Свято - це завжди гіпербола посереднього і перебільшення буденного. Незграбна спроба позмагатися з долею, посперечатися з часом, приміряти під себе трон або сан. Визначити власний набір знаків, рукотворно додавши їм величі, і заборонити іншим смертним сумніватися в цьому. Посперечатися з богами, нарешті.
Може, щось вийде поцупити в них корисного у процесі суперечки. У Прометея ж вийшло? А печінка - та в кого ж вона у нинішні часи в порядку?
Ця змагальність із небом дуже давня. Вона тягнеться з давніх-давен, коли слово "герой" позначало цілком певну поведінкову модель. По-перше, це напівбожественне походження. Тато-бог, траплялося, заночовував у смертних жінок, ну і ось, герой.
Наявність родичів на Олімпі відтоді дуже вагомий чинник для присвоєння звання героя. Включаючи Героя України. Герой також має отримувати доручення зверху, цим нас теж не здивуєш.
Ну й формат кончини. Не відповідаєш формату, помер як лох - отже героєм бути не можеш ніяк. На жаль, це теж новітня українська історія. Не було в наказі, не значився в списках - міг здійснити неймовірний подвиг, але це нічого не означає. Навіть смерть твоя може піддаватися сумніву.
Будь-які ритуали завжди піддавалися скепсису вчених у силу їхньої архаїчної зарозумілості. Але вони ж (класика - це Джеймс Фрезер і його багатотомна праця "Золота гілка") констатують неминучість виникнення ритуалів і потребу в них у процесі становлення будь-якого суспільства.
Календарні свята - прямі наступники природних циклів - банальні, як дощі. Де найкраще говорити про красу і користь дощу? Правильно, дивлячись на нього з затишного сухого місця.
Де найкраще говорити про героїзм і жертовність, про спадщину полеглих борців? Правильно, з трибуни врочистого календарного заходу.
Уже виросло і сформувався як мінімум одне покоління, для якого словосполучення "незалежність України" є календарною банальністю, а не вистражданою і втіленою мрією. Також за ці десятиліття виросла і сформувалася вже не одна "команда влади", яка обліпила ритуали країни... як би це сказати... дуже й дуже своїм. Можна порівняти це з ластівками, які ліплять зі слини гнізда де вище, або з молюсками, які наростають на днищі корабля де глибше.
Сама вихідна точка українського Дня незалежності була не дуже чіткою. Дискусії істориків і політиків про правонаступництво України як держави (з відповідними правовими і моральними зобов'язаннями) або про відсутність цього самого правонаступництва триватимуть вічно.
Час та обставини 1991 року, що вимагали не тільки швидких рішень, а й швидких компромісів, заклали в українську політику необхідність постійно пояснювати та коментувати першопочаток свята стосовно до чергового політичного зигзага української влади.
У підсумку кількість словоблуддя навколо будь-якого державного торжества не просто переросло початковий смисл, а витіснило його повністю. Посилаючись на: "...бо в нас зараз (цього року) такі особливі обставини".
У словоблудді, як і в будь-якому іншому блудді, нічого особливо інфернального немає. Драма ж починається виключно в тому випадку, коли блудник, усупереч очікуванням, не отримує взагалі нічого від самого процесу.
Люди люблять ошатну буфонаду будь-яких свят. Але якщо за цим, крім понтів та обману, мало що стоїть, свято перетворюється на фарс.
На перший погляд, у цьому судженні є очевидна нестиковка. У нашого президента чудові спічрайтери. Сам він недорікуватістю аж ніяк не страждає (на відміну від "папєрєдніка").
Однак порівнювати його з попередником - однаково що порівнювати городнє опудало і статую. Не обов'язково навіть античну. У статуї буде низка незаперечних переваг. Але ви не будете намагатися вступати з нею в якісь високі (чи ниці, кому як) стосунки. Ну хіба що ваше прізвище - Пігмаліон.
А якщо стоїть завдання змусити суспільство поклонятися цій статуї в певні дні? Тоді потрібно говорити з суспільством так, щоб воно із цих розмов узагалі нічого не зрозуміло. Але про всяк випадок опустилося на коліна, ну хоч на одне.
Ми, на щастя, не Росія, і культ особи, хай хто б це був, малоймовірний. Усі президенти хотіли культу, і всі намагалися, але завжди собі на збиток.
Тому політикум та інтелектуали-колаборанти (а будь-який інтелектуал, який служить влади, за визначенням її колаборант) пішли на інтелектуальну змову. Замість статуї вождя суспільству запропоновано поклонятися п'єдесталу. Тобто глибшим і ґрунтовнішим смислам. Тактично це дуже слушний хід. Він відкидає нас у дописемну історію, в архетипи й універсали. Там будь-яка версія правосильна.
Знову ж таки, ми не Росія, скріпи нам не загрожують, з національною і політичною ідентичністю в нас усе досить монолітно. От на цей моноліт, пхаючись ліктями, вічно й лізуть то опудало, то блазень, а то й узагалі скіфська баба якась. Вони нам такі: та ви не зважайте, головне ж, на чому ми стоїмо, ось у цьому напрямку й кланяйтеся.
Те, на чому ґрунтується українська, та й будь-яка інша державність, - це сплав пасіонарних зусиль суспільства і держави. Тому держава традиційно говорить з телевізора про непорушну єдність, повну взаємну довіру та іншу етатиську нісенітницю. Але в цьому ніби монолітному п'єдесталі видно щонайменше п'ять тріщин (результат естонсько-українського дослідження за проектом Resilient Ukraine). Чи то сплав підвів, чи то перепади історичних температур позначилися.
Насамперед це розбіжності в цінностях. І свята, а особливо День незалежності України, це дуже чітко показують. Завдання влади - гіперболізувати свої успіхи і на законній підставі рейдернути досягнення громадянського суспільства. Адже справді суспільство цю владу обрало. Що твоє - те наше. Але те, що влада (якщо вона виборна) повинна працювати на суспільство, а не навпаки - цей розрив у розумінні реальності непереборний.
Друга тріщина - це цілевизначення. Єдине спільне в тому, що і влада, і суспільство не планують своє життя більш ніж на рік уперед. Технічно є виборчий цикл у кілька років, але практично горизонт планування - півроку.
Влада під час українських свят подібна до туриста, який просовує голову в дірку у фанері, на якій незграбно намальовані принади євроінтеграції і членства в НАТО, щоб сфотографуватися і додати фото у свій альбом до точнісінько такого самого торішнього.
Масовка на цьому тлі робить селфі, зображуючи суспільство, але голови до дірки у фанері не допускають.
Реальне суспільство загалом позитивно дивиться на цю виставу, але наступного дня всі запитання без відповіді до влади лунають із новою силою, і всі намарно. Мета влади - переобратися і бути похваленою і матеріально заохоченою союзниками. Мета суспільства - щоб ця влада нарешті почала працювати на нього, а не на себе.
Третя тріщина - між можливостями. Щоразу на виборах декларується партнерство, яке швидко перетворюється на узурпацію повноважень і зведення практичних пропозицій суспільства до суто декоративних.
У влади є гроші. Тобто це не гроші влади, а наші. Але так склалося, що бюджет у найцікавіших місцях непрозорий, а про позабюджетну корупційну сферу краще взагалі помовчати. Ви й так про це щодня читаєте і чуєте.
У принципі й у суспільства є гроші. Але щойно суспільство цими грошима самоорганізовується і починає на щось впливати, влада ці ініціативи або віджимає, або припиняє. Доведено злетом і падінням волонтерського руху.
Інтелектуально в суспільства можливостей у багато разів більше. Після національних катастроф у розумних країнах (на кшталт США після 9/11) і без того не страждали на брак можливостей для громадянських ініціатив, у Плані захисту національної інфраструктури (NIPP), крім федеральних ініціатив, половина пунктів стосувалася розвитку індивідуальних і групових навичок готовності до будь-яких криз.
У нашій країні на п'ятому році війни з'явилася сучасна Стратегія національної безпеки, але свого патронного заводу все ще немає. Я думаю, якщо якимось фантастичним чином легалізувати кустарне виробництво зброї, про що ми щодня читаємо в кримінальних хроніках, то за місяць-другий армія була б дуже непогано, хоча й позаштатно, озброєна. Ще й за кордон ліцензії продавали б.
Пояснити, звідки тріщина в мотиваціях, одночасно просто і складно. У цілому цій владі не можна формально дорікнути в непатріотичності (хочу звернути увагу компетентних товаришів, що я займаюся виключно дослідженням слів і смислів). Україну люблять усі, але по-своєму. І це нагадує індійську притчу про чотирьох сліпих мудреців, які обмацували слона, а потім давали йому свої характеристики.
У молодості, займаючись літературою, я написав коротке оповідання, наслідування Борхеса. Про велику таємницю, що насправді був іще п'ятий сліпий мудрець. А от за що він у слона тримався, це і є суть усього. Тому у світських і моральних версіях легенди залишилося чотири мудреці.
Мені постійно здається, що українська влада - це той самий п'ятий мудрець. Який, хоч би про що йшлося, з розумним виразом обличчя хорошою мовою постійно розповідає нам про оце саме. Слоняче.
Тепер просте про мотивації. У суспільства є почуття національної гордості, гідності, всупереч усьому. Війна багато що підправила. І суспільство за ці свої почуття готове не просто вмирати, з чого вороги завжди потайки раділи. Воно готове цих ворогів убивати. Не в принципі, а дуже конкретно. Таких людей далеко не більшість, але вони вже більше ніколи не зігнуться і не підуть на компроміс. Не факт, що це так уже добре. Але замовчувана реальність саме така.
У влади таких особисто-жертовних тенденцій упритул не спостерігається. Селфі на фронті - ну й усе в принципі. Найдурніші вважають факт простого виконання своїх посадових обов'язків подвигом. Погано те, що частина з них, прочитавши це, страшенно образиться. Вони вважають, що в них є ця висока мотивація. А насправді її немає.
Наприклад, усі, хто організовував свято і парад під час Іловайської трагедії, взагалі не мають морального права будь-ким керувати. Але вони цього навіть не розуміють.
Ну й комунікація. Спілкування влади з суспільством. Фінальна тріщина. Більшість українських службових документів, починаючи з Конституції та депутатського регламенту, написані таким чином, що, послідовно їх виконуючи, за рік-другий, будучи на держслужбі, в очах суспільства ви перетворюєтеся на закінченого негідника. Та й у власних теж. Залишаючись все так само милою людиною в очах друзів і сім'ї.
Адже в кожного з нас були в цілому нормальні друзі. Які, наприклад, пішли в депутати й за рік перетворилися на покидьків. Які пішли на держслужбу і в кращому варіанті стали неучасниками великих злодійських схем, підтримуючи й підживлюючи свою моральність дрібницями і текучкою. "Громадськi ради" перетворилися на відстійники для міських божевільних і фільтраційні пункти для залишків ентузіастів тощо.
Ми якось проґавили той поворотний момент, коли влада зрозуміла, що суспільство можна в принципі не слухати. Жодних важелів впливу в нього немає, а ті, що були, уже давно конфісковано. Вони говорять собі про своє, ми - про своє. І ці абсолютно паралельні монологи чомусь називаються комунікацією.
Суспільство хоче знати, чим саме влада так пишається при програній війні та замороженій воєнно-політичній ситуації, чому їй потрібен військовий парад, тоді як США цього року від нього відмовилися, бо вважають невиправданим марнотратством. Ну й у чому прикол із перерізанням стрічечок на кожному новому туалеті?
Ці рядки не ставлять під сумнів самі свята. В остаточному підсумку ми - вільна країна. І всі, навіть вищі сили, зобов'язані ставити головною цінністю вільну волю громадянина.
У японській художній традиції є "кінцугі", мистецтво реставрації керамічних виробів за допомогою "золотого шва". Філософська основа всього в тому, що поломки й тріщини невід'ємні від історії об'єкта і тому не заслуговують на забуття та приховування.
Українська версія такого підходу дуже часто полягає в тому, що ми абсолютизуємо розлами й розриви, і в підсумку наша турбота про історію відносин і природна демократичність, прагнення до свободи перетворюють явище на один суцільний "золотий шов", "золоту зраду", "лакірування дійсності". Причому традиційно найбільше до цього докладається влада, незалежно від режиму. У підсумку архітектура державного свята дедалі частіше зводиться до позолоченої трибуни, яка насправді досить гучно потріскує.
По-перше, ми, звичайно, козаки, самураї, і ще трошечки шиємо, але ми все-таки не японці. Та й японська політична традиція вшановування героїв не передбачає жодних сумнівів і двозначності. Приклад цього - Ясукуні, храм на честь загиблих японських воїнів. По-друге, у нас непогано виходить ремонтувати й лагодити - на жаль, поки що це не поширюється на політику. Але якщо слова, урочисто сказані на святі, розходяться зі справами, то це ніякий не ремонт, а розкол. Найпростіше і найскоріше (як ми любимо), що можна зробити в такій ситуації, - перестати істерично дертися на п'єдестал. Причому всім.