Київське телебачення (з середини 60-х років воно стало всеукраїнським) за більше ніж 60- літню історію мало три адреси. До війни (з 1 лютого 1939 р. до 22 червня 1941 р.) перший телецентр ще на обладнанні так званого «механічного» ТБ («диск Ніпкова») оселився у Будинку українського радіо, який тоді знаходився у районі нинішнього Майдану Незалежності (та споруда була зруйнована у воєнний час).
Одразу по війні було прийняте рішення про створення у Києві вже на електронній базі телецентру — третього в СРСР (після Москви і Ленінграда), першого в тодішніх союзних республіках, повністю оснащеного вітчизняним обладнанням. До речі, постанову про будівництво телерадіодому на Хрещатику, 26, підписав Й.Сталін, а місце його спорудження особисто вибирав М.Хрущов. Перші цеглини у цю споруду на головній київській магістралі, яку підіймали з руїн, поклали полонені німці, яких у 1949 році замінили на будові чудові фахівці з «Хрещатикбуду». 6 листопада 1951 р. зі студії «Б» вийшла в ефір перша телепрограма. Відтоді й аж до минулого року телецентр на Хрещатику, 26, вірою й правдою служив Українському телебаченню.
А на рубежі 80—90-х років розпочинається історія третього Київського теледому, відомого жителям столиці України як «телеолівець».
ТБ з «пріоритетами навпаки»
Відколи започатковується «родовід» телебачення України? Коли у нього «день народження»?
У нечисленних друкованих працях з історії Українського телебачення, у спогадах ветеранів УТ з цього приводу наводяться різні дати, факти, подаються часто суперечливі думки і судження. Проте найчастіше моментом народження телебачення в Україні (а ще точніше — у Києві) називають початок листопада 1951 року. Проте телемовлення у столиці України започаткувалося ще у довоєнний час.
До того ж у 30-х роках велися передачі з Одеси, як і з Ленінграда та Москви, здійснювалися за прийнятою тоді так званою системою «механічного» телебачення («диск Ніпкова»), або, як його ще називали, «малорядкового ТБ» — з розгортанням картинки на 30 рядків (нагадаємо, що нині прийнята електронна має 625 рядків). Можна вважати, що то були епізодичні експериментальні подачі в ефір картинки (як правило, фотографій) без звукового супроводу. Мета їх — суто технічно-дослідницька: аналізувати принципи розповсюдження і прийому зображень на відстань. Так як передачі поширювалися за допомогою довгих і середніх хвиль через звичайні широкомовні радіостанції (ось чому вони і велися пізно вночі — після завершення радіомовлення), тому приймати їх мали можливість аматори на далекій відстані. То ж, наприклад, відомі факти одержання у ті роки радіолюбителями Києва, Харкова та ряду інших міст України зображення не лише з Одеси, а й з Москви та Ленінграда. Більше того, з січня 1939 року київська міська газета «Більшовик» вже регулярно повідомляла час виходу в ефір телепередач з Москви. «Механічне» телебачення було безперспективним з технічної точки зору щодо пересилання на відстань якісного зображення і звуку. Але завдяки його «дальнобійності», простоті приймальної апаратури йшло «впровадження ідеї телебачення».
Є розрізнені повідомлення й про те, що ще 1935 року в Києві було змонтовано телепередавач. Але підтверджень про організацію мовлення через нього не знаходимо.
Старший науковий співробітник Державного архіву Києва Сергій Кармаш та журналіст- києвознавець Олександр Богдан встановили, що «перша київська телестудія-телецентр була обладнана у відомому в Києві Будинку біржі-2, на розі Хрещатика та Інститутської. Нині там майданчик, що веде до східців Міжнародного центру культури й мистецтв.
Згадана ділянка на розі Хрещатика належала Скоропадському, який мав тут садибу, її й придбала біржа у власника за 55 тисяч карбованців сріблом. Дім було зруйновано, і за 90 тисяч на цьому місці спорудили в стилі еклектичного пізнього ренесансу палац, котрий мав два поверхи з боку головної вулиці — Хрещатика, і три — з боку прилеглої, що вела вгору, Інститутської.
1938 року «Пролетарська правда» написала: «У приміщенні радіобудинку розпочато будівництво першого в Україні телевізійного центру. Для студії та апаратних виділено п’ять кращих кімнат. Тут будуть розміщені апаратні телецентру, грамзапису і відтворення тонфільмів. Новий телецентр буде устаткований за останнім словом техніки. Вся апаратура телепередавача з розкладанням зображення на 1200 елементів виготовлена Ленінградським науково-дослідним інститутом телебачення». Зазначалося, що роботи мають бути завершені до більшовицьких жовтневих свят того ж таки року... Але тільки в лютому наступного задіяли апарат НДІ-9 на 30 рядків з «диском Ніпкова».
Вивчивши публікації тієї пори, ознайомившись з нечисленними архівними документами, записавши спогади ветеранів ТБ, викладач Інституту журналістики Національного університету ім. Т.Шевченка Тамара Щербатюк встановила, зокрема, що перша офіційна спроба передачі зображення в ефір з Києва була здійснена не 10 лютого 1939 року, як це давалося згідно з публікацією замітки у газеті «Правда» того дня, а 1 лютого 1939 року. Велися передачі з мініатюрної студії, обладнаної у будинку Українського радіокомітету, що розміщувався до війни на вулиці 25 Жовтня, 2 (нині це район Майдану Незалежності).
В ефір київські телепередачі виходили на хвилях радіомовної станції РВ-9.
Що ж було у програмі першої телетрансляції з Києва 1 лютого 1939 року? Тривала вона 40 хвилин. У дусі того часу показали портрет пролетарського вождя Серго Орджонікідзе, передавалися різні написи (титри).
Час старту київського телебачення обрано не випадково: адже 10 березня 1939 року у Москві відкривався XVIII з’їзд ВКП(б), в резолюції якого про третій п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР (1938—1942 рр.) записано: «Збудувати у ряді крупних міст телевізійні центри». Тож українські більшовики і поспішали рапортувати всесоюзному зібранню однопартійців про дострокове виконання цього завдання. Більше того, як відзначалося в розповсюдженому 8 лютого інформаційному повідомленні Фотохроніки офіційного урядового агентства РАТАУ, «при Українському радіокомітеті збудовано телевізійний центр, який найближчим часом почне діяти». Умови роботи у цьому пристосованому до потреб «дальнобачення» приміщенні були дуже важкими: адже промінь «бігав» по обличчю виступаючого, картинка мерехтлива і низької різкості, все у зелених тонах. Розмір екранчика — з поштову листівку. Подібне зображення було в середині 30-х років і на Шаболовському телецентрі. Тим паче що і в Москві на вулиці 25 Жовтня (колишній Нікольській), і в Києві на вулиці того ж революційного найменування була одна й та ж дійова особа — головний режисер Московського телецентру О.Степанов, який з групою інженерно-технічних і творчих телепрацівників Москви та Ленінграда допомагав киянам запроваджувати власне екранне мовлення. Однак при цьому треба підкреслити і суттєву різницю між тогочасним технічним станом ТБ у «першопрестольній» Москві чи у «колисці революції» Ленінграді та у «матері міст руських» Києві. У столиці України на початку лютого 1939-го було здійснено тільки першу експериментальну передачу, однак газета «Правда» поспішила вже запевнити, що «результати її задовільні». А от у всесоюзній столиці всього лише місяцем пізніше вже розпочалися регулярні телевізійні передачі Московського телевізійного центру на Шаболовці на електронній базі. Передача 10 березня тривала півтори години. Вона приймалася на 100 телевізорів, які мали кінескоп з екраном розміром у 23 см. Це було на той час величезним досягненням, бо «механічний» спосіб забезпечував зображення на екранчику розміром 5 см. Передача велася на ультракоротких хвилях. Режисером був Олександр Степанов.
Звернімо увагу на такий факт: те, що, за оцінкою центрального органу партії більшовиків газети «Правда», було «цілком задовільним» для київських телеглядачів (а насправді примітивна якість картинки «малорядкового», «механічного» телебачення), те ж саме для московської та ленінградської публіки вже стало принципово пройденим етапом. Бо ще у 1938 році було введено в дію станцію високоякісного на той час стандарту електронного телебачення у Ленінграді (з розкладанням картинки на 240 рядків) та у Москві (343 рядки). Розроблена ж під керівництвом професорів О.Лур’є і В.Однолька (Всесоюзний науково-дослідний інститут телебачення, або інакше — так звана «дев’ятка»: НДІ-9) апаратура на 30 рядків з «диском Ніпкова» спеціально для Київського телецентру була чи не останньою у світі даниною «механічному телебаченню». Цю «новинку» не врятовувало навіть віртуозне мистецтво спеціалістів, які створили лабораторний телекінопередавач із складною дзеркальною системою розкладання зображення на 441 рядок для демонстрації кінофільмів, яку Лур’є мав намір з часом встановити на Київському телецентрі. І хоча така система могла б створити найвищу на той час чіткість зображення, але її робота відзначалася загалом значною нестабільністю через високу швидкість обертання пристроїв, що забезпечували розгортання картинки (бо ж те телебачення все ж було «механічним»). Тож сам Лур’є з гіркою усмішкою згадував, що йому належить «пріоритет навпаки» — саме він був останнім з тих, хто займався проектуванням оптико-механічних телесистем. Як не прикро, але для відсталого з технічної точки зору експерименту на ниві ТБ у Радянському Союзі тоді було обрано саме Україну. Дарма, що наша республіка входила до першого десятка країн світу, де ще до війни започаткувалося телебачення.
Та цей перший порух на ниві українського телебачення навально перервався 22 червня 1941 року війною. Почалася фашистська навала. Будинок українського радіо, де розташувався і київський телецентр, був серед першочергових об’єктів бомбардування на картах фашистських льотчиків. Його було зруйновано вже восени 1941 року вибухом авіабомби.
У центрі Хрещатика
Після визволення від фашистської окупації одним з перших у Києві підводився з руїн Хрещатик. Він був оголошений всенародною будовою. Пригадаймо Тичинине:
«Люба сестронько, милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!»
Тоді любили й віддавали належне ефірному слову. Тож одне з найпочесніших місць на центральній магістралі столиці України, яка стала всенародною відбудовою, було віддано Будинку українського радіо. Він зводився на місці висадженої в повітря у часи війни колишньої радіотрансляційної станції та частини довоєнної споруди філармонії. Через п’ять місяців після закінчення війни було прийнято урядову постанову «Про заходи по розвитку телебачення», де передбачалася чергова реконструкція Московського телецентру з переведенням на сучасний стандарт в 625 рядків і говорилося про будівництво телецентрів у Ленінграді та Києві (газ. «Известия», 12 жовтня 1945р.).
Це ж підтвердив прийнятий сесією Верховної Ради СРСР 18 березня 1946 року закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 роки.
Будівництво київського телецентру розпочалося у 1949 році. До речі, постанову союзного уряду з цього приводу підписав Й.Сталін. Правда, цей факт зовсім не засвідчує особливої любові «вождя народів» до «домашнього екрана». Цікава така паралель: коли ще на зародковому етапі ТБ у квітні 1921 р. В.Леніну доповіли про роботи Нижегородської лабораторії по «дальнобаченню», він написав резолюцію: «Допоможіть удосконалити і, коли доведуть до +, скажіть мені». Жодних же згадувань про інтерес Сталіна до цього виду комунікацій не залишилося. Він так і не спромігся відвідати телецентр на Шаболовці, який діяв з 1931 р. Чи то не волів покидати свого кремлівського кабінету, чи то «мандражував» перед прямим ефіром (адже відеозапису тоді ще не було). Навіть 21 грудня 1949 р., коли відзначалося його 70-річчя, урочисте засідання з Великого театру по телебаченню не транслювалося, хоча вже півроку діяла пересувна телевізійна станція (ПТС-49). Напевно, Сталін не відносив телебачення до пріоритетів мас-медіа, як то він робив стосовно преси, радіо, кіно.
Та повернемося до історії зведення повоєнного київського теледому.
У Державному архіві Києва зберігається рішення виконкому міськради за № 695 від 18 квітня 1949 року «Про будівництво в Києві телевізійного центру», в якому зазначалося, що «згідно з постановою Ради Міністрів України та ЦК КП/б/У від 15 грудня 1948 року розпочинається будівництво телецентру, яке б забезпечувало проведення студійних і нестудійних кінотелевізійних передач».
Місце для київського телецентру обирав особисто Микита Хрущов, який тоді був партійним і господарським керівником України.
Зі спогадів керівника повоєнної київської телебудови Костянтина Алексєєва (пізніше — директора телецентру, заступника голови Держтелерадіо України):
«Вирішили будувати у Києві телецентр, можливо, завдяки М.Хрущову. Розумієте, тому що він подивився: у Москві телебачення працює, у Ленінграді — теж. А чим Україна гірша? І ось, завдячуючи йому, Сталін і розпорядився виділити для будови 43 мільйони рублів — на той час то великі були гроші…
…Коли йшло будівництво, то не було дня, щоб я не бував у ЦК партії чи в Раді Міністрів. Щодня звітував… Давили? Ха, не те слово!..».
Було спроектовано і споруджено великий телевізійний павільйон (студія «А») на 270 кв.м, але спочатку введено в дію малий (студія «Б») на 150 кв.м. Характерно, що на відміну від Шаболовського телецентру в Москві київський устатковувався виключно вітчизняним обладнанням. І річ тут не в ультрапатріотизмі.
Устаткування для реконструкції московського телецентру надходило ще згідно укладених під час війни контрактів з американською фірмою «Радіо корпорейшн оф. Америка», яке було створене на сучасній основі «батьком електронного телебачення» Володимиром Зворикіним (емігрантом з пореволюційної Росії). На час же спорудження телецентру в Києві у розпалі була «холодна війна», і будь-який контакт з американськими телевізійниками припинився. То ж довелося винаходити все своє, завдячуючи чому повоєнний Київський телецентр став піонером в галузі техніки ТБ не лише в СРСР, а й у Європі. Зокрема, він був першим, який від початку створювався вже з розгортанням зображення на 625 рядків (цей розроблений ще в роки війни в СРСР стандарт невдовзі був прийнятий у Європі та більшості країн світу).
Стосовно ж дати «другого народження» телебачення у Києві — тут багато різночитань у різних авторів.
Одні називають першим днем передач 5 листопада 1951 року, інші — 6 листопада. Треті відносять початок роботи Київського телецентру аж на рік пізніше. Наводяться й різні дані про кількість перших телевізорів у Києві — 150, 600, 4 тисячі.
Вивчення архівних матеріалів, бесіди з ветеранами київського ТБ дають підставу зробити висновок, що днем повоєнного відродження телебачення у Києві слід вважати 6 листопада 1951 року, а першою офіційною передачею — демонстрацію художнього фільму «Велика заграва». Ясна річ, що у переддень 34-х роковин Великого Жовтня, яким і присвячувався пуск третьої в СРСР — після Москви й Ленінграда — і першої в союзних республіках студії телебачення, тільки й міг бути показаний такий «революційний» фільм.
Хоча технічний персонал влаштував напередодні, 5 листопада, і свою «прем’єру»: на телекіноустановці під час технічної проби було «прокручено» художній фільм «Алітет іде в гори» (створений за мотивами популярного у ті часи роману Тихона Сьомушкіна). З цього приводу інженер Михайло Фетман згадував: «Перший фільм ми довго добирали. І зупинилися на стрічці «Алітет іде в гори». Нічого тут з політичної точки зору не було, а просто фільм підходив нам по щільності плівки і технічній якості». Кіномонтажниця Ольга Чернова додала: «Почали демонстрацію цього фільму. Добре пройшов. Усі його подивилися, всі були такі щасливі. Боже мій — народилося наше телебачення!» А хтось з учасників того першого київського телесеансу скаламбурив: «Тепер від «Алітета» й Українське телебачення «піде вгору»!
До речі, з цими жовтневими роковинами в Українського телебачення пов’язана ще одна подія. Дослідник УТ Валерій Цвік пише: «Ще не були обладнані студійні павільйони. Ще не були затверджені штати творчих працівників. Але 7 листопада за допомогою пересувної телевізійної станції (ПТС), за пультом якої знаходився не телевізійний режисер, а інженер-зв’язківець, було показано парад військ і святкова демонстрація трудящих на честь 34-х роковин Великого Жовтня. У той час в Києві було 662 телевізійні приймачі».
Справді, така трансляція була здійснена того дня. Причому, пріоритетно, бо перший жовтневий репортаж з Красної площі у Москві відбувся лише 1956 року. Одначе у наведеній цитаті є одна суттєва неточність: ніякої ПТС не було (у Києві перша пересувка з’явилася у травні 1954 року). Сприяло ж такій оказії... місцерозташування київського телецентру. Як відомо, тоді він знаходився на Хрещатику, 26. У 1951 році облицьована білим станіславським вапняком його чотириповерхова споруда виходила фасадом безпосередньо на головну столичну магістраль. Будинок розташували дещо в глибині вулиці, але перед ним не було споруд сільгоспміністерства, магазину «Мистецтво», зведених дещо пізніше. Тож перші повоєнні київські телевізійники (треба їм віддати належне — люди сміливі й ризикові) прямо зі студії викотили дві телекамери на Хрещатик і включили їх в ефір під час параду та демонстрації. Звичайно, то не був добре знаний з наступних десятиліть подібних святково-ритуальних дійств репортаж: не працювали ні оператори за камерами (на їх місцях стояли техніки), ні режисер за пультом, ні коментатори. Швидше це можна вважати «технічним прогоном» (є у телевізійників такий термін) з виходом в ефір. Але факт здійснення того дня позастудійної першотрансляції у Києві залишається незаперечним.
Стосовно ж кількості телевізорів — «КВН-49» з наповненою дистильованою водою лінзою перед невеличким екранчиком чи «Ленінград Т-2», то, дійсно, у листопаді 1951р. у киян їх було 662. На вулиці Ярославській, 32 відкрилася тоді ж перша спеціалізована майстерня, яка реєструвала і підключала телевізори (це радіотелевізійне ательє, хоча й вельми «модернізоване», існує й дотепер). Історія залишила нам ім’я першого клієнта, який зареєстрував тут свого телеприймача, — полковника у відставці С.Федоровського. До речі, «прописка» телевізорів була обов’язковою, адже за користування апаратом абонент мав щомісяця сплачувати по 10 карбованців (цей податок відмінили лише 1961 року, коли проходила хрущовська грошова реформа).
З телевізійних історій початку 50-х років надзвичайно цікавою видається пов’язана з задумом спорудження нині всім відомого телецентру «Останкінський». Для нас вона становить інтерес ще й тому, що ідея ця народилася головним чином… у Києві! Невдовзі по смерті Й.Сталіна (чим не символічний збіг?!), у другій половині 1953 року, відомий розробник телевізійної техніки С.Новаковський, начальник відділу телебачення Міністерства зв’язку СРСР Ф.Большаков і голова Українського радіокомітету М.Скачко подали тодішньому керівникові Всесоюзного радіокомітету А.Пузіну пропозицію щодо необхідності спорудження у Москві багатопрограмного телецентру, який складався б з 15—20 студій, технічної бази створення телекінофільмів, позастудійного мовлення та передавальної радіостанції на 10—15 каналів і антенної вежі висотою 500 метрів (така башта мала забезпечити впевнений прийом телепрограм на відстані не менше 120 км. від Москви). Уявіть собі всю сміливість задуму, якщо взяти до уваги, що тоді в СРСР було лише три телестудії, на кожній з яких мовлення тривало кілька годин на одній програмі, та й то не щодня. У тріаді авторів проекту, два перших з яких були фахівці суто з проблем телевізійної техніки, слід особливо зупинитися на особі Миколи Артемовича Скачка, який одразу після звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників очолив Укррадіокомітет і керував системою республіканського радіо і телебачення понад 30 років (!). Це під його керівництвом розвивалося повоєнне радіо і ТБ в Україні. І, безперечно, що в «останкінському» проекті саме він був розробником програмної концепції. Правда, ні тоді в 1953-му, ні наступного року у вищого керівництва СРСР не доходили руки до телевізійного проекту: «устатковувалася» після смерті Сталіна сама влада в Радянському Союзі. Але 15 липня 1955р. за сприяння М.Хрущова було видано постанову Уряду СРСР щодо будівництва в Москві нового телецентру і найвищої у світі вежі. Почалося неквапливе їх проектування. І лише коли на горизонті зобовваніла «кругла дата» — 50-річчя Великого Жовтня, практичні роботи суттєво активізувалися.
А як же далі з 50-х років розвивалося телевізійне будівництво в Україні? Звичайно, першочергово постало питання про «домашній екран» у «першій пролетарській столиці України» — Харкові. До речі, тамтешні ентузіасти під керівництвом інженера В.Вовченка ще на початку 1951 року створили міський аматорський телецентр і вели пробні передачі. Водночас під студії й апаратні переобладнувалися деякі приміщення у спорудженому ще у 30-ті роки модерновому комплексі Держпрому. У 1955 році його висотну вежу увінчала антена — і відтоді почала діяти друга в Україні Харківська студія телебачення. А затим розгортається бурхлива телефікація республіки. Правда, слід зазначити, що чітких критеріїв необхідності спорудження програмних телецентрів і розташування їх по території України в середині 50-х років ще не було вироблено. Так, М.Пащин на початку 1955 року писав: «В Українській РСР закінчується будівництво телецентру в м. Сталіно (нині Донецьк. — І.М.). Дніпропетровськ, Одеса, Львів і Ялта також матимуть свої телецентри, а Чернігів, Запо- ріжжя, Ворошиловград (нині Луганськ. — І.М.) і Кривий Ріг — ретрансляційні станції, які зв’яжуть ці міста з окремими телецентрами».
Звичайно, важко зрозуміти, чому в Криму спочатку планувалося створити телестудію не в обласному центрі Симферополі, а в курортній Ялті (можливо, за зразок брався аналогічний підхід «старшого брата»: будівництво телецентру в П’ятигорську і відсутність його у столиці краю Ставрополі?). Правда, врешті-решт у нас все ж перемогла думка на користь Симферополя. Хоча водночас в іншому кінці півострова, у Керчі, таки зробили мініатюрний примітивний телекомплекс, який кілька років виходив в ефір. Подібним же чином існувало телебачення у Конотопі (1961—1968 роки).
Аналізуючи цей етап телефікації, слід звернути увагу на нерівномірність розміщення на терені України програмних телецентрів. Головним чином будувалися вони у крупних індустріальних центрах, до того ж (особливо у 50-ті роки) — переважно на сході та півдні республіки. Дійсно, чим можна пояс- нити, що власним телебаченням тривалий час було обділено таку велику область, як Полтавська? І вже зовсім було виключено з планів власного телевиробництва величезний регіон на захід від Києва (Житомир, Вінниця, Хмельницький, Рівне, Тернопіль, Луцьк). Можливо, поясненням цьому слу- гуватиме факт, на якому раніше, практично, ніколи не наголошувалося у нашій науковій літературі (та й періодиці теж). Справа в тому, що питання про відкриття будь-якого органу масової інформації (від заводської багатотиражки, «вечірки» до телестудії включно) вирішувалося виключно лише в ЦК КПРС. Тож, певне, московські ідеологи вважали, що неспокійному заходу України досить і двох-трьох телестудій на 10—12 областей. Власне телебачення у цих областях з’явилося лише на початку 90-х років, фактично — у час незалежної України.
Інший шлях телефікації — це прокладання магістралей зв’язку (радіорелейних та кабельних ліній) і введення в дію нових телевізійних ретрансляторів (РПС). Проте і при спорудженні зв’язкових ліній подачі телепередач не все виявилося гаразд. Виходячи з так званої «господарської доцільності», прокладання телемагістралей нерідко планувалося без урахування не лише місцевих інтересів, а й потреб республіки в телефікації. Пріоритет належав тим будовам зв’язківців, які забезпечували в першу чергу розширення подачі програм Центрального телебачення. Так, ще у 1959 році територією Запорізької області пройшла союзна РРЛ Москва—Тбілісі. У Мелітополі було споруджено потужний ретранслятор, через який передавалася лише програма ЦТ і не було можливості аж до 1970 року ретранслювати ні передачі УТ, ні обласної Запорізької студії. Дещо раніше УТ прийшло на екрани жителів приморського міста Бердянська тієї ж таки Запорізької області. Але республіканську РРЛ туди провели зі сторони Жданова (Маріуполя), і бердянці дивилися передачі з Донецька, але не бачили телевипусків із свого обласного центру. І таких прикладів «телевізійної плутанини» чимало. Особливо взнаки це далося після проголошення державної незалежності України, коли з’явилася нагальна потреба так перекомутувати усю телевізійну мережу нашої держави, аби програма УТ з її столиці долинала у домівки усіх жителів.
Телебачення, яке нині стало всепланетарним явищем, розпочиналося у всьому світі як суто регіональне, було виключно місцевим. Лише потім, з розбудовою кабельних і радіорелейних ліній, з появою супутникового зв’язку, воно подолало тисячокілометрові простори, об’єднавши людство, за висловом відомого канадського теоретика електронних мас-медіа М. Маклюена, в єдине «глобальне село».
Реалії і міфи «телеолівця»
Проте бурхливий розвиток телебачення уже у 60-х роках (значне збільшення обсягів мовлення, введення нових програм і каналів, перехід на відеозапис, прихід на «домашній екран» кольору) привів до того, що уже через 10—15 років у «старому» телецентрі стало тісно. Почали терміново «перекроювати» будинок на Хрещатику, 26 — створювати нові студії, обладнувати апаратні відеозапису й монтажу, витісняючи при цьому «на задвірки» Українське радіо.
Тож цілком логічним уже на початку 60-х років стало питання про спорудження у Києві нового апаратно-студійного комплексу (АСК) у поєднанні з висотною телевежею. 28 липня 1960 р. тодішній міністр зв’язку УРСР Г.Сінченко затвердив узгоджене з союзними інстанціями «Технічне завдання на будівництво нового трипрограмного телевізійного центру у м. Києві». Цікаво, що цим документом передбачалося: передавальний телерадіокомплекс на дві чорно-білі і одну кольорову програми та три програми радіомовлення з вежею спорудити на Сирці, а от АСК — зовсім на іншому майданчику (як було зазначено у техзавданні: «у місті», на відстані 8—10 кілометрів від телевежі). За свідченнями учас- ників тих подій, будівництво нового київського телецентру спочатку планувалося здійснити на місці колишнього іподрому (це приблизно у районі кінотеатру «Зоряний»). Але щось завадило реалізації такого задуму, і невдовзі там виросли комфортабельні будинки для партноменклатури.
Тож уже через два роки той же міністр Г.Сінченко затверджує 2 жовтня 1962 р. протокол засі- дання технічної ради Міністерства зв’язку УРСР, яким передбачалася можливість подальшого розвитку передавального комплексу до п’яти ТБ-програм і чотирьох радіопрограм, створення на АСК п’яти студій загальною площею 2500 кв. м. А от щодо розміщення вежі з передавачами та приміщення самого телецентру, то цього разу фахівці визнали за необхідне реалізувати «перший суміщений варіант з допустимим рознесенням, при необхідності, АСК від УКХ-радіостанції не більше 1 км., біля обласної лікарні по вул. Мельникова і коло єврейського цвинтаря».
У зв’язку з цим техрада рекомендувала «просити для будівництва телецентру відвести ділянку близько 15 га». Ось так було вирішено спорудити новий Київський телецентр... на кістках! А ще до того ж — у зоні підвищеної дози радіовипромінювання передавачів, що потім потребувало спеціального захисту споруди «телеолівця» (особливо його широченних вікон з боку телевежі).
Ці дві споруди планувалося звести у такій послідовності: у 1961—63 рр. — телевежу з переда- вачами, у 1963—66 рр. — АСК. Проте реалізації цього задуму зашкодили амбіційні плани союзного центру: адже саме у цей час у Москві розпочалося зведення найвищої у світі Останкінської телевежі та найбільшого в Європі Останкінського телецентру.
Тож зведення 380-метрової київської телевежі на Сирці відклали на десятиліття, а з телецентром і взагалі вийшла катавасія. Коли вже у «первопрестольной» владнали восени 1967 р. усі свої «останкінські справи», начебто дійшли руки й до київського телекомплексу. Було виділено кошти на цей проект. Проте вищі українські партдержчиновники із заздрістю поглядали ще на одну тогочасну московську новобудову: зведений у Кремлі модерний «куб» Палацу з’їздів. І вирішили, що спочатку треба потурбуватися про престижне місце для зібрань партпобратимів (Жовтневий палац культури видавався для цього вже замалим!). І кошти було «перекинуто» на спорудження Палацу культури «Україна»...
Врешті-решт лише у 70-х роках почалося проектування нового київського АСК. Генеральним розробником нашого телекомплексу став московський інститут «Діпрозв’язок» союзного Міністерства зв’язку. Але коли робочі креслення були вже готові, зі своїми московськими колегами у жорстку конфронтацію вступили київські зодчі на чолі з відомим архітектором, автором забудови центральної площі столиці України О.Комаровським. Вони вщент розбили проект москвичів. Знову дебати, суперечки, затримка... Нарешті досягли компромісного рішення: не порушуючи технологічної частини, розробленої «Діпрозв’язком» (а то був всесоюзний монополіст щодо розробки технологічної частини телецентрів на терені всього СРСР), доручити «Київпроекту» запропонувати варіант симетричного вирішення телекомплексу з висотним редакційним корпусом у центрі споруди. Сформувався авторський колектив у складі архітекторів Е.Сафронова, О.Комаровського, А.Зибіна, В.Гаврилюка, Ю.Мельничука, конструктора М.Панича та групи інших спеціалістів. Створений ними новий проект був схвалений. Але за всіма тими клопотами збігло ще майже десятиліття!..
До реального будівництва нового Київського телецентру за проектом-2 (перший часів середини 60-х років безнадійно застарів) приступили лише 1983 року — із запізненням майже на чверть століття!
І тут варто розповісти ще про один міф «телеолівця». А, власне кажучи, навіщо був Україні такий велетенський телецентр? Уже на момент початку його спорудження на Хрещатику, 26, було п’ять студій та ще й на кінотелевиробничому комплексі «Укртелефільм» на Лівобережжі столиці введено два знімальні павільйони по 600 кв.м. кожен. Імпортні монтажні відеозапису займали у кілька разів менші виробничі площі, аніж вітчизняні відеоапарати «Кадр З ПМ»... Тож навіщо було розпочинати у 1983 р. спорудження на Сирці гігантського телекомплексу? Існує така версія, що новий АСК створювався не стільки для України, а швидше як запасний телецентр... для всього європейського «соцтабору». Адже події «оксамитової революції» 1968 р. у Чехословаччині, коли Празький телецентр став однією з опор- них точок опозиції, засвідчили непересічну роль «домашнього екрана» під час радикальних змін полі- тичного клімату на континенті.
Або інший факт: візуальним образом надзвичайного стану, введеного у Польщі генералом Ярузельським у середині 80-х років, став теледиктор у військовій формі. Отож, вище радянське парткерівництво брежнєвської пори й подумувало про те, аби безпосередньо з території СРСР надавати ефірно-екранну спецдопомогу товаришам по соцтабору. Такі телерадіооб’єкти мали розміщуватися поближче до західних кордонів Радянського Союзу: для телепроекту найліпше підходив Київ, для радіо — хоча б той же Кишинів (до речі, саме там синхронно споруджувався велетенський як для Молдови радіокомплекс). За сучасних систем зв’язку доставляти з цих «точок» теле- чи радіопрограми на сусідню «бунтівну» територію (при потребі — у відповідній національній «упаковці») не становило б значних труднощів.
Або ще й таке: телекомплекс на Мельникова, 42, крім вражаючих розмірів наземних споруд, має ще й розвинену підземну інфраструктуру, в тому числі й «схорон» для роботи достатньої за чисельністю бригади творчих і технічних працівників за умов т. зв. «особливого періоду». Окрім того, у ті ж 80-ті роки в одному з білястоличних містечок споруджувався підземний телебункер, який міг би у той же «особливий період» підмінити київський телецентр як «запасний центр мовлення».
Чи й насправді АСК на Сирці мав би виконувати стратегічну роль у московських експансіоністських планах ідеологічного «замирення» сусідів — то з розвалом СРСР так і залишилося таїною, щось на зразок надсекретних директив з «особливої папки» Політбюро ЦК КПРС.
І все ж новий супердім Українського телебачення, перша дія якого була введена 30 грудня 1992 р., переоснащений у 1997—99 рр. сучасною електронною телетехнікою вартістю $13,5 млн. за рахунок так званого «зв’язаного» японського кредиту, діє. Для образного уявлення різниці у масштабах попереднього телевізійного господарства (на Хрещатику, 26) і нового (на Мельникова, 42) можна скористатися таким порівнянням: з одного боку — паровий движок, з іншого — турбінний мільйонник. Завдання однакові, потужності незрівнянні. Увімкнувши лічильник нових вимірів можливостей телебачення, слід подбати про високу напругу творчості. І нехай нове обличчя Українського телебачення висвітлюється на екрані не блідими обрисами невиразності, а яскравим вогнем оригінальної творчої думки.