Стільникові телефони, «біпери» та інші звукові апарати, підтримуючи наші соціальні контакти і спілкування, водночас відчужують нас від того глибоко особистісного і таємного, що є в нас, — нашого власного внутрішнього «Я», — і від інших.
У своїй статті «Хіба не робить нас новітня технологія близькими чужинцями?» американський письменник Джонатан Коулман пише: «Щодня, виходячи з дому, я почуваюся оточеним зусібіч. Оточеним простими людьми, настільки оснащеними суперсучасними технічними новинками, що їм міг би позаздрити будь-який армійський офіцер. Стільникові телефони, навушники, годинники, котрі не лише повідомляють час, а й передають е-mail, — усе це новинки хай-тека, що не лише дають людині змогу тримати руку на пульсі часу, а й повністю прив’язують її до повсякденної «текучки». Америка — вся в русі, вся егоцентрично замкнута на собі, своїх нескінченних справах і турботах і — зайнята, зайнята, зайнята».
Ми — хоч і не Америка, однак за технічною озброєністю якщо й не перегнали, то вже точно наздогнали і навряд чи від неї відстаємо.
Б’юся об заклад, що коли, вийшовши на вулицю і пройшовши перші сто-двісті метрів, ви не зустріли на своєму шляху «загону» активних мобілокористувачів, то, поза сумнівом, відчуєте... легкий дискомфорт, ніби раптом виявилися відкинутими машиною часу в патріархальну давнину минулих століть.
Приставлений до вуха мобільний телефон став невіддільним елементом, символом нового часу, як телеграфний стовп — знаком епохи загальної електрифікації.
Говорять усі — від малого до великого, від простих смертних до високих «небожителів», говорять усюди — від гучних склепінь залу засідань наших «слуг народу» до... метушні безладної вуличної юрби.
І загалом не було б нічого поганого в самому факті активного користування мобільним зв’язком як способом передачі екстрено важливої бліц-інформації, способом суто ділового обміну — з метою чого, по суті, його й було від самісінького початку задумано, — якби цей миттєвий стільниковий зв’язок, вирвавшись, немов джин із пляшки, за рамки свого суто технічного, функціонального призначення, не бив би «повз мішень», у найбільш «уразливу» точку морального самостану і комунікативного спілкування людини.
Адже, не без жалю доводиться визнати, що повальна «мобілозація» як соціальне явище досягла такого рівня, що, здається, впали всі перегородки, котрі надійно оберігали й відділяли суто особистісне й інтимне в людині від загального, майданного, привселюдного. Бо немає і, здається, не залишилося вже в ній нічого того «таємного, що не стало б явним», нічого таємного, що не вихлюпнулося б назовні, не збуривши своєю ріжучою слух какофонією мобільних — не церковних! — передзвонів украй скупчений урбаністичний простір, ставши надбанням... широкої громадськості! І, зауважимо, не в останню чергу завдяки мобільно-стільниковому буму.
«Промивання мізків» починається часом із самісінького ранку, коли, ставши мимоволі замкнутим у тісному просторі міської маршрутки, що кишить «озброєними до зубів» пасажирами-мобілокористувачами, виявляєшся неминуче втягнутим в орбіту їхнього нескінченно жвавого, гучного інтерактивного діалогу.
Так, починаючи із настирливих сигнальних позивів й уривчасто-куцих, скупих інформзведень про шляхи свого пересування і плани та експлуатуючи на повну силу «золотоносну жилу» заохочувальних пільгових тарифів, «мобільний» пасажир замість увічливо-попереджувального перенесення розмови на потім — «зараз, мовляв, у транспорті, а хто має вуха, той усе чує», — пускається в такі неприкрито-відверті просторікування — із приводу і без, — що, м’яко кажучи, вуха в’януть.
І, либонь, нічого особливого чи архіважливо термінового — звичайна побутова «порнуха» — в усіх її відливах і переливах — і, що найголовніше, — цікаво це тільки йому одному — мовцеві, і більше нікому! А якщо, уявіть, заговорять раптом усі відразу — врізнобій, немов радіостанції FM, що «з’їхали» зі своїх частот, така веселенька картинка «із натури» виходить!
Якось, згадалося, був курйозний випадок — молодик так захопився своєю розмовою з коханою, що, геть відірвавшись від реальності й парируючи якусь шпильку, на всю горлянку обурено випалив: «Це я — ідіот!?». Уся маршрутка тут і полягла від реготу! Смішно — так! Але, скажіть, на якій підставі і чому цій масованій «мобільній» атаці з її непотрібним словесним мотлохом і нісенітницями має повсякчасно піддаватися мій мозок і моя незатьмарена, налаштована на інші «хвилі» свідомість? Хто й коли дав «нашому» мобілоносцеві ексклюзивне право експлуатувати стільниковий зв’язок «у хвіст і в гриву» так напористо, нахабно й «на людях», але не на благо, а на шкоду їм? І тому напрошується підказка-відповідь, що із суто прагматичного, технічного засобу справді мобільного зв’язку стільниковий телефон перетворився на якусь панацею загального інтерактивного спілкування, ставши новою, постмодерною формою комунікації. І при відчинених шлюзах цього «новітнього» формату зв’язку ти почуваєшся так, ніби перебуваєш у центрі виру, омиваний рясними потоками мертвої технічної води, відчуваючи при цьому невгамовну спрагу за однією лише краплиною, одним ковтком чистої і живодайної джерельної води.
Бо той «усічено-конусний», прагматично формалізований, телеграфно-уривчастий комунікативний зв’язок, котрий дедалі агресивніше наступає, задаючи тон і правила гри в умовах повальної «мобіломанії», є не що інше, як підміна справді вільного й розкутого людського спілкування його дуже зручним, але грубим сурогатом, що не має нічого спільного з тією «розкішшю людського спілкування», яку великий Сент-Екзюпері цінував над усе. Спілкування, для якого як мінімум необхідні і частка твого вільного часу, і частка самого тебе — твоє співчуття, чуйність, співчутливість. Те, що не може дати людині жодне з чудес сучасного хай-тека.
Приклад тому — збережена в пам’яті літня картинка з місця відпочинку. Серед відпочиваючих на березі річки мені особливо запам’ятався молодий батько, котрий розташувався неподалік із донькою, — він був настільки захоплений «мобільною» розмовою (яка не була ні надтерміновою, ні архіважливою!), що, весело базікаючи і сміючись до невидимого співрозмовника/співбесідниці, він упритул не бачив тієї, що стояла поруч із ним — своєї маленької доньки, яка так довго дивилася на нього своїм благально-прохальним поглядом, марно намагаючись хоч на мить упіймати його байдуже-відсторонений погляд, щоб показати йому сплетений із квітів вінок.
І, поділяючи тугу за «старими добрими часами» Джонатана Коулмана, цього американського дивака-письменника, який відчуває себе доісторичним «динозавром», що випав зі свого часу — і своєю неспішною прогулянковою ходою ранковим Нью-Йорком, і своїм замилуванням величчю міста в його ледь угадуваних рисочках і рисах, і своєю цілковитою технічною «обеззброєністю», — я не можу, не дотримавшись його мудрої поради, не сказати: «Чому б і нам трохи не уповільнити своєї ходи, не зупинитися — не огледітися і не глянути на «прогрес» під іншим кутом зору?».
Адже, за великим рахунком, найдорогоцінніше, що ми можемо дати іншій людині, — це наше щире співпереживання, увагу, готовність вислухати і зрозуміти. Бо, як каже мудрість народна, «Що може дати одна людина іншій, окрім КРАПЛІ (підкр. — Авт.), і що може бути більшим за це?».
І щоразу, коли музичні позивні знову і знову виводять мене на короткий, привітально-мобільний діалог із подругою, я не без тіні смутку згадую про ті прекрасні часи, коли, як у композиції улюбленого Наутілуса «…было Время, а теперь — дела», коли ще не спресована молохом Часу, я могла дозволити собі нечувану розкіш зірватися з місця до подруги і друзів — просто так, без усяких «цільових» установок і конотацій! І, досхочу наговорившись і виговорившись із нею за чашкою чаю, легко випурхнути з її оселі з просвітлено полегшеною душею, злетілою кудись туди, у небеса...
Або візьмімо, приміром, ще одне з чудес сучасного хай-тека — Інтернет, фантастичний магнетизм якого довелося випробувати й авторові цих рядків, котрий пізнав на собі всі його «за» і «проти». І поки американські медики та психологи з’ясовують, чи порівнянна інтернет-залежність із захворюванням, що потребує лікування, можна, спираючись на особисте спостереження та дружнє онлайн-спілкування, лише сказати, що грань, яка відокремлює світ реальний від віртуального, занадто ефемерна й хитка, щоб урятувати «заблудлу» душу від чіпких пут, від «диявольської» спокуси переступити цю небезпечну межу.
Бо ті воістину фантастичні можливості, що їх відкриває Інтернет, виводячи тебе на орбіту всесвітнього інтерактивного спілкування — без меж! — породжуючи ейфорію й ілюзію твоєї цілковитої відкритості та співпричетності до світу, справді заворожують, справляючи магічний вплив на свідомість, яка, втягуючись у віртуальну гру, може мимохіть опинитися на грані цієї межі.
Зона ризику виникає тоді, коли відбувається підміна реальності ірреальним, її повне «перемикання» і зсув. Коли, наприклад, цілячись у постать людинки-втікачки на екрані, підліток виходить за межі віртуального світу в реальний й у стані гіпнотичного афекту б’є навідліг... у «живу» мішень, убиваючи людину. І найсумніше, що найчастіше заставка «хорор» — не з давніх повідомлень мас-медіа про якесь заштатне містечко американського півдня з несамовитою жорстокістю його місцевих тінейджерів, які влаштували криваву бійню в школі, а дедалі частіше це — реальні картинки з варіаціями з нашої «заінтернізованої» — не кіношної — дійсності, що так агресивно модернізується.
Або ж, коли людина-ескапіст утікає від реальності, пірнаючи в Інтернет як у певну віддушину, вбачаючи в тому спосіб самоусунутися від буденних турбот. Між іншим, питома вага таких в Америці, відповідно до досліджень спеціалістів-медиків Стенфордського університету в Каліфорнії, становить 8,2%.
Або ж, нарешті — як варіація есканізму — коли людина, котра з різних причин «випала» із соціального організму, на всю котушку «налягає» на Інтернет, бо це для неї єдиний спосіб підвищити свій іміджевий рейтинг та самооцінку, так само як і реалізувати свої придушені інстинкти та комплекси, включно з горезвісним едиповим комплексом, про що промовисто свідчить «сексуальний» бум, який захлеснув усесвітню мережу.
Одним словом, небезпека онлайн-захоплень тим вища, чим менше зіткнень із реальністю в його користувача.
Численні ж love stories, пишним цвітом забуялі на «благодатному» ґрунті ілюзорно-уявного, бездушно знеособленого Інтернету з його ідеальними умовами для підживлення та допрацювання напівміфічного, іноді ніколи не баченого наживо образу-фантома, не раз закінчувалися, як показує досвід, глибоким розчаруванням і крахом «доробленого», сублімованого образу так і не отриманого «друга», котрий — не завжди, але часто! — не витримує першого ж «поштовху» реальності, першого її бліц-тесту на ступінь його «придатності та відповідності». Не кажучи вже про часто марно витрачений час, який, за всього «плюсового», потужно «тонізуючого» ефекту мережі, не можна не вважати викресленим із реально-подієвого потоку життя — добрих справ, спілкування, зустрічей.
І коли раптом несподівано впала остання «цитадель» — моя англійська подруга Агнес, яка протягом багатьох років затято дотримувалася формату звичайних поштових відправлень, не витримавши напору, перейшла — мимоволі! — на електронне листування зі мною, сумно подумалося: Інтернет узяв-таки гору! Але, з іншого боку, коли слідом за коротким, «попереджальним» e-mail-сигналом мого німецького друга Ральфа до мене доходить — тихоходом, зі «швидкістю равлика» — його невеличкий, але спонукуваний думкою і почуттям поштовий лист, я радо вдаюся до древнього як світ, випробуваного засобу — ручки та паперу, пишу й відправляю в конверті свій «звичайний» лист поштою, знаючи напевно, що він зможе донести до адресата частку енергії мого духу і мій настрій! Лист, який є, окрім усього іншого, гарним «терапевтичним» засобом і зарядкою для душі!