найфантастичніших подій в історії зруйнувала всі їхні плани. 30 вересня 1920 р. молодого грецького короля Александра під час прогулянки в саду біля палацу вкусила мавпа. Сепсис, що розвинувся, — тоді про антибіотики ще нічого не знали,— призвів до смерті. 20 жовтня король помер. Вирішення складного питання про спадкоємця престолу наклалося на вибори до грецького парламенту. Результати виявилися фатальними. Всупереч сподіванням, Венізелос програв. До влади прийшли противники Антанти, які повернулися з еміграції. Деметріус Гунаріс, непримиренний ворог союзників, сів у крісло прем’єр-міністра. Константин знову став королем. Черчілль писав, що «чверть мільйона людей загинули від укусу цієї мавпи». Британські політики вважали, що якби Александр був живий і Венізелос перебував при владі, результат греко-турецької війни міг би стати іншим. Наприкінці 1920 р. греки окупували західну частину Анатолії і загрожували захопленням столиці турецьких націоналістів — Анкари. Грецька трагедія Бандитів і оттоманські війська придушили головним чином партизанські сили, які наприкінці 1920 р. перейшли під контроль Кемаля. Греків перемогти було важче, вони продовжували рухатися до Анкари. Але 30 березня 1921 р. грецьку армію розбив генерал Ісмет, і вона відступила. Уряд звинуватив у відступі командирів, і 7 квітня 1921 р. Гунаріс та його колеги звернулися до Іоанніси Метаксаса, відомого полководця, з проханням очолити наступний наступ в Анатолії. Метаксас відмовився й попередив політиків, що війну в Туреччині не можна виграти. Він наголошував на тому, що в турків сильно розвинений патріотизм і вони боротимуться за свою свободу та незалежність. Вони вважають Малу Азію своєю територією, а греків — інтервентами, й історичні права Греції не грають для них жодної ролі. Мають вони рацію чи ні — це інше питання. Державні мужі чемно вислухали й роз’яснили генералу, що відмова продовжувати війну політично недоцільна. Усвідомлюючи ризикованість нового наступу, вони наполягали на проведенні літньої кампанії. 10 липня 1921 р. грецька армія розпочала успішний наступ і захопила Ескішехір — залізничний центр стратегічного значення в західній Анатолії. Приголомшений поразкою, генерал Імет не наважувався особисто віддати наказ про відступ. Тягар цього ганебного наказу Кемаль узяв на себе. В Національній Асамблеї почався розбрід, Кемаль потрапив під перехресний вогонь критики честолюбних заздрісників. Політичні противники, особисті суперники Кемаля та прибічники Енвера, який окопався в Москві, негайно об’єдналися проти нього. Він скликав Національну асамблею на закриту сесію й пішов шляхом римських полководців, вимагаючи призначити себе повноважним диктатором терміном на три місяці. У разі поразки всю вину й відповідальність Кемаль заприсягся взяти на себе. Ця вимога
об’єднала його прибічників і противників, тому її й задовольнили. Кемаль розумів, що зупинити греків було справою виживання не лише для нього, а й для всієї країни. Він відвів війська до своєї столиці, реквізував у населення продовольство, одяг, конфіскував коней і підготувався до тотальної війни. 14 серпня 1921 р. греки розпочали тріумфальний марш на Анкару. У грецькій ставці начальник з постачання попередив, що розтягнуту лінію комунікацій буде прорвано, якщо армія просунеться занадто далеко. Але командири запевнили постачальників, що немає приводу тривожитися, бо в їхні наміри не входило рухатися «занадто далеко й занадто довго». Вони вже запросили британських офіцерів взяти участь у святковому бенкеті з нагоди перемоги. Перший бій відбувся 23 серпня, а 26 серпня греки розпочали атаку вздовж усієї лінії фронту. Перейшовши ріку Сакар’я, їхня кавалерія крок за кроком, по милі на день, відвойовувала добре укріплені висоти. Тяжкі бої тривали тижнями. В результаті греки виграли контроль над ключовими висотами, але перемога ошукала їх. Вони виявилися відрізаними від постачання. Виснажені, нездатні продовжувати боротьбу, грецькі полки спустилися з висот і 14 вересня повернулися на попередні позиції в Ескішехір, звідки розпочався їхній наступ місяць тому. Кампанія закінчилися. В Анкарі вдячна Національна асамблея зробила Кемаля фельдмаршалом і удостоїла його найвищого титулу «Газі» — турецький еквівалент ісламського борця за віру. Хоч якими були б погляди Кемаля на релігію, війна за незалежність велася під мусульманськими гаслами. Тимчасове затишшя на полях бойовиськ тривало майже рік. У цей період Гунаріс і грецький міністр закордонних справ вирушили по допомогу до союзників. У Європі їх чекало мало симпатії і ще менше співчуття. В Лондоні їм довелося довго просидіти в приймальні для послів із капелюхами в руках, чекаючи лорда Керзона. Ллойд Джордж тільки й міг сказати їм, що всі його колеги проти нього і він не може бути нічим корисний Греції. Це абсолютно неможливо. Єдине, що британський прем’єр порадив грекам, — то це боротися, незважаючи ні на що. Його політичний курс щодо Греції залишався попереднім, у надії, що стан справ зміниться на краще. У відповідь король Константин відкликав три полки та два батальйони з Анатолії і послав їх на Константинополь із наміром окупувати його й закінчити війну. Безнадійний розрахунок грецького короля будувався на тому, що ця загроза схилить союзників до розв’язання кризи в манері, вигідній для Греції. Але замість цього союзна окупаційна армія перепинила грекам шлях на султанську столицю. Відкликання грецьких полків з Анатолії дозволило Кемалю успішно атакувати ослаблені оборонні позиції противника. Після двох днів жорстокого бою грецькі війська безладно відступили. Всі релігійні й національні терзання зустрілися у Смірні восени 1922 р. 13 вересня спалахнув вірменський квартал, потім грецький і європейський. Стародавню метрополію було зруйновано, і лише турецький квартал залишався недоторканним. Кореспондент чиказької газети «Дейлі Ньюс» на портативній машинці друкував свою статтю серед руїн: «За винятком брудного турецького кварталу, Смірна припинила своє існування. Проблему національних меншостей розв’язано тут раз і назавжди». Раптова зміна грецької фортуни захопила союзників зненацька. Британський уряд, виснажений внутрішніми протиріччями, виявився нездатним виробити ефективну політику. Ні Італія, ні Франція не були зацікавлені. Гунаріс закликав союзників втрутитися саме тоді, коли французи й італійці уже вели з Кемалем сепаратні переговори. Через кілька тижнів Греція й союзники у відповідь на погрозу Кемаля інтернувати всіх греків і вірменів організували масову евакуацію цивільних осіб. Ернест Хемінгуей, тоді військовий кореспондент канадської «Стар», довго не міг забути колону грецьких біженців, яка розтяглася на десятки миль. Його квартирна хазяйка, хорватка за національністю, згадала давнє турецьке прислів’я: «Це не лише вина сокири, а й дерева також». Вислів був точним. Політичні лідери заходилися шукати винних. Усі стверджували, що вину за катастрофу слід перекласти на когось іншого. У Британії, приміром, стало звичним лаяти Францію, Італію, більшовицьку Росію, але передусім США. Наступна угода з примусового обміну мусульман і ортодоксів між Грецією та Туреччиною привела до того, що населення Греції стало етнічно одноріднішим, але за рахунок 1,5 млн. біженців. Їхнє прибуття викликало невдоволення й безліч проблем. Щоб забезпечити емігрантів засобами для існування, перерозподіл землі став необхідним, але абсолютно непопулярним заходом. Військовий переворот, очолюваний трьома офіцерами — двома армійськими полковниками й одним капітаном військово-морських сил, — майже не наштовхнувся на опір. 26 вересня 1923 р. кабінет Гунаріса пішов у відставку, наступного ранку Константин зрікся престолу. Бунтівні війська ввійшли в Афіни, і лідерів колишнього уряду було заарештовано. Незважаючи на протести Британії, Гунаріс і кілька міністрів постали перед воєнним трибуналом. Усім вісьмом обвинувачуваним інкримінували державну зраду. Двоє з них засуджені до довічного ув’язнення, решта — до розстрілу. Через кілька годин смертників допровадили на один з афінських полігонів. Шість могил на відстані 12 метрів одна від одної вже викопали. Навпроти кожного з засуджених, за п’ятнадцять кроків, вишикувалися за командою взводи ліквідації. Відмовившись надіти на обличчя пов’язки, Гунаріс і його соратники зустріли смерть із розплющеними очима. Смерть у Бухарі Енвер-паша — військовий міністр і головнокомандуючий оттоманськими збройними силами з 1913 до 1918 р., відіграв ключову роль у вступі Туреччини в Першу світову війну на боці Німеччини. До його воєнних планів входили пантюркські ідеї об’єднання народів Середньої Азії з Оттоманською Туреччиною. Крах Російської імперії надихнув її противників і колишніх союзників на нові ідеї щодо перерозподілу світу. Величезні володіння Росії потрібно було поділити якнайшвидше. Це було саме 1917 року, коли Енвер серйозно планував розширити Оттоманську імперію на схід і випередити Антанту. Середньоазіатські території, більше не утримувані царем, здавалися готовими до захоплення й могли компенсувати втрати арабських територій. Хоч як це дивно, Енвер,
обіймаючи пост військового міністра, ніколи не інформував свій уряд про справжню ситуацію на фронтах, вводив усіх в оману звітами про те, що Німеччина лідирує у війні й виграє її. Поразка Німеччини стала повною несподіванкою для султана та його уряду. 13 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів пішов у відставку. Новий гранд-візир звинуватив в усьому Енвера за те, що Оттоманська імперія вибрала собі таких невдалих союзників. Колишньому військовому міністру загрожував трибунал. Німецькі офіцери, які служили в оттоманській армії, допомогли йому та його спільникам вислизнути через Чорне море до Одеси. Пізніше втікачі об’явилися в Німеччині. Наприкінці літа 1919 р. в Берліні Енвер відвідав у в’язниці більшовицького лідера Карла Радека. Той колись виступав одним з посередників між німецьким генштабом, Леніним і Александром Гельфандом (Парвусом), що фінансував більшовицьку партію й від’їзд Леніна до Росії у броньованому вагоні. 1919 року новий німецький уряд заарештував Радека за звинуваченням в організації компартії Німеччини. Проте з ним поводилися як з важливою персоною, й він продовжував свій політичний бізнес безпосередньо з тюремної камери. Сенсаційна політична пропозиція, яку Радек зробив лідерам младотурків, полягала в тому, щоб Енвер вирушив до Москви для укладання спрямованого проти Британії пакту між турками й російськими більшовиками. Енвер був непримиренним ворогом Британії та Росії, анітрохи не співчував більшовикам і навряд чи багато знав про них. Але Радек запевнив його, що в Радянській Росії вітають кожного, хто підтримує боротьбу проти британського імперіалізму. Енверу вдалося потрапити до Москви лише через рік. Він повідомив німецький генштаб про те, що уклав турецько-російський договір про дружбу й росіяни забезпечать його золотом та всім необхідним. Якщо більшовики тоді справді робили ставку на Енвера, то пізніше, усвідомивши всю складність турецької політичної ситуації, вони змінили свою думку. Перші сумніви зародилися під час конгресу народів Сходу в Баку у вересні 1920 р., куди Енвера запросили як гостя Комінтерну. Хоча Енвер стверджував, що його в Кремлі приймав Ленін і опікав Зінов’єв, делегати добре його знали як партнера імперіалістичної Німеччини й організатора масових убивств вірменів. Серед делегатів сформувалася значна опозиція, що заперечувала проти його участі в конгресі. Турецькі делегати чітко дали зрозуміти Совєтам, що Москва протиставить себе Кемалю, якщо підтримає Енвера. Енвер вирушив до Берліна й заходився купувати зброю для своїх цілей, плануючи повернутися до Туреччини, ліквідувати Кемаля й очолити його війська. Він ще не втратив підтримки колишніх активістів партії младотурків, і його надії повернути владу все ще мали певне підгрунтя. Енвер розраховував на радянську допомогу, але в Москві не схвалили цього проекту. Водночас більшовики притримували біля себе Енвера як альтернативу, якою могли стримувати Кемаля, коли в цьому з’являлася потреба. У 1921 р. Енвер оселився в Москві в готелі «Метрополь» як гість Радянського уряду. Зірка Енвера опинилася на заході, тому що зірка його суперника Кемаля почала сходити. Більшовики загравали з ідеєю використання одного проти другого, але зрештою вирішили вибирати з-поміж них. Влітку 1921 р. Кемаль домігся першого воєнного успіху над грецькою армією. Політична перевага була на його боці, і восени Совєти зробили кроки в напрямі союзу з ним. 28 січня 1921 року кемалісти вбили сімдесят турецьких комуністичних лідерів, утопивши їх у Чорному морі, проте це не зашкодило Леніну і Сталіну стати на шлях угоди з ними. Шкодити британцям було одним з головних завдань Сталіна, тому гроші (10 млн. рублів золотом!), озброєння й боєприпаси потоком полилися через російсько-турецький кордон, аби допомогти націоналістам позбутися британців. Це була перша військова допомога, яку Радянська Росія надавала іноземному руху. Влітку 1921 р. Совєти на прохання Енвера послали його на Кавказ. Енвер запевнив Чичеріна, що не виступатиме проти Кемаля, але не збирався виконувати свою обіцянку. Він скликав своїх прибічників у Батумі на грузино-турецькому кордоні й намагався перетнути слабо укріплений кордон. Постійне проживання турецького бойовика на кордоні, що погано охороняється, ставило більшовицьких лідерів у незручне становище стосовно Кемаля, і вони знайшли справу для Енвера. Йому доручили місію в Середню Азію, у тривожний Туркестан: Москва вирішила ліквідувати бунтівних басмачів і просила Енвера посприяти. Ця місія суперечила всьому тому, що проповідували більшовики перед приходом до влади, заявляючи, що дозволять неросійським народам Російської імперії вільно розвиватися своїм історичним шляхом. Енвер, поза сумнівом, мав власний погляд на те, що відбувається, але приховав це від своїх більшовицьких хазяїв і подався до Бухари. На літо 1920 р., за рік до місії Енвера, Бухара залишалася останнім бастіоном національної незалежності в Середній Азії. Її територія становила 136 тис. кв. км, а населення налічувало близько 3 млн. жителів. Структура російського протекторату безслідно розтанула під час революції. Скориставшись ситуацією, емір хан Абдуль Саїд Мир Алім проголосив незалежність Бухари й відновив автократичне правління, яким колись насолоджувалися його предки. Вежа Смерті, побудована в XII сторіччі, знову знадобилася, з її вершини скидали засуджених. В оточенні вродливих хлопчиків з гарему сластолюбний емір правив у своєму палаці в деспотичній манері середньовічних тиранів. 1918 року більшовики атакували Бухару, але невелика армія еміра чисельністю 11 тис. чоловік виграла цю коротку війну. На час більшовицького рейду Бухара була ще багата і її добре постачали. Емірат завжди славився родючими оазисами, і його столиця — Бухара — залишалася важливим торговим центром Середньої Азії. Починаючи з 1918 р., комерційне процвітання Бухари пішло на спад. Емір розірвав усі торгово-економічні відносини з Росією й зупинив розробку іригаційних проектів, розпочатих російськими інженерами. На літо 1920 р. економічна ситуація в Бухарі виявилася критичною. Невдоволення населення й громадські заколоти вилилися в протиборство: організація «Молода Бухара» опиралася радянській інтервенції, а більшовицька партія вітала її. Обидва рухи виступали проти нецивілізованої політики еміра. Влітку 1920 р. частини Червоної Армії під командуванням Михайла Фрунзе за підтримки аеропланів і броньовиків штурмом узяли місто, поклавши край бухарському середньовічному режиму. Емір, попереджений телефоном, утік зі свого палацу разом з гаремом, прихопивши вагон, навантажений золотом і коштовним камінням. Казали, що він залишив у палаці найкращих хлопчиків-танцівників, сподіваючись потішити своїх переслідувачів і відвернути їхню увагу, затримавши в такий спосіб погоню. Формально Москва надала незалежність Бухарській народній радянській республіці. Але війська Фрунзе залишалися в місті, і невдовзі Бухара ввійшла до складу Радянської Росії. Лідери «Молодої Бухари» намагалися чинити опір і боротися за незалежність. На схилах пагорбів східної Бухари окопалися групи басмачів, лояльних до еміра. Басмачі залишалися єдиним реальним викликом більшовикам, і навіть на кінець 1921 року Червона Армія на змогла їх перемогти. Енверу належало, таким чином, за дорученням Росії, розпочати політику умиротворення Туркестану. Він прибув до Бухари 8 листопада 1921 р. Найсвятіше місто Середньої Азії, де чоловіки жили релігією, а жінки ховали обличчя, випромінювало його віру. Чоловіки Бухари курили опіум, грали в кості, носили тюрбани і традиційні смугасті халати. Енвер прибув у мундирі європейського покрою. Але між ним та жителями Бухари існували невидимі й непорушні узи мусульманського братства. Захоплення Енвера поширилося й на новий уряд Бухари, куди входили туркмени, відважні та надійні з вигляду. І партія «Молода Бухара» не так уже відрізнялася від партії младотурків, якою Енвер керував у Константинополі. Також, як і младотурки, члени «Молодої Бухари» клялися на Корані та зброї. Через три дні після прибуття Енвер у супроводі ключових постатей уряду — його голови й комісарів внутрішніх справ і оборони — виїхав за межі міста. Історія, яку він розповів більшовикам, була така, буцімто вони збиралися на полювання. А насправді вони вирушили в гірські райони східної Бухари, де Енвер налагодив контакти з партизанами еміра. Тут, призначений самим еміром головнокомандуючим, він очолив війну басмачів проти Росії. Одіссея Енвера в Середній Азії відповідала всьому тому, заради чого він залишався в політиці. Росія — не стародавня мусульманська держава, її інтереси були несумісні з пантюркською ідеологією. Посланці Енвера закликали басмацькі банди з усього Туркестану об’єднатися під його гаслами та прапором. Як завжди, він наголошував на єдності мусульманських народів. Його сильна ісламська відозва забезпечила йому підтримку фанатичних мулл. Залишається предметом дискусій, наскільки значні були успіхи Енвера. Згідно з деякими звітами, він контролював велику територію Бухарського емірату. Згідно з іншими — був просто одним з ватажків банди, яка мала не більше 3 тис. прибічників. Навесні 1922 р. Енвер звернувся до уряду Радянської Росії з письмовою вимогою ім’ям Аллаха відвести війська Фрунзе з Бухари й визнати незалежність його мусульманської держави в Туркестані. Натомість «Головнокомандуючий всіма арміями Ісламу, зять халіфа та представник Пророка» пропонував більшовикам мир і дружбу. Відбиток золотої печатки красувався на зухвалому посланні. Терпінню Москви настав край. Люди з Кремля воліли віддавати накази, а не одержувати їх. Влітку 1922 р. ряди Червоної Армії, укомплектовані чекістами, розпочали самостійну кампанію умиротворення Бухари. На середину літа від армій Ісламу залишився невеликий загін, який продовжував безплідну боротьбу. Турецький марш у Середню Азію наближався до завершення. Чекістські патрулі старанно прочісували вузькі гірські ущелини в пошуках банди Енвера, потім вистежили її й оточили. На світанку 4 серпня 1922 р. червоноармійці атакували. Енвер кинувся в бій зі зброєю в одній руці і Кораном в другій... Після бою його обезголовлене тіло знайшли на місці битви. Серйозний молодий чекіст обережно витяг Коран зі зсудомлених смертю неживих пальців Енвера й передав до Москви, де він зберігався довгі роки в таємних архівах НКВС. Хай живе республіка! Константинополь і східна Фракія були кінцевою метою військ Кемаля. Між ним і досягненням цієї мети стояли окупаційні армії союзників. Чим ближче війська Кемаля підходили до позицій союзників, тим більше ті панікували. Досі реальна війна була далеко від них, але якщо Кемаль розпочне атаку, їм доведеться воювати по-справжньому. У Британії ці лякаючі новини викликали сенсацію. Хроніка подій у Малій Азії підтверджувала всі лихі передчуття. 4 вересня 1922 р. «Таймс» повідомила, що «грецька армія безперечно утримує свої позиції, але вони надміру розтягнуті». 5 вересня заголовки сповіщали: «Поразка грецької армії», 6 вересня — «Тяжка ситуація», і згодом — «Криза на Близькому Сході». Британці були шоковані. Через чотири роки після закінчення війни й демобілізації їм раптом сказали, що вони знову мають воювати й захищати далекий Константинополь! У британській пресі розпочалася кампанія проти війни. Профспілки посилали своїх делегатів на Даунінг-стріт висловити протест особисто прем’єр-міністрові. Але Константинополь і Дарданелли були предметами, що посідали особливе становище в головах британських лідерів. Черчілль заявив Кабінету, що якщо Британія не втрутиться, то втратить усі плоди своїх військових перемог. Ллойд Джордж підтверджував, що за жодних обставин не можна дозволити туркам узяти Галліполійський півострів. Кабінет звернувся по допомогу до британських домініонів в Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці й отримав холодну відмову. Лише Нова Зеландія і Ньюфаундленд надали певну підтримку, незважаючи на те, що в їхній пам’яті ще жили спогади про нещасливу висадку в Галліполі шість років тому. Лорд Керзон вирушив до Парижа обговорити ситуацію з союзниками. Пуанкаре накинувся на нього з такими образливими звинуваченнями, що Керзон вибіг зі сльозами на очах. 23 вересня 1922 р. союзники зрештою дійшли згоди, яка задовольняла всі вимоги Кемаля, — передати Туреччині східну Фракію, Константинополь і протоки. Тим часом на березі Дарданелл, у Чанаккалі, британські й турецькі війська стояли навпроти одне одного, але не відкривали вогню. Французький і італійський контингенти демонстративно поховалися у свої намети. Британці виставили охорону за колючим дротом з наказом не стріляти. Перші підрозділи турецької армії наблизилися до британських позицій 23 вересня. Турки не відкривали вогню, але й не відходили. Через кілька днів до них прибуло підкріплення й на кінець вересня їх було вже 4,5 тис. чоловік. Вони стояли в нейтральній зоні, перемовлялися з британцями через колючий дріт і тримали свої гвинтівки цівками вниз, демонструючи, що не почнуть стріляти перші. 29 вересня британська розвідка доповідала Кабінету, що Москва підбурює Кемаля й турки планують атакувати наступного дня. Зі згоди Кабінету, глава військового відомства надіслав Кемалю жорсткий ультиматум із вимогою залишити нейтральну зону. Але сер Чарльз Харінгтон — британський командир — проігнорував грізні інструкції з Лондона, які загрожували війною, і не передав туркам ультиматум. Замість цього він повів переговори про перемир’я й дійшов згоди з Кемалем. Кризу було вичерпано. Остаточного перемир’я досягли 11 жовтня 1922 р. У мирному договорі Кемаль домігся умов, окреслених у Національному пакті, — створення незалежної турецької національної держави. Через вісім днів Кабінет Ллойд Джорджа пішов у відставку. На кінець жовтня 1922 р. вся Туреччина була вільна від інтервентів. У листопаді Національна асамблея скинула 36-го й останнього султана Оттоманської імперії. Нова мирна конференція у Лозанні в липні 1923 р. виробила договір, який закріплював європейські кордони Туреччини, визнавав національний уряд Кемаля й анулював Севрську угоду. 29 жовтня 1923 р. Туреччину проголосили республікою зі столицею в Анкарі, і Кемаль став її першим президентом. Національна асамблея проголосила його батьком нації — Ататюрком — у 1934 р. |