У Києві, у глибині дворів, над спуском до улоговини площі Перемоги височіє солідна сіра споруда. Якось одразу бачиш, що тут мешкає щось медичне. Це залізнична лікарня чи, як називали її шляховики, ДОЛ-1. У п’ятдесяті роки на першому її поверсі містився тубкабінет. Власне, це були кілька кабінетів і лабораторій. Тут далекого весняного дня п’ятдесят першого року я вперше зустрівся з Зінаїдою Миколаївною Некрасовою. Вона була лікарем-фтизіатром, а я — пацієнтом. Мені йшов двадцятий рік...
Хтось із медиків сказав: «Лікую солдатів, як генералів, а генералів — як солдатів». Зінаїда Миколаївна була саме таким лікарем. Невисока на зріст, вже літня жінка, у сліпучо-білому випрасуваному халаті, у пенсне, вона зосереджено слухала мене. Фонендоскоп зупинявся і знову рухався, легкі і теплі її пальці ковзали по грудній клітині. А направили мене сюди не даремно...
«Стрептоміцин не допоміг...», — пише Віктор Некрасов у нарисі «Платонов», розповідаючи, як роздобув на початку п’ятдесятих років, отримавши кілька резолюцій, цей найновіший антибіотик для хворого на горловий туберкульоз Андрія Платонова. Мені стрептоміцин допоміг. Минули роки і мандрівки. І якось, на початку шістдесятих, літнього дня на Хрещатику я побачив Віктора Платоновича Некрасова — я знав його в обличчя — під руку з моїм доктором. Зінаїда Миколаївна трохи постарішала, та йшла бадьоро. І раптом я зрозумів: адже вона — мати Віктора Некрасова!
Таких синів, яким був він, небагато. Їхня взаємна прив’язаність була рідкісною. Звичайно, матерів боготворять уже тому, що вони наші мами. Та все ж я переконаний, саме Зінаїда Миколаївна була для сина вищим прикладом порядності, духу справедливості, постійного вибору на користь совісності. Безперечно, лікар Некрасова не схвалювала потворностей і репресій «казарменого соціалізму». Проте які характерні для неї разючі слова, сказані в серпні сорок першого року, коли Віктора призвали в армію: «Ну й правильно, і гаразд… Я дуже рада за тебе. Не можна відсиджуватися зараз у тилу. Йди... Лише не забувай писати».
Не кожна мати знайде таке напуття. А згадаємо некрасовського Корженцева в «Окопах», із його розумінням солдата, турботою про кожного підлеглого, справжнім демократизмом ставлення офіцера до воїнів в умовах найскладнішої бойової обстановки! Таким був сам Віктор Платонович. І все це теж відблиск рис мами, її поглядів, її світогляду, її кодексу честі.
Рідні і близькі... Два ці слова часом лише формально поєднуються між собою. У сім’ї Віктора Платоновича вони синоніми. І тому розпочати цей триптих — Аліна Антонівна, Зінаїда Миколаївна, Софія Миколаївна — потрібно з Аліни Антонівни, його бабусі. Їй Віктор Платонович присвятив однойменний нарис.
Бабуся
«Над узголів’ям ліжка моєї матері висить у білій з позолотою рамі картина, на якій зображено букет чайних троянд і ще якихось невідомих мені квітів у порцеляновій вазі, що стоїть на дощечці. Внизу праворуч дата — 1874 і підпис — «А.Эрнъ». Акварельний букет цей належить пензлю «благородної дівиці» Аліни Ерн і зроблений на уроці малювання в Смольному інституті, коли їй було сімнадцять років. Трохи нижче — фотографія гарної дівчини в білій мереживній сукні з медальйоном на шиї... Поруч із нею ще одна фотографія — літньої дами в окулярах, за письмовим столом, яка розвернулася впівоберта до об’єктива. І дівчина й дама — Аліна Антонівна Мотовилова (у дівоцтві Ерн), моя бабуся.
Бабуся не мала жодної краплі російської крові (батько її з походження швед — Антон фон Ерн, точніше Орн, генерал російської армії, мати — італійка, родом із Венеції, Валерія Францівна Флоріані), але якось так вийшло, що бабуся моя примудрилася поєднати в собі найкращі риси російської людини. Приязність, доброта, виняткова гостинність, уміння легко витримувати труднощі... Всі її любили. Звісно ж, усі жебраки, які сиділи на Маріїнсько-Благовіщенській, і навіть візники, що стояли на розі В.Васильківської, хоча послугами їхніми бабуся, з огляду на відсутність грошей, не дуже часто користувалася. Такий милий і відкритий був у неї характер.
Була вона до всього ще й гарна. Краса, яку не спотворює старість, очевидно і є справжня краса. І річ навіть не в привабливості чи шляхетності рис, а в тому, чого на фотографії не побачиш, — у виразі очей і в усмішці, які на все життя залишилися молодими.
Гадаю, що саме її погляд і усмішка підкорили такого собі пана в бакенбардах, який на балу в Смольному запросив Аліну Ерн на першу мазурку. Цим паном із бакенбардами був імператор Олександр II.
Потім життя в маєтку своїх батьків у Симбірській губернії, — ніколи там не був, але в дитинстві дуже яскраво уявляв його собі. Очевидно, виїзди у світ, заміжжя, діти...
Отож, із появою дітей — чотири дочки, молодша, Ніночка, померла ще дитиною, — життя трохи змінилося. Менше липових алей, більше симбірських вуличок, а потім, після смерті дідуся (помер він від сухот, захлинувшись кров’ю, про що моя мати, у минулому лікар-фтизіатр, часто, замислившись у своєму кріслі, згадує) симбірські вулички змінилися на лозанські. Чому бабуся сама з трьома дітьми поїхала раптом до Швейцарії? Як мати тепер пояснює, просто для того, щоб змінити обстановку після смерті її батька.
— Ну й для того, щоб навчитись французької… — додає вона, мило всміхаючись.
Навчалися вони французької щось дуже довго. Потім медицини — мати, геології — тітка. А бабуся, як це називалося, «вела господарство» і разом із дружиною Плеханова встигала ще влаштовувати добродійні концерти для російських емігрантів та студентів... Був тут якось і Ленін.
Тут я дозволю собі навести кілька рядків із «Минулого» моєї тітки, С.Мотовилової, — продовжує Віктор Некрасов.
«Леніна я пам’ятала ще з 1895 року, коли він у свій перший приїзд до Швейцарії заїжджав до нас і провів у нас півдня... Ввійшов незнайомий чоловік і сказав, що його прислав Классон. Мама ввела його до вітальні, там у нас на столику лежали соціалістичні газети. Чоловік цей кинувся до столика і весь занурився в газети.
Звертаючись до мами, незнайомець сказав:
— А ми з вами з одного міста.
— Як же ваше прізвище?
— Петров, — відповів він. (Ленін певний час, як відомо, підписувався Петровим...)
Пізніше, коли до нас приїхав Классон, він запитав маму: — Чи був у вас Ульянов? І тут усе з’ясувалося...»
В.Некрасов пише, що під час окупації, коли німці спалювали в Києві будинки, рідним пощастило перенести на нове місце проживання деякі найлегші речі. Серед них була й принц-пісочниця, якою Ленін, замість промокального паперу, якось скористався...
«А що Ленін написав на цьому папірці?» — не вгамовувався я. — «Не пам’ятаю вже. Та, мабуть, і не читала. Так, кілька якихось слів...» — «І де ж цей папірець? Викинула, мабуть?» Бабуся ніяковіла. Я докірливо хитав головою, а бабуся ще більше ніяковіла...
Так, бабуся розуміла і простих, і складних. А найскладнішою була її власна донька Соня... Увечері, коли треба було йти у ванну вмиватися, вона пальчиком кликала мене до себе й пошепки казала:
— Поведи мене ти. Вона там тероризує — не те мило взяла, не той рушник...
Останніми роками перед війною бабуся ослабла. У неї був невеликий, як тоді казали, удар... Відпали магазини, базари, обіди. Сиділа в кріслі й щось шепотіла, штопала... і всоте перегортала французькі романи в жовтих обгортках...
Востаннє я бачив бабусю у квітні 1941 року... Я приїхав на три дні з Ростова, де служив у театрі Червоної Армії, міняти паспорт. Постаріла, але така сама мила бабуся, страшенно мені зраділа і все будувала плани на літо, як ми житимемо де-небудь під Києвом. Останні спогади про бабусю — я з валізкою йду на вокзал, а вона стоїть на балконі... Померла бабуся 27 березня 1943 року, так і не доживши до визволення».
Що можна сказати про цю олеографію любові?
Чи слова про рідних, про домашні стіни, про листи матері з фронту, від 1 березня 1944 р.
«Твої кістки виявилися молодшими за мої. Чудово! Тільки, заради Бога, більше не падай...
Чортова війна, як вона всім набридла! Не може бути, звичайно, що, рано чи пізно, я до вас не приїду, але як хотілося б, щоб це швидше сталося і щоб я приїхав до вас не на шість днів, а назавжди, і щоб ми могли по-людськи влаштуватися і жити разом, без боргів, рубання дров і ходінь по воду на базари. Це буде, я знаю, але боюся — не 1 травня, а трохи пізніше...
І все-таки я щаслива людина. Мені вдалося побувати вдома й побачити вас. А якби не поранили мене — цього б ніколи не сталося. І все-таки я вірю у свою щасливу зірку — і два з половиною роки я провоював, і в найпекельніших казанах перебував (позаторішні Харківські наступи, потім відступ, Сталінград, Донець нинішнього року) — і все-таки живий залишився. Ну хіба це не везіння? От сумно лише, що бабусю живою не застав.
Я часто, засинаючи, згадую і уявляю нашу київську квартиру. Який чудовий вид, скільки повітря, світла, які милі та звичні всі речі — шафи, книги, обдерті крісла, поличка з бирюльками, велике крісло, в якому бабуся любила сидіти...
Я дуже тривожуся — чи отримали ви мої гроші, які я надіслав вам із резерву в середині січня — 900 рублів. Відтоді я ще нічого не отримував (хоча мені й належить за два місяці близько 3000) — мучуся, що нічим не можу вам допомогти...»
Мати
«Зіна, моя мати, Зінаїда Миколаївна, весела, товариська, доброзичлива, любителька концертів, театрів, подорожей, прогулянок, яких зараз, у свої дев’яносто років, вона позбавлена», — писав Віктор Некрасов 1969 року.
Та ми подумки поглянемо на молоді й зрілі роки Зінаїди Миколаївни. І насамперед у її лікарській іпостасі. Вона пройшла європейську школу вищої медичної освіти і практики. Розквіт асептики й бактеріології, перші кроки сучасної анестезіології та рентгенології, досягнення хірургії — усе це випало на її студентську пору й початкові етапи лікарської кар’єри. А потім почалася Перша світова війна, і настали у Франції госпітальні хірургічні гарячі часи Зінаїди Некрасової, що, очевидно, й зробили її справжнім лікарем. З хірургічних висот, як правило, видно всю медицину. Зінаїда Миколаївна була й дільничним терапевтом, і фтизіатром, і лікарем вокзального медпункту тривожного літа сорок першого, виконувала свої обов’язки і в дні ворожої навали. Залишалася безсрібницею, чуйною людиною і чудовим, навченим фахівцем.
Зінаїда Миколаївна, і це слід підкреслити, не зробила адміністративної кар’єри. Вона була просто хорошим лікарем. А коли настав пенсійний час, те, що називають «третім віком», завдяки турботам Віктора Платоновича перед нею відкрилися нові далі...
«Ми з мамою виходимо на прогулянку звичайно надвечір, — писав Віктор Некрасов. — Спека вже вляглася, та вечірньої штовханини ще немає. Маршрут традиційний — до еспланади над Дніпром чи Петровською алеєю і назад. Біля підземного переходу на нас чекають продавці квітів, вони нас добре знають... Мама любить конвалії, і навесні в нас уся квартира в конваліях. І в гілочках тополі, каштана, клена, які розпускаються. Потім бузок, жасмин, до кінця літа — гладіолуси, восени — жоржини, айстри...»
А ось московські епізоди... «...Прогулянка була парна — я і мати. Над усе в житті вона любила гуляти. Цієї зими було холодно, тому спочатку ми довго вдягалися. Процедура була складна — одна кофта, на неї друга, потім теплий шарф, який викликає завжди спротив — «шерстить», потім демісезонне пальто — ми приїхали восени, і в Москві нас наздогнала зима, — на ноги валянки, на руки теплі рукавиці. На носі пенсне — найскладніше — воно відразу ж пітніє».
Ми немов бачимо, як терпляче й бережно Віктор Платонович рихтує маму в дорогу.
«Отже, ми вдягнені. Виходимо. Куди ж попростувати? Все залежить від вітру. Міцно підтримуючи одне одного, щоб не сковзати, підходимо до паркана з афішами. Тут ми затримуємося. Знайомимося з репертуаром театрів.
— Підемо в Художній, я давно там не була. — Немає на що, матусю, йти. — Як немає на що? Ось «Дні Турбіних», ти хіба не любиш? — Люблю, тому й не ходжу.
Ми йдемо далі. Праворуч будується хмарочос РЕВ.
— Не розумію, навіщо стільки поверхів, — каже мати. — Ти можеш порахувати, скільки? — По-моєму, двадцять п’ять, — кажу. — Якщо нам тут дадуть квартиру, візьмемо двадцять п’ятий, добре?»
Здавалося б, дрібниці. Та для Віктора Платоновича це пам’ять серця, природний простір любові й уваги. Такий самий, як понад шістдесят листів, отриманих від мами на фронті, і приблизно стільки ж, надісланих їй. А говорили вони в Києві, Ялті, Москві, напевно, багато про що... Про що? Ми можемо лише здогадуватися.
Перші «прогулянки» маленького Віки по зимовому київському балконі на Володимирській, у будь-який мороз... Загартовування дитини було лікарським принципом Зінаїди Миколаївни. І вона взагалі була хорошим педіатром. А наприкінці життя лікарем старіючого серця для Зінаїди Миколаївни став Віктор. Роки брали своє. Доводилося безперервно опікуватися матір’ю, не залишати саму на вулиці... Тепер у світовідчутті Зінаїди Миколаївни боролися жива цікавість і дедалі більша стомлюваність. Син помічав, що мамі все частіше потрібен спочинок. І, щоб не скривдити її, Віктор Платонович або інші супутники розігрували протягом прогулянок крайню межу втоми.
Взагалі ж Вікторові часто доводилося розігрувати перед матір’ю мниме благополуччя. Кільце офіційного неприйняття стискалося. «Не пам’ятаю, у якому році це було, — пише Паола Утєвська, — Віка з Зінаїдою Миколаївною щойно повернулися з Ленінграда, де мали знімати за його сценарієм фільм. І нічого з цього не вийшло, лише чимало було образливого й гіркого.
За столом зібралися друзі. Зінаїда Миколаївна наївно розповідає, як добре вони провели час у Ленінграді. Віка, побоюючись, що при матері можуть обмовитися про те, що було в Ленінграді насправді, каже: «Так, так! Нам було дуже добре, ми чудово провели час...»
Ми одягаємо на обличчя усмішки».
Наприкінці життя Зінаїда Миколаївна зламала шийку стегна. На ноги вже не підвелася. Віктор Платонович терпляче, як лагідна доглядальниця, клопотався про маму і в лікарні, і вдома. Вона померла 1970 року, на дев’яносто першому році життя...
Тітка
І, нарешті, Софія Миколаївна Мотовилова... «Як Соніна служба? Чому на неї не видають карток? А чи є тепер у Києві ВУАНівська бібліотека, чи все розтягнули німці?» — писав Віктор Некрасов мамі 11 липня сорок четвертого року.
«Характер у Соні був нелегкий. Добра в душі, бажаючи всім допомогти, і не лише бажаючи — готова віддати останню копійку, вона робила це так деспотично, що багато хто від неї лише шарахався».
Бібліограф бібліотеки Всеукраїнської академії наук, Софія Мотовилова безстрашно протестувала в тридцятих роках проти арештів. Та її не чіпали...
«У студентські роки, крім своїх прямих обов’язків, я ще виконував обов’язки «емісара» своєї тітки, — пише Віктор Некрасов у нарисі «Дві зустрічі». — У кожну свою поїздку до Москви я отримував від неї «спецзавдання». То відвезти В.Бонч-Бруєвичу — редактору збірників «Звенья» — її мемуари, то зайти до Крупської, з якою вона свого часу працювала в Наркомпросі, і передати їй лист із проханням розібратися в якійсь волаючій несправедливості. Році в тридцять першому отримав я чергове завдання — побачити Корнія Івановича Чуковського і передати йому листа... Минули роки. З тіткою він, як і раніше, листувався, надсилав їй веселі, дотепні листи й дуже мило поздоровив із «Минулим». Ці мемуари С.Мотовилової опублікував «Новый мир». «Не можу не похвалитися його відгуком», — пише Віктор Платонович. «Дорога однолітко Софіє Миколаївно! Здорово! У Москві тільки й розмов, що про ваше «Минуле» ... Я знаю і про Брюсова, і про Черткова, і про Толстого, але в пресі (і ще в якій!), в «Новом мире» все це зазвучало по-новому молодо та свіжо. Я дуже зрадів таким чудовим нарисам і поспішаю поздоровити Вас із появою їх у друці. Ваш К. Чуковський. 25 січн. 1964».
У читальному залі Державного музею-архіву літератури й мистецтва України я гортаю альбом із фотографіями Зінаїди Миколаївни. І очі сина й матері кажуть більше, ніж слова...
У Парижі, у вісімдесят третьому, Віктор Некрасов писав: «Ну яке я маю право скаржитися, якщо, відтрубивши весь Сталінград від першого до останнього дня, залишився живий. І повернувся до рідного Києва, і обняв маму, якій теж не дуже солодко було в роки окупації, обняв, розцілував її, маленьку, худеньку, схилену над своєю пічечкою, що димить із усіх щілин, і прожив із нею ще двадцять п’ять років! Подумати лишень — двадцять п’ять років».
І такі слова: «Ні, не сумую я за Києвом... Лише одне місце притягує мене до себе — три могилки за залізною огорожею на Байковому цвинтарі. Там покояться три найближчі для мене людини, які прожили таке гарне, ясне й таке нелегке життя. Бабуся померла ще за німців — найдобріша людина у світі, тітка Соня — людина жорстких правил — прожила ще двадцять років, останньою померла мама, померла тихо, легко зітхнувши в мене на руках. Її любив і люблю найбільше, її мені найбільше на світі бракує— її ясності, веселості, доброзичливості у всьому...»