Читаю біографію московського царя Олексія Михайловича — для росіян він залишився в історії насамперед як батько Петра Великого, ну а для українців — саме як той цар, якому чолом била Переяславська рада. Читаю і раптом відчуваю, що сприймаю прочитане не як розділи історичної монографії, присвяченої ХVІІ століттю, а як звіт про російсько-українські відносини останнього десятиріччя... І вже цар Олексій видається президентом Борисом, Леонід Макарович тоне в гетьманському вбранні гетьмана Богдана, Леонід Данилович скидається то на Виговського, то на Дорошенка, то на Самойловича... Звісно, масштаби особистостей зовсім інші — однак інтереси, хоч як дивно, ті ж самі. І тактика та ж сама, і стратегія. Як у ХVІІ столітті старшина була готова пристати хоч до царя, хоч до короля, хоч до султана, тільки щоб поважали її інтереси, так і тепер нова старшина готова хоч у єдиний простір, хоч в Євросоюз, можна й до китайців, тільки щоб дозволили красти й далі. Як у XVІІ столітті Москва була готова прийняти всіх у підданство, однак красти дозволяла тільки своїм боярам, вважаючи, що підданство московського царя — це вже честь і «нечего там», так і тепер Москва готова до будь-яких союзів, тільки щоб нові союзники опікувалися насамперед її, а не своїми інтересами...
О Боже, як пощастило тобі, Україно! Тебе вже не було б за кілька років, бо ти вдруге пішла тією ж самою, добре тобі знайомою дорогою. Ти не змінилася — та й хто б тобі дав змінитися, де був час на зміни? І Росія, твоя велика сусідка, також не змінилася і тому сприйняла твою незалежність як черговий козацький вибрик — скільки їх там, врешті, було, тих універсалів? Але світ, світ довкола змінився докорінно. І неможливо буде дограти нашу партію за знайомими київсько-московськими правилами. У наших західних сусідів, на наше щастя, інший історичний досвід, інші правила гри... Десь неподалік починається Річ Посполита, яка дізналася про те, що ми знали і в ХVІІ столітті, — як жити народові без держави. А далі — Європа, яка на власному досвіді переконалася, що відбувається з континентами, на яких інтереси держав перемагають звичайні людські бажання... а далі океан і Новий Світ, якого на момент нашої першої спроби просто в європейській політиці ще не було...
І, до речі, нам ще пощастило з тим, що неймовірно бракує особистостей. Живемо, як у пустелі, — що в нас, що в Кремлі. Ніякого тобі Олексія Михайловича, жодного Богдана Хмельницького й навіть Виговського. Та що там Богдана — Леонід Макарович у соціал-демократах, а Борис Миколайович — у Барвисі, он воно як! Однак особистостям таланить так перелопатити наші долі, що потім за триста років не розплутати. А так — просто переживемо свій перехідний період за політичною інерцією і тоді, коли в Росії з’явиться черговий Петро Великий, з радістю привітаємо його від імені об’єднаної Європи і Північноатлантичного союзу…