Вина в Парижі ми випили чимало. Воно дешеве і краще за наше. П’ють у Парижі всі. У відділі вин у супермаркеті бачила, як молодий араб, щось бурмочучи собі під ніс, перелічував монети у жмені — прицінювався. Як дві літні француженки довго й прискіпливо вибирали собі плящину. Як молода ділова пані не вибираючи взяла з полиці пузату пляшку. Бачила, як на Єлисейських полях пила з горла алкоголічка. Як пили на мостах клошари. Як пили в ресторанчиках подруги і приятелі, коханці і старі подружжя...
Так вийшло, що першого дня ми дивилися собори. І першим був — Сакре-Кьор, який вінчає вершину Монмартра. Чимось він нагадав наш Володимирський: дуже багато туристів. Спускалися широкими і довгими білими сходами, котрими, як пригадалося, бігала Амелі...
Звісно, незабутнє враження справив Нотр-Дам де Парі. Так, будувався він майже двісті років, багато разів його реставрували... І все ж переконана: чи то королі, чи масони, чи відомі будівничі такого б не створили. Собор Паризької Богоматері ще не прочитаний. Сказати, що в ньому зафіксовано історію християнства, — це не сказати нічого. Енергія в соборі світла й позитивна. Іти з нього важко.
Довго гуляли нічним Парижем, вбирали його, а точніше — він входив у нас, і я відчувала — назавжди. Велична Опера, сяючі галереї Лафаєта. Париж уміє заробляти гроші і вміє їх витрачати...
Ми в основному ходили пішки і їздили на метро. Метро в Парижі дуже демократичне. Тунелі широкі й освітлені, стіни розписані графіті. Перони брудні, хоча скрізь вдосталь бачків для сміття. Поїзди досить-таки обшарпані. Відчиняють і зачиняють вагони на зупинках самі пасажири. У паризькому метро взимку, з негласного дозволу влади, живуть клошари. Два вечори підряд на одній станції бачимо одного й того ж клошара: він лежить на лаві і дуже серйозно читає газету. Поруч — великий пакет із пожитками й харчами. Валяється одноразовий посуд. Тут-таки на лавах сидить, чекаючи поїзда, народ...
Народ... парижани... Ще на під’їзді до Парижа з рекламних щитів до нас відкрито й весело почали всміхатися відомі французькі актори. Але трохи пізніше з подивом почала переконуватися, що в Парижі всі люди схожі на французьких акторів. Скільки є типажів облич, стільки їх можна побачити у Парижі. Якщо наштовхнетеся на чийсь погляд, вам — стримано чи нестримно, по-дитячому, — всміхнуться. Щось когось запитаєте (парижани здебільшого англійської не знають), вам, попри все, намагатимуться допомогти. З характерним французьким темпераментом, мімікою. Якщо ви фотографуєте — вас обійдуть чи об’їдуть ззаду або дружелюбно чекатимуть, доки скінчите. Навіть якщо це прибиральник у Тюїльрі на своїй машині. Взагалі, там, де наші люди — і я в тому числі — уже закипали б, парижани продовжували залишатися відкритими і дружелюбними.
Французи дуже гарні. Українські красуні беруть вродою, яку часто спотворюють, скажімо, меркантильні чи матримоніальні бажання, неосвіченість, інші негативні риси... Обличчя ж француженок неоднозначні й таємничі, живі і привітні, як обличчя тієї, котра навік поселилася в Луврі... Вони зачаровують не вродою, а індивідуальністю. Те ж саме стосується і чоловіків із їхніми кількаденною небритістю та шармом.
...Мабуть, більше ніде у світі немає такого скупчення шедеврів, як у Луврі. І, звісно, одного дня для Лувра замало. Важко усвідомлювати, що ти бачиш оригінали. Усе життя — репродукції, копії, ширвжиток. І тут — оригінал. Ці фарби клала рука генія, цей мармур різав різець... Бога. Ну не могла людська правиця накинути на ідеальну білу мармурову фігурку легку, прозору, білу і теж мармурову намітку! Це нереально...
Серце шалено б’ється. Неймовірно довершені фігури богів і богинь, героїв і пройдисвітів. Психея сплелася в обіймах із Амуром, а там вона ж бере метелика з його ніжної руки. Коханець тим часом замріяно схилив їй на плече вродливу голову (доки не опустила очі, була переконана, що саме він — Психея... Давньогрецькі скульптори чомусь різьбили чоловіків дуже жіночними).
Крилата богиня перемоги Ніка... недаремно без голови. Перемога буває не тільки Піррова, а й безголова. «И пораженья от победы ты сам не должен отличать...» — сказав у хвилини натхнення поет.
Ось вона — Венера Мілоська. Я можу її обійти, роздивитися з усіх боків. Попа плоска. Випнутий животик, набухлі груди. Ця пані або вагітна, або щойно народила. Але спереду — справді довершена красуня. А ось... Спиняюся як вкопана. Скільки поколінь, скільки натовпів і поодиноких пілігримів спинялися перед цим портретом... Мона Ліза. Китайці, японці, європейці, африканці — вдивляються в її обличчя. Що вони намагаються в ньому прочитати? У цьому жіночому лику, освітленому м’яким світлом... Хотіла написати «сонця», але хтозна, що то за світло?.. Вона ж не гарна. Чим вона нас заворожує, чим тримає?..
Через три години перебування в Луврі настає перенасичення, сприйняття притуплюються. Виходимо в тепле місто. Заходимо в ресторанчик «Гіпопотамус». Нас садять біля вікна. Тротуаром пливуть, жестикулюючи, парижани. Потому пішли по чергові враження — рушили набережною Сени до Ейфелевої вежі. Прогулюючись елегантними містками, натрапляли на гурти клошарів: веселі, безтурботні, галасливі... Вежа світилася — і враз заграла вогнями, як гірляндами. Ми завмерли. А в серці щось кольнуло. Бо я вперто продовжувала порівнювати Париж і Київ. На жаль, пам’ятки Києва розграбовані і розпродані. До речі, у закапелку Лувра бачили маленьку збірку старокиївських ікон. Підпис під ними був французькою, але прочитати «рашен» ми змогли легко.
Купуємо квитки (по 11 євро!) і піднімаємося на третій ярус сяючої вежі. Свище вітер. Прекрасна панорама нічного Парижа. На жаль, дуже багато навколо російської мови. Власне, не сприймається не так мова, як агресія, категоричність, зверхність, які в ній звучать і нею озвучуються. Розбірки між підлітками, дорослими, сварки, вичитування, погрози. Контраст із дружелюбними парижанами — величезний.
Опускаємося на кілька східців нижче. По колу вгорі — назви міст із зазначенням відстаней до них. Знаходимо Київ. Від Ейфелевої вежі до нашої столиці 2030 км. Але насправді — значно більше...
Останній день у Парижі. Погода чудова. Купуємо вино, сир, яблука і йдемо в Люксембурзький сад. Листя грає, повітря бринить, як на полотнах імпресіоністів. Прекрасна скульптура. Народ сидить на стільчиках, читає, трапезує, медитує... Бігають діти, п’ють лагідне сонце старі. Робітник у комбінезоні підстригає тракторцем і так бездоганно підстрижений газон.
Час розрахували із запасом. Рухаємося неспішно до автостанції, звідки нам рівно годину їхати в аеропорт. На переході метро Шателє зупиняємося як укопані, не вірячи своїм вухам. Такі знайомі звуки... Неначе ми в Україні... Під стіною, як на сцені, тільки не у вишиванці, а в буденному одязі, бо заробляє гроші, грала на бандурі і співала миловидна жінка років сорока... Помітивши, як ми сторопіли, упівголоса запитала: «Наші?» — «Так, — відповідаємо, — з Києва...» — «Вітання Батьківщині...» — сказала глухо. Кладемо на футляр від інструмента євро. Рушаємо далі. А нас наздоганяє сумне-сумне «Стоїть гора високая, попід горою гай-гай...»