На тлі осіннього загострення політичних психозів паралельні сюжетні рейки "зради" і "перемоги" геть заїздилися. Подекуди вони сліпуче фальшиво блищать. А подекуди роздратоване рівнем децибелів і дебілізму суспільство їх демонтувало. Але замість них - колії, які продовжують глибшати. А маршрут колишній.
У геніального японського кінорежисера Акіро Куросави є дуже драматичний артхаусний фільм "Під стукіт трамвайних коліс". Божевільний юнак вважає себе водієм трамвая і зранку до вечора кермує уявлюваний вагон пустирем. Він уявляє його собі настільки виразно, що ми теж починаємо чути дзенькіт і гуркіт старенького міського трамвая.
Оригінальна його назва "До-дес-ка-ден". Вона набагато повніше відображає задум режисера, ніж переклад.
По-перше, цю фразу у фільмі постійно повторює божевільний. В англомовних коментарях фраза трактується як неперекладна, як звуконаслідування стукоту трамвайних коліс по стиках.
У японській (я вчив колись) є фраза "до дес ка", яку можна приблизно перекласти - "як ся маєш?" або "як воно там?" Але беззмістовна приставка "ден" її геніально позбавляє смислу.
І ніби зберігає натяк на смисл, не заперечуючи його в принципі. Але в підсумку раціонально скористатися фразою неможливо. Це як промови українських політиків про корупцію чи війну.
Взагалі значно приємніше писати про трамваї, ніж про них.
От був у Києві до 1980-х трамвайний маршрут №8, від Червоного корпусу універу до Солом'янки. Він не розвертався ніде, а просто в тупику вагоноводій переходив у кабіну на протилежному кінці вагона, і де був зад ставав цілком собі "перед". Коли маршрут закрили, рейки зняли не одразу, і десь вони ще іржавіли, а десь був лише слід від них.
Цей трамвай їздив ніби всупереч логіці, на гірку він гуркотів швидко, а з неї спускався повільно, з технічними зупинками. Щоб не злетіти з котушок від зайвої спритності. Він так би й катався у своєму вузькому коридорі можливостей, якби лірична трамвайність не програла зухвалій автомобілізації. Маршрут зник, одні проблеми змінили інші, більш технологічні, а напрямок однаково ж лишився.
Україна нинішня - як цей примарний трамвай. Її старим маршрутом бігають тепер якісь пихаті божевільні, автоматично пригальмовуючи при слові "реформи", і нестямно дзвонять у велосипедні дзвоники соціальних мереж.
Може, із цим маршрутом щось не так?
Нинішня держава була заснована внаслідок змови соціал-більшовиків і націонал-більшовиків.
Сам більшовизм як концепція нестримної експлуатації убогих імітацією безмежної їм допомоги під сумнів не ставився. Українська радянська література, вибірково залишивши в художній спадщині лише те, що мало стосунок до соціалізму й ненависті до "панів", дуже звузила інтелектуальний коридор для полеміки цих двох фракцій. У тому розумінні, що радянський фундамент держави з його інституціональністю сумнівам навіть не піддавався. Дебати між червоними з "групи 239" (нагадаю, це була прорадянська більшість у Раді, без компромісу з якою не можна було ухвалити жоден закон) і Народною Радою (ніби проукраїнською політичною меншістю) велися переважно про формат декорацій. Не тому, що це були такі вже високотехнологічні негідники, хоча й не без цього. Такий був містичний запит народних мас, вихованих на все тій самій українській класиці. Ті покоління не в змозі були запитати себе, навіщо, власне, "лупати сю скалу" у поті чола кайлом, може, є сучасніші технології? Ну, або хоча б підірвати, якщо скеля справді стала на шляху. А, до речі, на шляху куди? Нагадаю, що це був іще й час Будапештського меморандуму, подробиці підписання якого, сподіваюся, ще спливуть. Американці, до речі, особливо нічого не приховували ніколи. Це було в інтересах їхньої країни, і вони це зробили просто за повітряні поцілунки народу. Ну й за й технічну допомогу нашим ключовим гравцям, як без цього.
До речі, великого герба України досі немає саме через цей більшовицький компроміс, теж не зайва річ нагадати.
Мої друзі з країн Балтії (та й у вас їх уже багато) не раз казали, що дуже багатьом статусним речам вони зобов'язані своєму правонаступництву. Вони не засновували нових країн. Це не дозволило ЄС нагнути під час драматичних дискусій (наприклад, про громадянство) нагнути їх у позу, не передбачену навіть Кама-Сутрою. Вони відновили втрачену державність, з її законодавчими базами, що існували на той час. Відновили статус-кво. А вже потім почали дивитися: осучаснювати ці закони - чи почекати? Так, була обставина юридичного визнання цих країн на початку ХХ століття (міжнародники скажуть краще, як це називалося) і світової незгоди з їх радянською окупацією.
Історія не має умовного способу, і розмова в одеському стилі "якби я був такий розумний до, як моя Сара потім!" про можливість вибору шляху розвитку - суто умоглядний. У нас було кілька дуже швидкоплинних, та все ж таки вдалих спроб державності на тому ж таки початку
ХХ століття - УНР, Директорія, Гетьманщина. Судячи з мемуарів ображених сучасників, рівень дипломатії був так собі, але все ж таки був.
Кожен з відновлених форматів - нехай навіть через місяць-другий він впав би жертвою вищезгаданого компромісу - дозволив би сьогодні і політикам, і громадянам (поділ суто випадковий) остаточно муміфікувати комсомольщину (а як їх поховаєш, воно ж безсмертне!) і, як мінімум, розширити офіційну глорифікацію (не УПА єдиною).
Оминемо проголошення УССД під час німецької окупації у Львові. Крім очевидної одіозності, це було ситуативною авантюрою тільки однієї тогочасної української політичної групи, що не зустріла масового схвалення, і про це після війни говорив Лев Ребет, видадний діяч ОУН (після 1948 року критик застарілого етнічного авторитаризму Бандери).
Перенесімося подумки в часи Революції на граніті, жовтень 1990 року, про неї досить багато написано. Благородний ідеалізм студентів (частина з яких щиро голодувала по-справжньому там, у наметах) був використаний для усунення Леонідом Кравчуком прем'єр-міністра Віталія Масола (слоган акції був "Геть Масола й Кравчука!") і для ефективного пошуку вищезгаданого компромісу між двома групами більшовиків.
Дисиденти й інтелектуали, які залишилися ні в сих ні в тих через свою принциповість (і не виїхали за кордон ), розкривши рота дивилися на все це партоблудіє, але технічно, крім як перестерігати, зробити нічого не могли - "дрібнесенька щопта" їх було, за словами Василя Стуса.
Пам'ятаю, як на засіданнях оргкомітету зі створення Народного Руху філософ Мирослав Попович безуспішно намагався закликати присутніх до здорового глузду й поточного міжнародного законодавства. Як на першому з'їзді в Політехніці іноземні журналісти дивувалися, чому люди весь час підводяться і співають - їм же сказали, що це з'їзд політичної партії? І так далі.
Я не про критику "заднім числом". Про масову психологію і безумовне домінування позамежної лівизни в українських соціальних стереотипах. Яку вдало завважили деякі діячі в ЄС-ОБСЄ і вдало експлуатують, видаючи за єдино правильний український національний тренд.
"Повстань, Україно!", воно ж "Україна без Кучми", і поготів було з фізичною участю комуністів, про що новітня історія сором'язливо замовчує, і навіть потужна участь СПУ Мороза-Вітренко зводить до участі нинішнього генерального прокурора, на ті часи яскравого активіста, але невдалого партійного функціонера.
Перформанс Помаранчевої революції, що так налякав параноїка Путіна, був лівацьким не тільки тому, що в ньому брали участь переконані "ліваки" на кшталт Вови Чемериса, а й тому, що він ідеологічно був літературно-соціалістичним, самодіяльно-художнім дійством у дусі книжних тез Франка (ПОРА!) і Лесі Українки (ну як же без ЮВТ?). Навіть до Шевченкового (виключно художнього) екстремізму все це не дотягло.
Як і сам Віктор Андрійович - погана політична реінкарнація соціаліста-революціонера Михайла Грушевського.
А де соціалізм, там і домовняки, а ніякі не революції. Революції - це коли ворогів через три дні закопують. Не факт, що це так уже добре ("а нас же за що?"), але не можна називати високими словами політичну "битовуху". Як же, ви скажете, а Революція Гідності? Так гідність була і, на щастя, збереглася.
Але якщо неофіти сильно наполягатимуть саме на революційності, то це варто було б назвати революцією приниженої гідності.
Бо приниження - це те відчуття, навіть не почуття, про яке ніяково говорити й соромно зізнаватися.
І що про цей Майдан і його підсумки сказати загиблим друзям, коли таки настане час з ними зустрітися?
Добре. Увесь цей історичний пунктир, кола по воді часу від пущеного мимохідь камінчика порівнянь потрібні не тим, хто це знає.
Зверніть увагу, завсідники соціальних мереж. Увесь запал поточних політичних і культурних баталій, усі дискусії про "зраду" і "перемогу" нинішньої влади - це все генерує покоління цього Майдану, цієї війни.
Ніхто з яскравих лідерів, та й просто учасників вищезгаданих подій, починаючи з 1990-х, не бере участі в цих нинішніх суперечках. Не змагається за першість у ніші активістів чи ще когось там. Я не про колекціонерів партквитків і різних прохідних списковиків, я про чесних людей.
Вони цілком собі живі, і все з тими самими переконаннями. Але реалізовують себе дуже практично. Один у культурі, інший в армії, третій у бізнесі, і все у них загалом непогано, якщо говорити про самореалізацію й принциповість. Так, на Майдані цьому новому теж цілком собі побували гідно, не сумнівайтеся, не опортуністи. Але якщо мимохідь нагадаєш їм про колишні часи - переважно відмовчуються.
Тобто ось що виходить. Новітній суспільно-політичний дискурс сформований зовсім новим політичним поколінням, яке, на відміну від попередніх (починаючи з 1990-х), заплатило за нього великою кров'ю.
Своєю, на жаль, а не своїх ворогів. Але це теж сумна псевдонаціональна традиція терпил з художніх книжок.
У цьому дискурсі, окрім його новизни, однаково міститься правонаступництво попередніх соціалістичних підходів, які завжди в історії закінчувалися цілком капіталістичним торгом.
А от керуючі елементи цього дискурсу взагалі цієї наступності ніяк не переривали. Вони як були шахраями радянського розливу (було таке лайливе слово для неоподатковуваного бізнесу - "цеховики"), так ними й залишилися. Їх періодично тіснять злодії, іноді навіть у законі - але шахраї знову дають відсіч. І знову вони при своїй радянській владі, хай які назви вигадує їй народ у своїх революційних екстатичних стояннях і ходіннях.
Це як дві шестірні одного мотора. Вони різні й обертаються з різними швидкостями. Вагон просто котиться собі з гори, імітуючи самостійність руху технічними зупинками. Спроби Заходу їх, шестірні чи інший тип приводу, якось звести в одну конструкцію, щоб це все ж таки поїхало, призводять до такого висікання іскор - що хай йому!
Та й хто, власне, лагодить руками мотор на ходу? Тим більше трамвайно-електричний, оскільки енергія сьогодні - точно не внутрішнього згоряння, та - уже все.
Виходить, треба мотор заглушити, живлення вимкнути, дати охолонути, щоб підігнати деталі одна до одної.
У фінальних кадрах фільму "Під стукіт трамвайних коліс" божевільний трамвайник (хоча він дуже акуратний і сумлінний у своїй пантомімі) вночі все ж таки паркує уявний трамвай на своїй "кінцевій", буркочучи, що механіки геть зледащіли і завтра отримають за це.
Тобто навіть умовний японський блаженний розуміє, що треба спочатку зупинитися, а вже потім лагодити. І тільки потім - маршрут.
У нас існує двовимірна ілюзія того, що час лінійний. І що історичні події становлять собою якийсь ланцюжок. Тому ми постійно говоримо про "відсутні ланки", "втрачений зв'язок" і т.д. Ведемося на пастернаківський переклад Шекспіра, де "рвется связь времен", хоча в оригиналі "Гамлета" болючіше - "час вивихнув суглоб". Злетів з котушок.
І образ дворейкової трамвайної колії - це теж частина уявлення про закономірності, окрім яких є й інші.
Це ніби вагоноводієві трамвая раптом сказали, що він може тут на перехресті повернути праворуч, бо так можна "зрізати". Він подумає, що ви або жартуєте, або у вас глюки.
Український маршрут проходить у лабіринті, судячи з політичних блукань.
Конструкції лабіринту найкраще вивчив сліпий геній Борхес. Лабіринт так улаштований, що він готує людині пастку прагнення неодмінно вийти назовні. Постійний пошук виходу дедалі більше заплутує.
У лабіринті потрібно спочатку шукати його центр - саме навколо цього центру й вибудовується вся плутанина ходів. Зрозумівши закономірність осяжного для зору простору у всіх напрямках, ви починаєте розуміти, як усе насправді влаштовано.
Не можна нескінченно намагатися реформувати соціалізм. У підсумку це завжди дуже кепсько. З удосконаленого соціалізму виходить або комунізм, або націонал-соціалізм. Ви або буксуєте на рейках, або провалюєтеся в колію разом з усіма пасажирами.
А з лабіринту краще виходити пішки, попередньо повернувшись у свій куркульський універсум здорового глузду, прихопивши з собою не тільки їжу й питво, а й зброю.
Залиште божевільних вагоноводіїв на їхніх примарних маршрутах.