UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЦЕЙ ПРЕКРАСНИЙ НОВИЙ СВІТ. ЕЛЕКТРОННО-ЦИФРОВИЙ

Легковір’я людське незбагненне. Сьогодні не вірять у соціальну революцію, але готові сліпо вірити в науково-технічну...

Автор: Валерій Акопов

Легковір’я людське незбагненне. Сьогодні не вірять у соціальну революцію, але готові сліпо вірити в науково-технічну. А чим, власне, друга краща від першої? Будь-яка революція, яку лише можна вигадати, одним поштовхом змінює умови життя, критерії і мету (на те вона й революція, іншими словами — переворот), зовсім не міняючи суті самої людини. Більше того: нерідко відкидає її назад. Не розуміти цього — означає не розуміти людської природи.

Природа ця, до речі, категорично не здатна швидко поліпшуватись і раптово перероджуватись (окремі випадки зі сфери чудесного, зрозуміло, до уваги не братимем). Відстала, інертна, зі скрипом піддаючись розвитку, вона, до того ж, уміє враз і наче безповоротно втрачати й той мізер, який вбито в неї тисячолітніми зусиллями світових релігій та моралізуючих учень. І, хоч як це дивно, найгірше впливають на неї не лихоліття й нестатки, а незаслужені поступки й необгрунтовані потурання. Всі талановиті звідники знають це дуже добре і вміло користуються цією її слабинкою. І якби я відчував за собою право сформулювати найактуальніші на сьогодні заповіді, скромні заповіді, не вищі за людські можливості, — я б заповів таке: 1. Працюй не за страх, а на совість. 2. Жалій не себе, а інших. 3. Не зазіхай на дармове.

Про це — у певному сенсі й відповідно до обставин сьогодення — ми й поговоримо наразі.

Нещодавно мені подарували книгу канадського професора і публіциста Дона Тапскотта «Електронно-цифрове суспільство». Нічого істотно нового вона мені не відкрила: не один рік я думаю і пишу про назрівання цих подій, які ось щойно, ніби прорвавши греблю чи перейшовши критичну межу, ринули нестримним потоком. Новою була хіба що впевнена констатація факту: початку й успішної ходи небувалої за масштабами й наслідками науково-технічної революції.

Про що, власне, книжка? Про сьогоднішній і завтрашній день людства, облагодіяного електронікою. Про єдину світову комп’ютерну мережу, яка змете безліч перепон і зробить непотрібними чимало особистих зусиль,
об’єднає всіх людей і допоможе кожному спілкуватися, навчатися і працювати з максимальним комфортом, без проблем і тяжкої праці, простим натисканням кнопки. Про те, між іншим, що слід поспішати, бо індивіди й організації, які не встигли або не захотіли вчасно приєднатися до мережі, залишаться фактично за бортом.

Тут уже звучить ніби погроза. Щоб напоумити противників і обнадіяти лояльних, наш автор з ентузіазмом підлітка, який начитався наукової фантастики, захоплено розповідає про повальну інтелектуалізацію майбутнього існування. У людства з’являться розумні шляхові покриття, розумний одяг, квартира, автомобіль — одне слово, всі предмети вжитку. Це будуть наші електронні няньки й гувернери. Там, приміром, розумна дорога сама підкаже швидкість руху, розумний автомобіль не заведеться, якщо від вас тхне спиртним. Бути уважним, зібраним, відповідальним? Навіщо? І цей самий автомобіль, послужливий і кмітливий, увімкне вам відеоролик, проїжджаючи повз якусь визначну пам’ятку культури, і ви зможете переглянути набір необхідних даних про неї — прямо на ходу.

Ні, він не зупиниться, не запросить вас вийти, озирнутися, помовчати й подумати. Замість усього цього він нашпигує вас певною порцією штампованих, пласких, нікому не потрібних даних.

У цьому новому світі цінуватиметься й заохочуватиметься все практичне, розважливе, діловите. Функціональний, швидкий і бездушний, «мережний інтелект» неминуче спробує уподібнити собі людину, живий вузлик її хитросплетеної структури. Відімре через незатребуваність усе зайве, що заважає переклику сигналів, гальмує рух, усе, що спонукає поступитися, відійти, усамітнитися, засумніватися в чомусь: у шаблонних істинах, у сенсі життя, у собі. Душевність і чуйність, гуманність і великодушність стануть пережитком давнього минулого. Культура? Клацнув кнопкою — і дивись відеозапис улюбленого співака, артиста, художника. Будь-коли і будь-де. За будь-яким заняттям; на льоту; на скаку; у вічному бігу — невідомо куди й навіщо, тільки б догнати, тільки б не відстати від електронних імпульсів, які стрімко мчать в усіх напрямках. Що ж це таке, якщо не відверте знущання над культурою, що гірше від її занепаду й загибелі, перетворення цього доброго супутника людини на землі в наркотичний, супроводжуваний блиманням і дзижчанням, рефрен її нового, цілком безглуздого існування!

Ні, не багатством і добробутом обернеться все це для людей, а наростанням від покоління до покоління духовного зубожіння і непробудною сплячкою душі. І це зубожіння вже сьогодні різко впадає в око, при ще тільки найперших успіхах лиховісної революції.

Озирнімося навколо. Одна з найголовніших прикмет нашого часу — нечувана посередність людини. Надрозвинена інформатика й небувала легкість переміщень, які надихають і тішать, і вселяють видимість могутності й сили, — ослабляють і знеособлюють кожного зокрема. Перемішуючи людство, наче в гігантському міксері, вони подрібнюють його на малі, однорідні, майже без’якісні частинки.

Поспіх став нормою. Індивідуальні запити в загальносвітовому казані з необхідності розварилися в одноманітну і несмачну кашу масовості та серійності. Всюдисуща реклама руйнує і так кволу від природи здатність самостійного судження. Телевізор привчає до калейдоскопічної зміни вражень. Йдеться вже не про самі враження, а про цю безперервну зміну, без якої неначе й жити стає неможливо. А електронний вітер, із безглуздою гордістю званий інформаційним вибухом, видмухує всі запаси пам’яті, перетворюючи стару скарбницю на порожню і слизьку трубу.

Що таке електроніка? Вона не жива і не мертва, а швидкість процесів, які відбуваються в ній, величезна. Її не назвеш розумною, проте й на безглузду вона не скидається. Їй властиве щось на кшталт саморозмноження, а її підприємливість не має меж. Хто вона: утішник, полегшувач життя? Ні, вона полегшує не життя, а вирішення тих штучних завдань і задоволення тих порожніх потреб, які породжує і примножує неправильно орієнтована екзистенція. І робить вона це лише з тією кабальною умовою, що ми передоручимо їй власну ініціативу й відповідальність, станемо без неї безпомічними, залежними від її сумнівних милостей і бездушних дарів.

Походження її темне й незрозуміле. Слідами технічного прогресу (не будучи при цьому його природним продовженням) вона ввірвалася в людську душу й мозок, бажання і навички, прагнучи опанувати людиною і переінакшити її за власною подобою. Навіщо? А навіщо ракова пухлина розмножується й росте, пожираючи здорові тканини, відбираючи життєві сили організму і не привносячи в нього нічого, крім потворної здатності невтримного і безформного росту?

Електроніка вповзла в життя людини багатобарвною змією з зеленими мерехтливими очима. Я тебе ощасливлю, улесливо сказала змія. Дам тобі владу й блаженство богів, думатиму, пам’ятатиму й діятиму за тебе — а ти насолоджуватимешся і безтурботно пануватимеш на землі.

І було це новою спокусою й новим, ще гіршим гріхопадінням.

Що й казати; момент «вторгнення з Альдебарана» був вибраний навдивовижу прицільно: саме кінець чергової культурної епохи, період, що несе душевну прострацію й затемнення духу, журливий перебій, коли дитяча основа людини оголяється від несправжніх дорослих нашарувань, що обпадають із неї, як пересохла фарба з жерсті, і виразно заявляє про себе. У чому виявляється найповніше дитяче єство? У безвідповідальності. У необачності. У самозабутній грі.

У мене перед очима численні натовпи дітей, повністю захоплених новою чарівною іграшкою: комп’ютером. Забуте все: затишок рідного дому, авторитет батька, вимоги вихователів, необхідність тривалого й нудного навчання. І якщо роздмухати гру до тих грандіозних розмірів, які солодко вимріяв добрий професор Тапскотт, — наслідки будуть жахливими, оскільки дитячі ігри так званих дорослих небезпечні геть не по-дитячому. Братання з комп’ютером культивує моральну спустошеність, лінь мозку і ганебну для дорослих психологію розбещеної дитини.

Втім, мені не здається, що електронна недуга зайшла по-справжньому далеко. Жаль лише, що моє припущення побудоване не на вірі в здатність людини отямитися і зрозуміти, а на невтішній упевненості, що людству, яке загралося, забракне часу й можливості довести цю гру до її логічного завершення.

Однак це, так би мовити, вже інша історія.