Музеї — не просто сховища старовинних предметів і документів, це комора колективної пам’яті народу. Історію країни, її культуру видно краще й повніше саме завдяки музеям. В Україні майже 500 музеїв, які входять у систему Міністерства культури. І кожен має свої особливі експонати, часто — світового значення, відданих музейній справі працівників, свою неповторну історію. Сповнена драматизму історія одного з найдавніших і найкращих музеїв нашої країни — Чернігівського історичного.
Влітку 1902 року в тихому губернському місті Чернігові відкрився Музей українських старожитностей Тарновського. Що тут дивного? На території Російської імперії діяв не один десяток музеїв, зокрема й у Чернігові. Та, погодьтеся, відкриття Музею українських (не малоросійських!) старожитностей, при тому, що саме слово «Україна» було під забороною, — явище неординарне.
Цьому передували надзвичайно цікаві події. Наприкінці 1896 року до голови Чернігівської губернської земської управи Федора Уманця звернувся із заявою Василь Тарновський-молодший: «Складений мною впродовж усього мого життя музей місцевих старожитностей я хотів би, для надійного збереження їх, передати у власність і завідування Чернігівському губернському земству з тим, щоб він знаходився в старовинному будинку над Десною, за собором, і був відкритий для огляду його публікою...»
Губернська земська управа в лютому 1897 року, відзначивши, що «за цінністю та важливістю колекцій і за кількістю та повнотою їх музей пана Тарновського не має собі рівного на півдні Росії і коштував збирачу багато праці та великих грошових витрат, визнаючи облаштування такого музею важливим для науки», вирішила: прийняти музей у власність земства, виділити під нього «старовинний будинок», асигнувати на обладнання музею 2000 карбованців та висловити В.Тарновському подяку і, нарешті, «клопотатися про присвоєння музею імені Василя Васильовича Тарновського».
Щоб зрозуміти, чому для зберігання такої «цінної і важливої колекції» було вибрано саме Чернігів, а, наприклад, не Київ, треба ближче познайомитися з Тарновським і з самою колекцією.
Рід Тарновських було започатковано у ХІІІ столітті. У 1824 р. Григорій Тарновський одержав у спадок маєток свого вітчима Качанівку (нині с.Качанівка Ічнянського району Чернігівської області). Григорій Степанович — дійсний статський радник, камер-юнкер царського двору, був і багатим землевласником. Він також — один із піонерів цукроваріння. Як людина широких інтересів, зібрав у Качанівці велику картинну галерею, в яку входили, зокрема, твори Ван Дейка, Брюллова, Кіпренського, Айвазовського та інших відомих живописців (відтоді бере свій початок знаменита колекція Тарновських). Для гостей, за тодішньою модою, був заведений альбом (нині зберігається в музеї), у якому залишено понад 600 автографів. Та яких! Гоголь і Шевченко, Рєпін і Врубель, Ге і Жемчужников, Глінка і Гулак-Артемовський, Костомаров і Лазаревський, Куліш і Яворницький, брати Маковські, Скоропадські, Милорадовичі, Галагани, Кочубеї...
Щедрістю Григорія Степановича користався й Тарас Шевченко, відвідуючи маєток. Саме Тарновський купив у молодого художника його «Катерину», започаткувавши тим самим знамениту шевченківську колекцію Тарновських.
Помер Григорій Степанович Тарновський у грудні 1853 року. Не маючи дітей, він заповідав Качанівку своєму племіннику Василеві.
Василь Тарновський-старший був високоосвіченою людиною, навчався в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька разом із Гоголем, із яким і по закінченні навчання підтримував дружні стосунки, про що свідчать листи великого письменника до Тарновського, які зберігаються в музеї. Що ж до душевних рис Василя Васильовича, то навряд чи можна охарактеризувати їх краще, ніж це зробив його «одноборщник» Гоголь: «Він думає тільки про ту користь, яку можна принести слухачам, і по-дитячому відданий цій думці до того, що зовсім не піклується про себе, чи нагороджують його чи ні. Для нього не існує ні чинів, ні підвищень, ні честолюбства».
Особливо теплі стосунки зав’язалися у Тарновського з Шевченком. Його сестру Надію Василівну поет називав «любою кумасею» і саме їй присвятив ряд віршів, а подаровані їй малюнки поповнили Шевченкіану.
Помер Тарновський-старший у грудні 1866 року. На зауваження, чому не несуть перед труною орденів, священик, який відспівував його, вказавши на сиріт, вдів та бідних чиновників, що йшли за труною, сказав: «Ось його ордени, інших йому не потрібно».
Особистість Василя Васильовича-молодшого — найяскравіша серед трьох поколінь Тарновських. Він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Шість разів обирався повітовим предводителем дворянства. Саме Тарновському-молодшому ми зобов’язані тим, що в Чернігові є чудові колекції українських старожитностей, а в Україні — Національний музей Тараса Шевченка.
Качанівка часів Тарновського-молодшого, як і раніше, приваблювала до себе людей творчих. У 1880 р. тут гостював видатний художник Ілля Рєпін. Ознайомившись із колекцією, він відразу взявся замальовувати цілі композиції для свого полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». У музеї збереглися предмети, які легко впізнати на картині, де художник зобразив і самого Тарновського.
Колекціонуванням українських старожитностей Тарновський захопився змолоду. І цій меті він залишався вірним до кінця, вбачаючи у ній свій громадянський обов’язок.
Кожен експонат колекції — це окрема, іноді авантюрна історія. В.Тарновський їздив глухими хуторами, селами, бував у селянських хатах і поміщицьких садибах; щось вимінював, щось випрошував, а щось і купував.
Але особливою пристрастю колекціонера було все, що стосувалося Тараса Шевченка. У сім’ї Тарновських існував, можна сказати, культ Кобзаря. Василь Васильович був особисто знайомий із Тарасом Григоровичем, і саме він зустрічав дорогого гостя під час останніх його відвідин Качанівки в 1859 році. Саме тоді у качанівському альбомі з’явився запис — автограф великого поета. Згодом, крім збирання Шевченкіани, Тарновський постійно виділяв кошти на утримання могили Тараса Григоровича, був автором барельєфа на його пам’ятнику...
Отже, Чернігівське губернське земство погодилося прийняти дар Тарновського й доручило управі вжити відповідних заходів. Два з половиною роки тривало листування влади з Міністерством внутрішніх справ про передачу «старовинного будинку над Десною» для облаштування в ньому музею. Крім того, у новому складі губернського земства (після виборів 1899 року) з’явилися противники створення музею Тарновського...
Тож «музейне питання» довго перебувало в підвішеному стані. А тим часом тяжко хворий Тарновський складає заповіт: «... колекцію мою малоросійських старожитностей... а також зібрання речей, паперів, книжок та всього, що стосується пам’яті поета Шевченка, я заповідаю у власність Чернігівському Губернському земству, без права відчуження і переміщення їх із міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям». Так з’явилися три умови Тарновського. Начебто й прості, але не було жодного дня, коли б вони всі разом виконувалися.
Смерть Тарновського 13 червня 1899 року змусила земство прискорити вирішення питання про музей. Восени 1901 року його почали облаштовувати в «затишному, хоча й не особливо великому гнізді». Влітку наступного року музей відкрили для відвідувачів. Що він собою являв? Скористаємося описом Степана Уманця, який побував у музеї влітку 1910 р. «Отже, розпочнемо наш огляд із відділу доісторичного. Він виводить нас далеко за пороги історії, в епоху світанку людства... зразків цієї стадії культури ми знайдемо в музеї близько чотирьохсот. Далі йде вже історична епоха — великокнязівська. Предметів, що її представляють, дуже багато: тут монети — російські й закордонні, печатки, хрести, ікони; зброя — частини мечів, шишаків, списів, наконечники стріл, булави й ін.; прикраси — каблучки, сережки, персні, намиста; упряж; багате зібрання предметів домашнього вжитку; знаряддя та інструменти теж багато представлені.
Далі — відділ предметів козацького періоду — найбільший відділ музею, найбагатший і найцінніший, який відновлює перед глядачем епоху до найдрібніших деталей, коштовне зібрання для побутописця, історика, художника... Відкривається він кількома зразками стародавнього зодчества, потім ідуть священні предмети: іконостас, аналой, церковне начиння, ікони малоросійського письма, з яких особливу увагу привертає до себе... ікона Божої Матері з немовлям Ісусом, що належала полтавському полковнику Василю Полуботку. Потім є панагії, іконки, хрести, хоругви, плащаниці, облачення, антимінси (з них один — Лазаря Барановича, архієпископа чернігівського, XVII ст.), нарешті, три зразки стародавніх надгробних пам’ятників. Відділ зброї містить луки, сагайдаки, стріли, наконечники піків, шаблі (серед них шабля Богдана Хмельницького й шабля Мазепи), гармати, рушниці, снаряди для стрільби...
Надзвичайно цікаве зібрання намальованих олійними фарбами портретів. Такі портрети — князя Костянтина Івановича Острозького (копія із втраченого оригіналу), сина його Костянтина Костянтиновича і дружини останнього Софії, уродженої Тарновської; митрополита Петра Могили; Сави Туптала, отця Дмитра Ростовського; портрети гетьманів: Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького (останнього — кілька, і серед них один особливо оригінальний портрет-картина), Виговського, Юрія Хмельницького, Тетері, Брюховецького, Дорошенка, Многогрішного, Ханенка, Самойловича, Мазепи, Полуботка, Скоропадського, Апостола і графа Розумовського...
Перейдемо до відділу, присвяченого Шевченку... Тут і автографи його — листи і твори, і щоденник його, писаний російською й повністю ще не надрукований, і папери — його і ті, що його стосуються, і списки творів Кобзаря, і малюнки, гравюри, як на сюжети з його творів, так і ті, що стосуються його особи. А далі — його погруддя, маски й численні зображення як олійними фарбами, так і іншими способами; тут речі його власні, і речі, що стосуються його... Тут багатюща колекція художніх творів Т.Шевченка, мальованих і до заслання, і під час заслання, і після нього...
Нарешті, останній відділ — друкованих книжок. У ньому 77 стародруків... Усього в бібліотеці поки що 1858 назв».
Саме тоді встановили гранітну плиту з написом: «Пам’яті Василя Васильовича Тарновського — Чернігівське Губернське Земство», а над нею — портрет мецената пензля Маковського.
У 1906 році музею присвоїли ім’я Василя Тарновського, а попечителем затвердили його сина. Минуло сім років після смерті мецената, і виконано було дві умови заповіту — вся колекція зосередилася в Чернігові й музей отримав ім’я дарувальника. Залишалося мало...
Музею щастило на директорів, або, як їх називали, наглядачів. Першим був Андрій Шелухін. Потім директором став відомий історик Вадим Модзалевський. У 1912 році музей очолив художник і громадський діяч Іван Рашевський, діяльність якого припала на першу чверть ХХ століття — бурхливі часи, коли лягали спати при одній владі, прокидалися при іншій, а розгул злочинності сягнув небувалих висот. При цьому дуже часто жертвами експропріації, а простіше кажучи — відвертого грабежу, ставали музейні колекції. Не оминула чаша ця й колекцію Тарновського.
Рашевський доповідав Чернігівському губернському комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва: «17-го травня цього 1919 року о 2 годині 20 хвилин дня чотири озброєних револьверами чоловіки ввійшли в музей, зв’язали сторожа і обв’язали голову його скатертиною, потім розбили три вітрини і викрали, за приблизними підрахунками, 3 булави, 8 перначів, близько десятка личманів, аграф до шапки, кілька пар сережок, срібний нагрудний складень, кілька застібок, ложок і, вочевидь, дві-три чарки; точний підрахунок буде зроблено після перевірки за каталогом; перелякані стуком дверей грабіжники втекли...» Після звірки з каталогом виявилося, що викрадено було предмети з коштовних металів (ще б пак!), і серед них меморіальні експонати: пернач із гербом князів Вишневецьких (1670 рік), прикрашений 28 великими смарагдами, 17 меншими і 61 рубіном; пернач, який належав полковнику Іваненку; аграф від полковничої шапки, срібний із гербом Храповицьких; личман золотий, подарований І.Мазепою Мировичевій; дві срібні ложки св. Дмитра Ростовського; срібна ложка І.Мазепи, прикрашена 31 рубіном; срібна ложка І.Скоропадського тощо (всього понад 60 музейних предметів).
Пізніше агенти ГубЧК виявили й повернули в музей невеличку частину вкраденого. (До речі, у «Дзеркалі тижні» від 12 березня ц.р. у принципово важливій статті «Музеї: боротьба за виживання триває...» допущена неточність: у Чернігові кілька років тому справді був пограбований музей, але не наш, історичний, а художній, причому все вкрадене вдалося повернути, а організатори й виконавці злочину постали перед судом).
У 1923 році п’ять чернігівських музеїв були об’єднані в один — Чернігівський Державний музей. Внаслідок чого ім’я Тарновського надовго зникло з офіційної назви. Через два роки розкидані по різних частинах міста п’ять музеїв з’їхалися під один дах — у будинок колишнього Селянського банку. Це було одне з найкращих приміщень для музею, який складався з п’яти відділів: українських старожитностей (колишній музей Тарновського), археологічний, поміщицького побуту й мистецтва, етнографічний і культів. І тут почалося...
У 1932 році створили Чернігівську область. А якщо є область, то має бути обласний комітет партії; якщо є обком, то він повинен міститися в найкращому приміщенні. Колекції буквально викинули з будинку. Ось як описував цей вандалізм виконуючий обов’язки директора Григорій Іллюченко: «З нами поводилися як завойовники з завойованими. Музейні експонати виривали з рук співробітників зі словами: «Це ми собі залишаємо»... або «Ці меблі ми заберемо собі», а на заяву директора, що це експонати, відповіли: «Ми вас не запитуватимемо, я прийду й відберу, що нам потрібно...» Кому є діло до Василя Тарновського, до його заповіту й трьох умов.
У новому приміщенні, абсолютно непридатному для музею, експонати було звалено купою у вестибулі, коридорах, у кількох кімнатах, які не опалювалися (а надворі стояла пізня осінь — листопад, наближалася зима). Через три місяці під музей виділили достойне приміщення в історичному центрі Чернігова — колишню чоловічу гімназію (будинок губернатора). А зовсім поруч, за якихось сто метрів, стояв «старовинний будинок над Десною» (не забули?).
Але не встигли експонати зайняти свої місця в експозиції, як надійшло розпорядження Народного комісаріату освіти, у результаті якого одним махом уся Шевченкіана, гордість Тарновського, опинилася в Харкові, в інституті Шевченка, а потім у Києві, де її згодом розділили на частини.
Та все це — ніщо, порівняно з кошмаром Великої Вітчизняної війни. На схід було вивезено близько 30 тисяч експонатів із 60-тисячного фонду і 3 тисячі книжок із 40 тисяч. Страшні бомбардування Чернігова 23—27 серпня 1941 року викликали величезні пожежі. Від прямого влучення бомби спалахнув будинок музею, почали валитися перекриття та перегородки. Наш земляк Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» описав те, що відбувалося на стародавньому чернігівському Валу тими днями: «І довго дивилися Богдан з Іваном (ідеться про портрети Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. — С.Л.) один на одного, дивилися багато років, доти, доки в одну мить не злетіли в повітря, розірвані на шматки німецькою бомбою, не зникли в полум’ї величезної пожежі». Все-таки вдалося врятувати два портрети Богдана Хмельницького, ікону Єлецької Богоматері XVII століття, 22 картини — роботи українських, російських і західноєвропейських майстрів тощо. Згодом ці експонати, за розпорядженням нацистської влади, були передані у військову комендатуру, і долю багатьох із них досі не встановлено. Відомо лише, що портрет Богдана Хмельницького (XVII ст.) окупанти використовували як мішень (дивом врятований, він був відреставрований і нині прикрашає музейну експозицію). Після бомбардування і пожежі багато музейних предметів валялися на території Валу. Місцеві жителі їх підбирали, і таким чином експонати вціліли, причому багато їх згодом було повернуто в музей. Однак понад 28 тисяч експонатів і 36,5 тисячі книжок (серед яких і бібліотека Тарновського) вважаються безповоротно втраченими.
Після визволення Чернігова колекції повернулися з евакуації, розмістили їх у будинку колишнього Музею українських старожитностей Тарновського. Та лихий фатум усе-таки продовжував висіти над колекцією Тарновського. Чернігівський історичний музей передав різним музеям і архівам близько восьми тисяч експонатів, серед яких, на жаль, виявилися і предмети із зібрання Василя Васильовича. Так, у 1953 році в Переяслав-Хмельницький для створення виставки тимчасово передали шаблю і булаву Богдана Хмельницького (на початку 1990-х років вони були викрадені з Переяславського музею, і доля їх досі невідома). Годинник Григорія Сковороди з колекції Тарновського перейшов у розпорядження Сковородинівського літературно-меморіального музею.
Колекція на той час уже не була цільною, та й про Тарновського говорити не дозволялося; все-таки поміщик, отже — кріпосник і ворог трудового народу. Але фортуна, як відомо, мінлива. У січні 1963 року музею був переданий будинок полкової канцелярії — той самий «старовинний будинок над Десною», де розмістився художній відділ, а в 1975 році — колишній будинок губернатора, у якому зібрання розміщувалося до війни. Тут-таки, хоч і в тісняві, музей перебуває й донині. У 1991 році постановою Кабінету міністрів України музею повернуте ім’я Василя Васильовича Тарновського.
Все-таки є щось магічне в цих трьох умовах заповіту. Пройшовши через схвалення і нерозуміння, чиновницьке невігластво, грабіж, адміністративний перерозподіл, полум’я найстрашнішої з воєн, вони, як фенікс, воскресали з попелу. І нині розкидана по численних музейних та архівних установах, інститутах і приватних зібраннях колекція українських старожитностей Тарновського вабить до себе учений люд, цінителів історії України й просто звичайних відвідувачів, які їдуть до Чернігова з усіх кінців планети. Ця любов — найкращий пам’ятник трьом поколінням династії Тарновських, їхній благородній діяльності.