Всі в Торонто, хто гостинно зустрічав мене на початку несподівано теплого в тих краях вересня, турбувалися: чи побачу я Ніагарський водоспад. І коли пані Валентина Курилів ласкаво згодилася показати мені це диво канадської природи, раділи: ну, тепер уже мені можна повертатися додому зі спокійним сумлінням.
Справді, потужне ревіння води, видовище потоків, що падають згори, рясний дощ крапель на набережній, відчутне двигтіння землі — усе це вражає. І стає зрозумілим, що саме такою й мала б бути головна національна пам’ятка для Канади — країни, котра так прагне зберегти первісну красу природи, врятувати від руйнування екологічну систему. І білочки в парках міст, зайці, що вечорами виходять до будинків, тисячі диких гусей, які сідають на озера й поля дорогою на південь, бізони на узбіччях доріг — усе це, дивуючи спершу прибульця, сприймається як вельми органічне для канадської ментальності. Очевидно, і політика багатокультурності, започаткована після переможної боротьби французького Квебеку за свою автономію, до певної міри визначається цією традицією. Як і зворушливі плакати в аеропорту й інших громадських містах, що закликають громадян заопікуватися новоприбулими.
Але ось буквально біля Ніагарського водоспаду, над порогами трохи нижче за течією, раптом підноситься... буддійський монастир. Причому не іграшковий, як буває в неазійських країнах, а справжній великий монастир зі ступою, статуєю Будди, молитовними дзвонами та барабанами — ніби десь у Тібеті або принаймні в Монголії. Ця екзотична зустріч не випадкова: сусіднє Торонто набуло слави найбільшого в світі міста міґрантів. Із понад трьох мільйонів його населення близько половини народилося поза межами Канади. Тільки китайців тут живе чи не мільйон. А буддійські, даоські, індуїстські храми стоять цілком мирно поряд зі святинями усіх можливих християнських конфесій. Серед них є чимало українських — православних і греко-католицьких церков, пресвітеріянських і баптистських молитовних домів. І тривогу викликає саме їхнє майбутнє: чи за умов релігійного плюралізму або навіть змагання цивілізацій християнська спільнота не виявиться заслабкою в збереженні своєї тотожності?
Демократична система країни дає прибульцям добрий шанс на швидке і рівноправне входження в багатоетнічну спільноту країни. Українці далеко відтиснені з перших місць за своєю чисельністю. Їхня питома вага стрімко падає. Процес асиміляції триває, і четверте-п’яте покоління еміґрантів уже рідко володіє українською мовою. Нові ж еміґранти, що приїздять протягом останнього десятиріччя, особливо російськомовні українці, свідомо ставлять за мету якомога швидше порвати з українським корінням, і дітей часто виховують по-англійському. Мені доводилося зустрічати земляків, які, проживши в Канаді якихось вісім років, уже відмовлялися говорити українською...
Криза Української Православної Церкви в Канаді на цьому тлі виглядає неминучою. Про неї відверто говорять усі. Одні нарікають на брак національної свідомості, інші фаталістично очікують природного кінця, ще хтось шукає порятунку у звільненні власної церкви від традицій і впливу Української Греко-Православної Церкви в Канаді (так вона спершу називалася офіційно). Саме тепер в усіх канадських парафіях активно обговорюють запропоновані проекти статутових змін, які, судячи з усього, навряд чи будуть прийняті наступним Помісним Собором.
Донедавна в канадській православній громаді було заведено вважати, що головною перешкодою в її розвитку є брак канонічного визнання. І ось 1990 р. УПЦ в Канаді ввійшла під омофор Вселенського Патріярха на непоганих умовах: зі збереженням помісного устрою, архиєрейських титулів, з цілковитим самоврядуванням. Але відтоді кількість офіційних членів УПЦ в Канаді, тобто тих, хто сплачує членські внески й бере формальну участь у розв’язанні проблем церковного життя, скоротилася в кілька разів і досягла критичної межі. Понад три чверті з них — пенсійного віку. А відкритий контакт з Американською Православною Церквою, яка дістала 1970 р. автокефалію з Москви, та Московським Патріярхатом зробив УПЦ в Канаді відкритою для невідомих раніше впливів. Довкола консисторії обертається кілька сумнівних осіб, які загадковим чином приїхали з України й подумки приміряють на себе канадські архиєрейські митри. З собою ці особи привезли відразливий досвід хамського поводження з тими, кого вважають нижчими за себе, аґресивності щодо інших церков, зневаги до помісної традиції українського православ’я. У церковній крамниці Вінніпеґа продаються московські ризи, софринський літургійний посуд, російські богослужбові видання... Брак міцної богословської традиції та усвідомлення власної ідентичності обумовив вразливість частини канадського священства перед амбітною аґресивністю чужинців.
Згідно з іншою версією, проблеми УПЦ в Канаді породжені українською мовою богослужінь, якої не розуміють вірні. Справді, для еміґрантів четвертого-п’ятого поколінь, що складають більшість вірних на заході Канади, українська мова ще менш зрозуміла, ніж церковнослов’янська для їхніх прапрадідів, які з ентузіазмом приймали привезені з України богослужбові книги українською мовою. Навіть там, де богослужіння все ще відправляються українською, читання Апостола, Євангелія, Символу віри повторюється англійською. Проповідь українською мовою може мати кілька вступних фраз, після чого повчання виголошується англійською. Чемно вислухавши українські слова, парафіяни починають реаґувати лише на зрозумілу англійську мову.
Однак чи розв’язує проблему зміна мови богослужіння? Відповідь на це дають непоодинокі приклади спорожнілих храмів англомовних парафій. Адже мова є важливим, але далеко не головним чинником духовного життя. І втрата традиційної мови літургії лише загострює фундаментальні питання про місце традиції в житті Церкви, про сенс дальшого існування окремих національних архієпархій у Північній Америці, про сполучення універсальних та етнічно-культурних ознак у суспільній місії сучасної Церкви. Говорять навіть про конфлікт двох частин УПЦ в Канаді — патріотичної, сформованої переважно з колишніх «переміщених осіб» та їхніх дітей, і «панправославної», для котрої українські корені сприймаються як звичайнісінький атавізм, що його варто позбутися.
Проблема плекання православної ідентичності в західному світі не менш гостра для інших етнічних груп. Настоятель грецької парафії скаржився, що молодь не хоче йти на богослужіння, заявляючи: вона воліє відвідувати храм, а не музей. Там, де церковна громада втратила динаміку духовного зростання, де її енерґія зосередилася на влаштуванні меморіяльних акцій, готуванні вареників, організації вечорниць, починаються неминучі старість і помирання. Церква живе, доки в ній не припиняється місійне служіння, доки вона сміливо дивиться в майбутнє, готується до нього, формує паству, здатну чесно стати перед Суддею. Коли ж вона цілком перейнята минулим і мріє лише про те, щоб якомога довше зберегти архаїчні звичаї та устрій, релігійна громада перетворюється на меморіальне товариство, суспільне покликання якого здатне зацікавити все менше й менше число ентузіастів.
Несподіваним контрастом до українських реалій виглядає поступ Американської Православної Церкви, членство якої зросло за останні роки в кілька разів. Ця Помісна Церква, що виділилася з Московського Патріархату, пішла на запровадження англійської мови богослужіння й нового календарного стилю. Однак чи тільки обрядовими змінами обумовлюється успіх її місії? До речі, з приїздом нових еміґрантів з колишнього СССР в літургію подекуди повертається церковнослов’янська мова. Американська Церква сформувалася як місійна, чітко визначила свою мету як інкультурацію православ’я в сучасну північноамериканську реальність, дистанціювалася від Росії, зберігаючи тяглість обрядових і канонічних традицій. Вона дістала після останньої війни чудову богословську школу, котра гідно продовжила паризьку традицію — Свято-Володимирську семінарію в Крествуд (штат Нью Йорк, США). Ідеологія Американської Церкви складалася в колі о. Іоана Мейєндорфа й о. Олександра Шмемана. До доктрини цієї Церкви можна ставитися критично, але її існування як важливого феномену сучасного християнства не можна не визнати.
На жаль, ані УПЦ в Канаді, ні УПЦ в США не мають богословської школи, котру можна було б поставити поряд зі Свято-Володимирською семінарією. Колеґія святого Андрія у Вінніпеґу, асоційована з Манітобським університетом, володіє просторим приміщенням в університетському містечку, фінансово забезпечена, має укомплектований штат викладачів і добру бібліотеку. Але при цьому в ній навчається не більше десяти студентів, в певної частини яких безпомилково прочитуються невигойні «совкові» комплекси. Скромні богословські праці справляють враження провінційних, а про масштабні наукові конференції не доводилося чути. Українські корені УПЦ в Канаді деким із викладачів сприймаються швидше як тягар, а ставлення до країни походження та її міжконфесійних протистоянь коливається від роздратованого до відчуженого. Природного, здавалося б, покликання Колеґії — знайомити англомовного читача з українською православною духовністю — вона не може виконати через брак усвідомленого ставлення до цієї духовності. Втеча від українських коренів обертається втратою власної перспективи.
У той самий час УПЦ в Канаді має свій цікавий досвід, що сформувався внаслідок пошуку форм організації церковного життя, які б відповідали помісній традиції й водночас інтеґрувалися до релігійного життя на північноамериканському континенті. Шлях здобуття власного досвіду був вельми непростий: західноукраїнські еміґранти пережили зіткнення з римсько-католицьким єпископатом, випробували московський синодальний устрій, і аж тоді зважилися на утворення власної церковної організації. Про слабкі сторони соборноправності УПЦ в Канаді багато пишеться й говориться. Ніде в інших Православних Церквах звичайні парафіяльні священики й миряни не мали таких широких повноважень у церковному управлінні, як у Канаді. Але треба врахувати, що соборноправність по-канадському мала небагато спільного з «радоправним» устроєм УАПЦ в Україні. Вона дійсно зазнала впливу реформаційного духу України 20-х років ХХ ст., але водночас широко увібрала в себе традиції Київської митрополії ХI—XVII ст.; найбільше ж запозичила в своїй організації з довколишнього життя церковних громад у Північній Америці — в переважно протестантських провінціях Канади, де релігійне життя було відносно вільним від інерції одержавленої церковної структури європейського Середньовіччя. Соборний устрій громад, які складалися з постійних членів, існували й існують коштом членських внесків та прибутків від власності громад, керуються парафіяльними управами й мають поряд із ієрархічним духовним управлінням соборні керівні органи, був першою відповіддю українського православ’я викликові молодих демократій, побудованих на засаді свободи совісті. Українська Церква в Канаді вчилася жити самостійно, не покладаючись на підтримку держави, за умов світського суспільства.
Неподалік від торонтського офісу Канадського інституту українських студій мені показували нашу колишню церкву, куплену вихідцями з Південної Азії й перетвореної на буддійський центр. Тривожна символіка цієї споруди не вельми драматично сприймається в мінливому Торонто, де православну єпархію очолює авторитетний і відносно молодий архиєпископ Юрій (Каліщук), людина послідовно патріотична, а водночас добре інтеґрована в Канаді. Тут відчутний приплив нової еміґрації, динамічно здійснюються контакти з Україною, що приносить нові очікування й важкі розчарування. Але і в Торонто, і в степових провінціях Альберта, Манітоба, Саскачеван, де повсюди зустрічаються церкви українських першопрохідців, і в Інституті святого Івана в Едмонтоні, де переважають китайські обличчя, а українську мову пригадує лише директор, — повсюди відчутний неспокій очікування. Можна сховатися від кризи, пояснюючи її руйнівним впливом українських реалій церковного життя на православну спільноту Канади. Можна заспокоювати себе розмовами про природні асиміляційні процеси. Можна, зрештою, тікати в міфологічні світи «панправослав’я», будовані вигадливими стратеґами «третього Риму». Тільки рано чи пізно доведеться визнати, що і ситуація в Канаді, і українська драма церковного самоусвідомлення є різними гранями єдиного процесу — кризи традиційної східної ідентичності в світі епохи глобалізації. І розв’язання її поодинці, через подолання локальних, периферійних аспектів проблеми неспроможне дати системних змін.
Криза — важкий для недужого стан. Він, однак, свідчить про пошук організмом внутрішніх ресурсів для подолання хвороби. Православна Церква виходить з епохи імперій і постає перед новими викликами, несучи в собі віруси духовної апатії, обрядовірства, колаборантства з державною владою. І криза, по-своєму відчутна в кожній православній парафії, є обнадійливим знаком того, що потужний потенціал Церкви дає нам унікальний шанс перемогти задавнені хвороби й вийти у новий вимір здійснення православ’ям його світової місії.