Всю ніч ми чекали, доки підвезуть патрони, щоб нас розстрілювати. І всю ніч мама умовляла мене: коли поженуть до яру, треба залишити колону й сховатися у нашої сусідки, тітки Марії... Вранці вона виштовхала мене з колони, що просувалася вулицями Дніпропетровська. Я хотіла залишитися з нею, але вибору вже не було. Почали стріляти, поранили мене. Не пам’ятаю, як добігла до нашого будинку. Тітка Марія перев’язала мені рану, лікувати було нічим. Два тижні перебувала в них, але там така бідність, така бідність... Не хотіла їх обтяжувати. Подалася до села. Перед цим тітка Марія сказала мені: забудь, що ти єврейка. Ти тепер українка. Українка Катя. А прізвище собі якесь вигадай. Я вирішила, нехай буде Василенко...
Червоної Армії дочекалася вже в селі, в однієї жінки. Коли підходили наші, ледве не загинула. У цієї жінки була любов із поліцаєм, за день до визволення він прийшов до неї й каже: давай я насамкінець хоч уб’ю твою жидівку. А вона йому: не треба, я піду з тобою. А Катю залишу з дітьми, вона вже доросла, їй 12 років. Він відповідає: та хіба я знаю, що зі мною буде завтра? Куди ж ти підеш?
...Але не вбив...
Голос жінки з Хадери, яка зателефонувала на російськомовну службу Голосу Ізраїлю, звучить розпачливо. Вона вирішила подзвонити зовсім не для того, щоб розповісти про свої поневіряння. Досі не може вибачити собі, що не залишилася тоді з мамою. Хоче, щоб про її матір згадали — хоча б тут, хоча б тепер... Я пам’ятаю цей яр у Дніпропетровську, яр в університетському парку, повз який три роки проходив майже щодня. Відтепер образ цього яру завжди асоціюватиметься в моїй уяві з вашим образом, Розо Островська, з тим, як ви виштовхуєте дитину з маршу смертників. Ви були такою вродливою...
Перемога у війні — це не урочистий парад, не бравурні марші...Це насамперед можливість подякувати Богу, що вижили. А потім починаються нові трагедії, про які не було можливості подумати в час, коли всі сили витрачалися на те, щоб перемогти і дожити. Чи була перемога в житті маленької Каті? Звичайно ж, була. Але разом із нею прийшло усвідомлення того, що своєї мами вона вже ніколи не побачить. Із цією думкою вона проживе довге врятоване життя...
Я час від часу перечитую евакуаційні щоденники своєї тітки. Зовсім молода дівчина, студентка, всю війну жила мрією про скору зустріч із батьками та молодшою сестрою. Родичі залишилися на Черкащині, її ж відправили доглядати за вагітною старшою сестрою — дорогою до Казахстану, на одній із транзитних російських станцій, народилася моя мама... Дідуся й бабусі в неї ніколи не було. Евакуаційний щоденник уривається на визволенні Києва — це було справжнє свято, війна наближалася до свого закінчення, почалися збори додому, було вже не до записів. Я ж бо знаю, що буде далі — усвідомлення того, що твої близькі назавжди залишилися в одному з черкаських ярів...
Як у кожного з нас своє відчуття перемоги, так у кожного — своя історія трагедії після неї. Відчуття перемоги може роз’єднувати. А ось трагізм того, що відбулося опісля, мав би об’єднувати. Звичайно, ситуації можуть бути зовсім, зовсім різними. Хтось втратив близьку людину. Хтось — здоров’я. Хтось — свободу. Хтось — свою державу. А хтось — свій народ. Але всі ці ситуації переконують, що війна нікого не робить щасливим. Ані переможця, ані переможеного. Проте всіх вона перетворює на жертв.