Можна скільки завгодно говорити про боротьбу з корупцією, та наше суспільство не справиться з нею, поки не усвідомить, що починається вона ще зі школи та дитячого садка. Діти приходять у доросле життя, вже маючи певні моделі толерантності до корупції. Може, як казав Михайло Жванецький, щось у консерваторії підправити?
Діти вже змалку починають розуміти, що навчання навіть у комунальному, тобто «безплатному», дитсадку чи школі не безплатне, і батьки щомісяця за щось сплачують, коли через дітей передають якісь гроші вчителю/вихователю чи батьківському комітету. Або діти приносять додому банківські реквізити різних фондів/громадських організацій і незрозумілі записки про заборгованість з благодійних внесків.
Гроші, гроші, гроші… На ремонт, на дрібні і не дуже презенти, на різні витребеньки та забаганки, вигадані адміністрацією чи батьківським комітетом для «покращення» освітнього процесу, фонд класу, фонд школи, «давайте здамо, а потім вирішимо, на що».
Таким чином з дитинства формується модель поведінки з корупційною складовою: щоб отримати те, що належить по праву, наприклад, безоплатну освіту, потрібно доплачувати. Щоб отримати кращу оцінку, лояльне ставлення вчителя-вихователя, сприяння, потрібно якось задобрювати чи доплачувати тому, від кого це залежить. А про те, що добре працювати — це обов’язок, а не чиясь ласка, ніхто якось і не замислюється.
Через кілька років ці діти стануть батьками і поведуть вже своїх дітей до шкіл, де, як вони знають ще з дитинства, треба платити, бо і батьки завжди платили. Цьому є і нібито благородне пояснення — дітям, мовляв, усе найкраще потрібно вже зараз, а не коли держава виділить кошти. Виходить замкнене коло.
Згодом ці вже дорослі діти, зіткнувшись з якимись проблемними питаннями у владних коридорах чи кабінетах, керуються моделлю поведінки батьків, які ще у садочку та школі за щось платили, на щось здавали. І за звичкою, щоб «вирішити питання», вважають за норму щось подарувати державному службовцю, податковому інспектору, працівнику правоохоронних органів тощо.
Так день за днем побутова корупція чи квазікорупція, започаткована у закладах освіти, виростає у системну корупцію в органах влади. Зрештою корупція стає буденністю. А починалося все з якихось невинних цукерок на чергове свято «останньої п’ятниці тижня».
Батьки на запитання, чому вони після сплати податків, які йдуть у тому числі і на утримання комунальних закладів дошкільної та шкільної освіти, вдруге сплачують за навчання своїх дітей до різних фондів чи на ремонт та інші «нагальні» потреби, відповідають однаково: «На школи/садочки не виділяють коштів. Усі платять, і я, як усі. Для дітей не шкода. Не будемо чекати, поки діти закінчать садочок/школу». Або так: «Я все розумію, але я такий розумний тут, удома, а там, у школі, моя дитина, якій потім помстяться за те, що я відмовився здавати ті нещасні кілька сотень гривень. Розумієте, дитина — це заручник, я не хочу її підставляти».
Ці добровільно-примусові фіксовані суми платять і забезпечені, і ті, у кого складне матеріальне становище, і навіть працівники правоохоронних органів (геть невесело). Фраза «це ж для наших дітей» — наче чарівний ключик до батьківських гаманців. Така от батьківська любов — безсумнівна і безвідмовна. Батьки не згадують про щорічні мільярдні залишки невикористаної освітньої субвенції, просто платять. Часто не вимагають звітів від комітетів і фондів про те, куди пішли їхні гроші. Бо добитися тих звітів собі дорожче. Простіше заплатити і забути.
Хоча варто було б пам’ятати, що кожна гривня, сплачена батьками на покращення умов у садочку/школі, стимулює бездіяльність органів місцевої влади, зловживання чи нераціональне використання коштів. У нас у країні освіта завжди фінансується за залишковим принципом, а не залежно від потреб. І це не зміниться доти, доки ми, батьки, своїми гаманцями робитимемо те, що повинна робити держава. Виходить, як у тому анекдоті про довгоносика та буряки («посіємо тисячу гектарів буряків, і нехай той довгоносик вдавиться»), тільки навпаки — виділимо на освіту ще менше грошей, батьки все одно компенсують різницю.
Слід зауважити, що більшість зловживань із батьківськими коштами, які відбуваються у закладах освіти, не є корупцією, визначеною Законом України «Про запобігання корупції». Оскільки ні вчителі, ні вихователі, ні тим більше члени батьківських комітетів не є державними службовцями чи посадовими особами місцевого самоврядування і, відповідно, не є суб’єктами, на яких поширюється дія закону.
Хоча трапляється і неправомірна вигода, і подарунки, і конфлікт між приватними інтересами та «службовими» повноваженнями. Ознаки корупційного діяння наче і є, але корупції немає. Швидше, вимагання чи шахрайство, які ще треба довести.
Інша справа директор і його заступники, які наділені посадовими повноваженнями здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції. Мали б відповідати за корупційні діяння, які також іще треба довести.
Що варто зробити, щоб змінити ситуацію?
Кожен обласний департамент, районне/міське управління та відділ/сектор освіти повинні видати наказ про заборону примусового збору батьківських коштів при школі. Кожен директор має розмістити інформацію про відповідний наказ на дошці оголошень у школі та ледь не щодня нагадувати батькам і вчителям, що не потрібно збирати гроші. Щороку знайомити з цим наказом усіх працівників школи під підпис. Разом із батьками проводити інвентаризацію стану школи, визначати нагальні потреби та подавати актуальні бюджетні запити до органів влади, а не до батьків. Разом із батьками нагадувати місцевим органам влади про їхні безпосередні обов’язки з утримання закладів освіти.
Відповідний лист-роз’яснення МОН також не завадить. Такого листа потрібно щороку повторювати, якраз перед 1 вересня, щоб нагадувати всім учасникам освітнього процесу, що повна загальна середня освіта у нас — обов’язкова і безоплатна.
Можливо, так вдасться хоча б розірвати це замкнене коло, і школа замість того щоб привчати дітей «вирішувати питання», змалечку навчатиме їх нульовій толерантності до корупції.
Крім цього, стаття 30 («Прозорість та інформаційна відкритість закладу освіти») Закону України «Про освіту» зобов’язує заклади освіти оприлюднювати на своїх веб-сайтах кошторис і фінансовий звіт про надходження та використання всіх отриманих коштів, інформацію про перелік товарів, робіт і послуг, отриманих як благодійна допомога, із зазначенням їх вартості, а також про кошти, отримані з інших джерел, не заборонених законодавством. І не лише інспектори, чиновники і батьківські активісти мають стежити за тим, щоб це було зроблено, а значить — використання благодійних коштів було прозорим. У цьому зацікавлений кожен тато чи мама.
А усім батькам хочу нагадати: благодійну меценатську допомогу закладу освіти може надати будь-яка особа, але виключно у безготівковій формі через спецрахунок у Держказначействі. Меценатом бути почесно, проте не обов’язково. Це питання виховання, статків, а не примусу.
Не треба боятися захищати свої права. Ви хочете жити у країні без корупції? Почніть із себе. Покажіть дітям власним прикладом, що таке нульова толерантність до корупції. Почніть прямо у найближчі свята.