Неочікувано гостро постало питання цензури в культурній сфері: потрібна вона чи не потрібна? І навіть ширше й глибше: що робити з культурою? Вести цього гарного білого коня під вуздечку чи відпустити, нехай скаче куди хоче, по болотах і купинах? Якщо ця галузь справді культурна, і якщо її справді можна порівняти з гарним білим конем, а не чорним волом, козою чи куркою, то такій культурі обов’язково потрібен догляд і очищення, словом, потрібні зусилля і любов. Утім, думати так про вітчизняну культуру в її нинішньому стані — і розкіш, і наївне хлоп’яцтво... Особисто мені не хотілося б асоціювати наше суспільство, нехай навіть незначну його частину, із чималою кількістю телепередач, книжок, фільмів, ігор, у тому числі й тих, які вже (справедливо) заборонили. Але я чудово розумію, що до будь-якої аргументації такої заборони можна знайти контраргумент, настільки ж дієвий і внутрішньо зрілий: чіткої межі, що слід заборонити, а що дозволити, неможливо провести. Потрібно або погоджуватися, умовившись, що певні речі ми вважаємо шкідливими для себе, або рішуче повставати «проти». Обидві сторони будуть праві і… не праві.
Однак, якщо ви не станете на бік жодної зі сторін, вас обов’язково звинуватять у малодушності та безпринципності. У вузькій смузі нейтральних вод триматися складно, там сильна течія, яка однаково може віднести або до одного, або до іншого берега. Отже, потрібно вчитися аргументувати. Мистецтво аргументації — теж частина культури, білий кінь, якого не можна годувати будь-чим. Красиво доведена апологія імпонує, навіть якщо ти внутрішньо з нею не згодний; вона немовби переносить сказане (уже зі знаком плюс) у розряд самої культури, фіксуючи факт наявності в людині не просто вбитих у голову, а виношених думок — тих, за які людина відповідає. Скажімо, мені сподобалася репліка литовського поета Томаса Венцлови, з якою годі й сперечатися, настільки вона сповнена переконливої гідності. Йдеться про ухвалений парламентом Литви закон «Про захист неповнолітніх від негативної інформації». Закон цілком нормальний, якщо не сказати необхідний, проте із суттю його поет не згодний. Ось що каже Венцлова в одному з інтерв’ю: «Освічена людина — насамперед людина, яка відмовилася від радянського менталітету. А радянський менталітет — це бажання ізолюватися, страх перед нововведеннями, надмірне праведництво, постійний пошук ворогів і зрадників, упевненість у тому, що світом правлять темні сили, в яких одна мета — принизити й розтоптати тебе і твоїх близьких. Суто радянська риса — панікерство: якщо не сьогодні, то завтра помремо, вимремо, потрапимо в кабалу, а отже, потрібно рішуче боротися і застосовувати суворі заходи до чужаків. На жаль, ці тенденції, як і раніше, даються взнаки й серед інтелігентів, і тих, хто себе такими вважає... Гадаю, що прагнення парламенту запровадити цензуру свідчить про суто радянський менталітет... Хоч скільки запроваджуй цензуру, неповнолітні однаково довідаються про все від однолітків, як це було в радянський час, тільки в більш жорсткій, не завжди правильній, часто травматичній формі. Тому краще, щоб це було доступно в публічній інформації.
…Хтось запитував, як почувалася б людина, якби її син зізнався в тому, що живе з іншим хлопчиком. Що ж, якби таке сталося зі мною... я сказав би: «Синку, не приховуватиму, що мені було б приємніше мати онуків, ніж не мати їх, але твоє особисте життя — твоя справа. Ти залишишся моїм коханим сином. Звичайно, я хотів би познайомитися з твоїм партнером». Тільки так, по-моєму, може почуватися й говорити цивілізована людина».
Поняття «цивілізована людина» сильно змінилося, якщо зважити на слова Томаса Венцлови. Ще двадцять-тридцять років тому будь-яка аномалія, перверсивність надходила в суспільство, як лікарська отрута — краплями. Нікому й на думку не спадало виставляти це напоказ, тим паче беззастережно, навіть безапеляційно включати в рамки цивілізованості — цього складного поняття, яке вимагає окремого й серйозного аналізу. Схоже, сьогодні цивілізована людина без такої, кажучи політкоректною мовою, ікономії, або, по-іншому, поблажливості, ніби й немислима!
Легше легкого сказати: історія цензури стара як світ — і відмахнутися від проблеми. Насправді, скільки існує держава, стільки існує й цензура. Скільки існує кіно, стільки ж на його «спині» сидить кровопивець-цензура. Перший фільм було заборонено, якщо не помиляюся, ще 1915 року («Народження нації»). Причини — расистські мотиви. Але буває деспотія цензури і буває деспотія вседозволеності. Крім кволості, розрідження інтелектуального життя, багато хто не може не відчувати речей, які вже стали буденними: холодної огиди, коли бачиш деяку продукцію вітчизняного ринку, а надто у сфері ЗМІ. Такий мій висновок грунтується не тільки на особистому досвіді, а й на такому факті: майже 60% українців вважають, що українським ЗМІ таки потрібна цензура в тому чи іншому вигляді (дані Київського інституту проблем управління імені Горшеніна за 2008 рік). Передусім це стосується сцен насильства й жорстокості, а також пропаганди кримінального способу життя, демонстрація яких у ЗМІ, як вважають респонденти, має бути піддана цензуруванню (68,7% висловилися за цензуру сцен насильства і жорстокості, 47,2% — за фільтрування пропаганди кримінального способу життя).
Слід урахувати: аргументувати і «за», і «проти» цензури за умов нашої української реальності набагато складніше через істотні перекоси, нерівність, причому нерівність глибинну, коли є одне, а іншого — як і не було, і до цього давно вже всі звикли. Що маю на увазі? Скажімо, на німецькому ТБ показують багато такого, що можна було б віднести до мотлоху, але водночас там діє дуже потужний культурологічний канал Arte, який демонструє всі найсучасніші артефакти (музику, документальне кіно, живопис), зокрема й ті, які балансують на небезпечній межі, ледь-ледь не переходячи у vulgar. Однак одягнені в рятівну броню культури, вони недоторканні. У Франції є цілодобовий канал класичної музики Mezzo. Нам у цьому плані нема чим не те що похвалитися, а навіть нема чого просто назвати. Ми — в нерівних умовах. І от що дивно: чомусь тільки-но заборониш той чи інший «шедевр» — одразу зчиняється галас. А того, що в держави немає жодного каналу, жодного друкованого видання, які гідно і на рівні сучасних технологій презентують власне культуру, цього вже ніби й не помічають, наче це щось застаріле, непотрібне, засноване павутинням, забуте в коморі...
Звично вважають: на Заході (а надто у Штатах) є все. Так, там справді є все, у тому числі й цензура на книжки, телепередачі і фільми, та ще й яка! В Америці це роблять жорстко, без розмов і в різний спосіб: від змін у сценарії/тексті на ранній стадії до вилучення цілих сцен із готового продукту (фільму/книжки). Утім, роблять це недержавні організації. Тим, хто сумнівається, можна порадити переглянути список забороненої продукції за останній десяток років.
Сьогодні в Україні цензура набула анекдотично рекомендаційної форми напівзакону, точніше — недозакону, з якою, проте, дехто бореться вельми вже серйозно. Ще й досі не вщухли пристрасті з приводу «Жінки його мрії», «Бруно», мерців із тарантіновського «Хостела-2»: як стверджується, члени Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі не змогли додивитися до кінця через надмірну жорстокість навіть короткі рекламні ролики цих фільмів... Напруга цих пристрастей, підліткове утвердження дорослості нашого суспільства не може не вражати...
Зрозуміло, думка, що рішення комісії ухвалюються виключно на особистих уподобаннях на кшталт «сподобалося — не сподобалося», не може не виникати. А все через те, що немає критеріїв, неможливо провести чітку межу! Звідси запитання: то хто ж усе-таки повинен опікуватися питаннями цензури і моралі? Ринок? Держава? Ринок у цьому місці — місці його потенційної зустрічі з мораллю — віддалений від моралі найбільше. І ніякого суто споживчого механізму захистити мораль. Це казка, бо заради копійки «впарюватимуть» будь-що. Чи означає це, що ініціатива має йти від держави, від влади, яка, будучи владою, якраз і зобов’язана якось управляти інформаційними потоками, впливати на них? Теж сумнівно. Принаймні це фарс, коли така ініціатива йде від влади, якій не вірять!
Напевно, мораль повинна даватися взнаки без примусу, немовби сама собою — зумовлена поняттями цивілізації, цивілізованості (і тут знову згадаємо Томаса Венцлову, про якого йшлося спочатку). Дотепер у цьому місці був вузол напруги, гаряча точка, тому що заборонене мислилося як культурний факт, а не як факт здійснення цивілізованості. Настав час від культури піти, визнати, що її немає, що ми її втратили (до часу чи назавжди), і насамперед змінити однойменні газетні рубрики, чий контент не має до культури ані найменшого стосунку. Назвати їх скромно і просто: «Цивілізація».
Приблизно з XVII—XVIII століть у Західній Європі, передусім у Великобританії та Франції, починає плекатися, оформлятися поняття цивілізації, цивілізованості, яке проживе довго й перейде в сьогодення, практично не зазнавши істотних змін. У першу чергу це поняття означає той внесок, який англійці і французи зробили у світовий розвиток; те, якою вони хотіли бачити Європу і європейський світ. Цивілізація міцно зчеплена зі словом «прогрес». Можна критикувати прогрес, можна тимчасово його заперечувати, але доки визнається цивілізація, прогрес відроджуватиметься, проростатиме, проявлятиметься в тому чи іншому вигляді знову й знову. І при цьому дивовижним чином поняття цивілізації прив’язане до користі, ефективності, результату. Воно дуже практичне і, звичайно, воно перемогло — ввійшло в мови, вцементувалося в європейську історію. З іншого боку, німці винайшли поняття «культура». І знову, як у випадку із цивілізацією, це поняття означає передусім той внесок, який німці зробили у світовий розвиток, те, яким вони хотіли бачити європеїзований світ. Німецька культура — це освіта. Це плекання, культивування людини, вбудовування його в культуру. Сьогодні ясно, що поняття культури як сукупності засобів і кодів, які допомагають установити зв’язок між людьми, програло цивілізації як сукупності зручностей, і сталося це десь у середині ХХ століття. Поняття культури і далі дрібниться, розмивається, і сьогодні це слово йде на периферію мови. Після низки втрат воно спеціалізувалося і для багатьох приблизно означає: мистецтво, щось художнє. Отже, поняття із чіткої багатогранної фігури, із способу життя стало плямою з непевним смислом, поступилося цивілізації... Але все-таки певного успіху досягнуто: в ієрархії понять культура і досі вище за цивілізацію. Цивілізація — загальний рівень, надбання всіх, щось демократично застосовне до величезних мас людей, які живуть у цивілізованих країнах, користуються благами цивілізації і є (чи вважають себе) цивілізованими. А тим часом шар цивілізованості надто тонкий і у випробуваннях проступає істинна культура кожного. Цивілізація більшою мірою стосується зовнішніх умов життя, тих, що ближче до конкретики результату й користі, а культура — тонша, вона внутрішня, її зберігають, вона непідробна, потаємна. Звідси — велика простота і ясність у маніпулюванні з поняттям цивілізованості. Культура буває, скажімо, висока й низька, і у визначенні такої культури вестимуться нескінченні запеклі суперечки; натомість у сфері поведінки людей паритету досягнуто — градації, на яких можна спекулювати, тут відсутні. Манери, стосунки можуть бути тільки цивілізованими або нецивілізованими, і всім зрозуміло, коли вони є чи не є такими: дається взнаки інерція давно виниклого і вже доволі огрубілого поняття.
Про такі тонкі й складні поняття, як духовність, навіть не йдеться. У контексті нашої теми це слово слід забути. У нас немає культури, немає духовності, але ще є, зберігається в найзагальніших рисах цивілізація, цивілізованість. На неї і маємо спиратися, нею оперувати в питаннях, що вимагають граничної ясності, — таких як цензурування факту... ні, вже не культури, а цивілізованості.
І насамкінець. У мене досить багато знайомих, які дійшли висновку, що цензура необхідна. Саме в особистому плані: не лише для суспільства, для інших, а й для себе, — і шукали прихистку в інстанціях із цензорськими функціями, наприклад, у священика. Дивним чином я уникнув цього аскетизму, до думок про цензуру не доходив — і не вважаю її корисною. Як на мене, сама структура душі, якій потрібна цензура, залишилася в минулому.