Франція святкує! Святкує поразку європейської конституції, проти якої на референдумі проголосувала переважна більшість французів. Голосування проти об’єднало правих і лівих, комуністів, соціалістів і голлістів. На «тому боці» — президент Жак Ширак, колишній глава держави і архітектор Європейської конституції Валері Жискар д’Естен та переважна частина політичної еліти країни. А ще бюрократи з Єврокомісії, які пережили французький референдум і тепер готуватимуться до голландського — там негативний результат також передбачений...
У нас тепер будуть говорити про те, що конституційна криза в ЄС загальмує європейську інтеграцію і наш вступ до Союзу — ніби на нас і насправді хтось в Брюсселі чекає! А насправді варто було б поміркувати над іншим — куди ми бажаємо потрапити, наскільки ефективною є організація, яка стала нашою головною метою і мрією? Ні, про економічну доцільність європейської інтеграції ніхто особливо й не дискутує, ця модель себе за десятиріччя виправдала і тому в ній беруть участь навіть країни, які до самого ЄС не входять. Але якщо нам вдасться досягти економічного рівня цих країн, дискусії про ЄС перемістяться у іншу площину — політичну. І тут виникнуть перші проблеми.
Останні роки ЄС став магнітом не для багатих, а для бідних, що сподіваються на допомогу єдиної Європи. І відразу ж виникла ілюзія, що готовність цих «бідних» сприймати будь-які пропозиції «багатих» дозволить побудувати політичну модель інтеграції — «Сполучені Штати Європи», які стануть успішно конкурувати із справжніми Сполученими Штатами... Варто лише пригадати, як Польщу буквально примушували приєднатися до документа, який зафіксовував зовсім інші норми національного представництва в органах ЄС, навзамін на ті, що були обумовлені при вступі Польщі до Євросоюзу. Примушували і власні політики-євроентузіасти, які переконували, що поляки аж ніяк не можуть зривати європейський конституційний процес, бо на них погано дивитимуться в Європі. Примушували і представники європейського істеблішменту, які скористалися слабкістю неймовірно непопулярного польського прем’єра Лєшека Міллєра, щоб вирвати його підпис під документом. І як раділи, як раділи!
А зараз радіють інші. Наступило похмілля. Виявилося, що документ, ухвалений із відвертим викручуванням рук й ігноруванням думки «маленьких» і слабких, може не сподобатися і великим та сильним. І ось вже президент Ширак обіцяє рахуватися із думкою французького народу. І я не розумію: чому із французами рахуватися потрібно, а із поляками — ні? Чому коли польський уряд намагався довести, що «нові європейці» не погоджуються із багатьма засадами вже схваленого головного закону Європейського союзу, від поляків просто відмахувалися, як від набридливих мух, і думали лише про те, як примусити їх замовкнути і не заважати працювати серйозним людям? Чому розуміння того, що документ — дискусійний, недовершений, з’являється саме зараз? Звичайно, французів може не влаштовувати зовсім інше, ніж поляків. Але ж Європі потрібна конституція, зрозуміла і потрібна всім. А для цього слід усіх поважати...