20 листопада громадська організація «Інсайт» і Центр візуальної культури (ЦВК) при Києво-Могилянській академії проводили захід, присвячений Дню пам’яті трансгендерних людей, які загинули внаслідок насильства. Під час перегляду фільму в ЦВК увірвалася група невідомих у масках і атакувала учасниць та учасників. Подія — приклад типової для нашого суспільства трансфобії.
Трансгендерні люди постійно зіштовхуються з проявами дискримінації в усіх сферах життя: вдома, у школі, на робочому місці, у громадських місцях, на вулицях, у сфері охорони здоров’я. Така ситуація складається у зв’язку з нетерпимістю й нетолерантністю нашого суспільства, невмінням і небажанням мислити поза дуже спрощеними й такими, що не відповідають життю, опозиціями.
Внаслідок небезпек, які їх оточують, і неприйняття трансгендери змушені приховувати свою ідентичність, грати подвійну роль і досить часто змінювати місце мешкання. Все це тільки мала верхівка айсберга, яка дозволяє трансгендерам витримати суспільний тиск та нетерпимість. Ця потреба приховувати свою ідентичність і належність до трансгендерної спільноти також є формою дискримінації.
Трансгендерні люди — комплексний термін, що охоплює людей, чия гендерна ідентичність не збігається з ознаками тієї статі, яку для цієї гендерної ідентичності визначає культура. На сьогодні в Україні єдиною офіційно визнаною групою є транссексуали, яких інтерпретують через медичний дискурс. Транссексуальні люди зазвичай гармонізують свій стан гормональною терапією, окремі потребують хірургічної корекції статі.
На жаль, така група людей як трансгендери дуже закрита. А отже, проблеми, потреби й складнощі її залишаються невидимими, не обговорюються на державному рівні, ігноруються і не вивчаються. Внаслідок такої ситуації в суспільстві поширені доволі багато помилкових стереотипів, страхів, побоювань, які дискримінують і стигматизують трансгендерів.
Найпоширенішим зі стереотипів є переконання, що трансгендерність — помилка природи. Але антропологічні дослідження свідчать, що феномен трансгендерності зафіксовано в багатьох культурах, і далеко не завжди це вважалося патологією, яку треба виправляти, викорінювати, приховувати або соромитися її. І навіть навпаки — у багатьох культурах трансгендерні люди вважалися «обізнаними» і «просвітленими». Є культури, що приймають трансгендерів як норму, як форму розмаїття й варіативності. Наша ж культура побудована за досить спрощеним зразком. Окремі дослідники зазначають, що західноєвропейська і північноамериканська культури навіть не бігендерні, а одногендерні, оскільки чоловіче розглядається в них як базове, а жіноче виступає його варіантом, відхиленням, різновидом.
Хай там як, у європейській культурі трансгендерність інтерпретується як діагноз, захворювання.
Якщо ж звернутися до природи і розглянути її прояви у всьому діапазоні, доводиться визнати обмеженість бінарних уявлень про стать: природа варіативна, розмаїта, і в цьому випадку дуже часто «патології» створює культура, не природа. Так, медикалізація, патологізація трансгендерності — наслідок культурних обмежень, уявлень про прив’язаність репродуктивної системи до гендеру, що, з погляду природи, аж ніяк не безумовно. Зазначені світоглядні рамки редукують природу, вони виключають таку складову як трансгендерність та інші множини, що не вписуються у визначення «справжній чоловік» і «справжня жінка».
Тиск із боку державного апарату на трансгендерних людей очевидний і багаторівневий. Наприклад, у нашій країні людина, котра досягла повноліття, може укласти шлюб, народжувати дітей, голосувати на виборах, бути призваною в армію тощо. Але право, яке має бути в невід’ємному розпорядженні індивіда — право на своє тіло, — залишається повністю підконтрольним державі.
В Україні трансгендерна людина може провести зміну (корекцію) статі, тільки отримавши дозвіл у спеціальній комісії, роботу якої регламентує наказ №57 від 15.03.96, що містить показання і протипоказання для зміни (корекції) статі — суперечливі, нелогічні й такі, що часто є прикладом ненаукового підходу та обмеження прав людини. Наприклад, трансгендерні чоловік або жінка віком до 25 років не мають права відкоригувати свою стать. (Недавні спроби знизити цей вік до 18 років різко розкритикували у пресі й на телебаченні. Але в основі цієї критики лежали лише упередження та ірраціональні оцінки.) Трансгендерні люди мають одночасно бути «суїцидонебезпечними» і демонструвати «достатній рівень соціальної адаптації», не пити. У них не повинно бути дітей, навіть якщо діти вже дорослі й самостійні і підтримують своїх батьків. Вони не повинні бути одруженими.
Слід звернути увагу на «приховану» політику стосовно трансгендерності в Україні. У світовій практиці однією з найжорстокіших норм є обов’язкова стерилізація трансгендерних людей на шляху до зміни статі. Вважається, що в Україні немає примусу до стерилізації. Та це не зовсім так. Насправді процес стерилізації в Україні — невід’ємна частина процедури зміни (корекції) статі, але завуальована. У наказі формулювання про стерилізацію не звучить, проте на практиці вітчизняні хірурги зобов’язані проводити поєднані операції, куди обов’язково входить і стерилізація. Річ у тому, що є обмежене коло хірургів, котрі мають право робити такі операції. Більше того, після операції людині треба звернутися в комісію, яка видає дозвіл на зміну документів. Такі довідки видаються виключно після проведення основних операцій, серед яких — і стерилізація.
Таким чином, у трансгендерних людей відбирається право вибору операції й алгоритму переходу, а це ще один індикатор недотримання прав людини та сприйняття трансгендерних людей як неповноцінних, не здатних робити усвідомлений вибір і відповідати за нього. Та й сам вибір автоматично ототожнюється з операцією, хоча для багатьох трансгендерних людей достатньо тільки гормональної терапії й зміни документів, без операційного або лише з частковим операційним втручанням.
На сьогодні державна система не враховує потреб трансгендерних людей, не дослухається до їхньої думки та досвіду. Позитивні зразки політики щодо трансгендерних людей трапляються в міжнародній практиці, яка дедалі частіше схиляється до створення можливості змінити документи без попередніх травматичних операцій. Не кожен потребує хірургічної корекції, комусь достатньо гормонотерапії, що неможливо в Україні. А без зміни документів людина зіштовхується з низкою складнощів: складність у пошуку роботи, соціальної адаптації, складнощі з перетинанням кордонів та рештою ситуацій, у яких людині треба використовувати документи, що підтверджують особу.
На жаль, наше суспільство й держава часто не помічають невеличкої й унікальної групи людей, сприймаючи їх як хворих і неповноцінних.
Але система абсолютно нічого не важить без нас, її представників. Щойно ми з вами усвідомимо і приймемо розмаїтість як незаперечну цінність, наше суспільство по-справжньому стане гармонійним, демократичним і толерантним. Суспільство, в якому кожній людині є місце під сонцем!