2006 рік варто було б оголосити «роком Джека Лондона»: 12 січня виповнюється 130 років від дня народження письменника, а 22 листопада — 90 років від дня його трагічної і таємничої смерті. Варто було б провести «лондонівські читання», видати повне зібрання творів... Нічого цього не буде: в часи тотального міщанства герої, сюжети і світи Джека Лондона безнадійно вийшли з моди. Хоча на його книжках виховувалися цілі покоління, а популярність у колишньому СРСР була вищою, ніж на батьківщині — у США!
В основі захопливих книжок письменника — реально прожите бунтівне життя. Це не висмоктані з пальця опуси нинішніх «тусовково-культових письменників»! З книжок Лондона можна дізнатися багато цікавого про далекі країни, розвіяти багато міфів, зрозуміти, «звідки пішла країна Америка»...
І головне: життя та творчість Джека Лондона — це безперервний пошук Сенсу.
Попри безсмертні заповіти батьків-засновників США, до середини ХІХ століття у східних штатах нагромаджувалися драматичні соціальні суперечності. Чого варте було саме рабство негрів під соусом «декларації прав і свобод громадян»! Тому багато «блідолицих», рятуючись від своєї ж «цивілізації», пішли крізь прерії на Далекий Захід до берегів Тихого океану. Знищуючи індіанців, колонізатори взялися господарювати на їхніх споконвічних землях, а 1849 року в Каліфорнії почалася «золота лихоманка».
За таку «християнську» поведінку Бог покарав їх. Кустарний видобуток золота особливого прибутку не приніс, а примітивне сільське господарство виснажило природу. Найбільшого удару переселенцям завдала цивілізація: капіталізм, який прийшов услід за ними зі сходу США, знищував клас малих підприємців, тому що, всупереч теперішнім міфам, капіталізм не розвиває, а знищує і придушує основну приватну власність та ініціативу, веде до концентрації ресурсів у руках меншості (що й відбувається в Україні). Фермери масово розорялися і поповнювали армію міських пролетарів. Такі соціальні процеси передували появі на світ Джека Лондона, який пізніше захоплююче змалював усе це в своїх книжках...
Письменник народився 12 січня 1876 року в сім’ї збанкрутілого фермера. Його батько Джон довго колесив по штатах Заходу. На певний час він осів у Сан-Франциско, де й народився Джек. У Фріско батько зайнявся підрядами, але прогорів. Сподіваючись розбагатіти на городництві, перебрався до Окленда — маленького містечка на протилежному боці протоки, але повний фінансовий крах загнав велику родину в жорстоку нужду. Школярем Джек продавав газети, а з 14 років, по закінченні початкової школи, по 18 годин працював на консервній фабриці.
Як особа, в широкому сенсі, антисоціальна, Джек зайнявся забороненим виловом устриць, за що «світив» пристойний тюремний термін, і став «авторитетом» у молодіжній банді. 1893 року ходив матросом на промисловій шхуні до Японії та в Берингове море. Відтоді Джек на все життя «захворів морем»: розумівся на припливах, вітрах і течіях, вітрильниках, природі й житті Тихого океану... А ще він із дитинства постійно читав, не розлучаючись із книжкою навіть на вахті. Повернувшись, він здобув на конкурсі першу премію за нарис «Тайфун біля берегів Японії». Успіх змусив подумати про кар’єру літератора.
Економічна криза та масові страйки стали причиною того, що з Каліфорнії на Вашингтон рушила величезна маніфестація безробітних, до якої і приєднався Джек. Марш протесту розігнали війська, а Джек довго поневірявся по країні, опинився навіть у Канаді, де сидів у в’язниці за бродяжництво. В результаті він став переконаним соціалістом, читав праці Маркса, потім вступив в Американську соціалістичну робітничу партію.
Повернувшись додому вісімнадцятирічним, Лондон вирішив «узятися за розум» — вступив у середню школу. Зрозумівши, що марнує час, він через рік залишив її, за три місяці вивчив трирічну програму і склав іспити. 1896 року вступив в університет, але, провчившись семестр, залишив його, тому що довелося годувати сім’ю. Коли на Клондайку почалася «золота лихоманка», він вирушив на Аляску, сподіваючись розбагатіти. Отримав масу вражень, не більше того. Повернувшись, Лондон багато писав; його творчість була занадто самобутньою, журнали відмовлялися брати в друк, довелося вести героїчну боротьбу із самовдоволеною тупістю редакторів, що Лондон яскраво показав у романі «Мартін Іден».
Тільки 1899 року в журналах було опубліковано перші твори, а наступного року вийшла збірка «північних оповідань». Усі картини Півночі — сніги, льоди, гори, ліси, полярні ночі та сяйво etc. — Лондон об’єднав у збірному образі «Біла Безмовність». Але Безмовність — це не тільки об’єкт естетичного захоплення, а й суворий космос, який легко може вбити людину. Багато людей їхали на Північ, щоб, повернувшись до природи, знайти втрачений сенс життя. У творчості Лондона наскрізним мотивом проходить тема безглуздості соціального буття та втечі в природу. Головний мотив «золотої лихоманки» — варварське розграбування природи для задоволення спраги наживи. Але Біла Безмовність безнадійно програє «цивілізації»: Лондон малює апокаліптичні картини смітника, на який homo sapiens перетворив недоторканну природу Аляски, що знайде відображення також у «південній» та «каліфорнійській» темах творчості. Тонко відчуваючи природу, Лондон уловив трагедію, яка виникає при зіткненні тваринного світу і «соціального звіринцю». Людина значно страшніша за звіра, чому є цілком наукове пояснення. Це письменник показав у ряді своїх анімалістичних творів, наприклад у знаменитій повісті «Біле ікло» (1906).
Джек Лондон був свідком завершального акту однієї з найбільших трагедій на Землі — колонізації. У його творах є правдива картина того, як на величезних просторах від Аляски до Австралії «шляхетні білі люди» грабували або забирали обманом багатства та землю тубільців, знищуючи тих із них, хто не хотів їм служити. Навіть мирне, на перший погляд, вторгнення цивілізації в життя тубільців ставало трагедією: вони помирали від алкоголю та не відомих їм хвороб, а різка ломка родових стосунків, насадження раніше невідомих і далеких аборигенам цинічних звичаїв, товарно-грошових відносин, захланності й інших «принад цивілізації» призвели до знищення самобутніх культур. На очах Лондона вмирала культура гавайців, а сам архіпелаг перетворився на ще один «штат» — коліщатко бюрократичної машини США. Колонізація катастрофічно змінила весь хід земної цивілізації, і навіть сьогодні людство не здатне адекватно оцінити її наслідки.
Лондона часто називають ледь не затятим ніцшеанцем... Тексти письменника свідчать про його ознайомленість із думками Ніцше, але навряд чи геніальний самоук, реаліст і часом прагматик до кінця розумів похмуру фантасмагорію книжкового єретика кабінетно-салонного типу, професора класичної філології Фрідріха Ніцше. Лондон намагався сповідувати соціальний оптимізм, навіть вірити «у світле майбутнє», тоді як Ніцше вважав, що «прогрес узагалі є ідея сучасна, тобто хибна». Лондон часто підкреслював своє негативне ставлення до ніцшеанства.
А головне – він неодноразово називав себе послідовником Герберта Спенсера, що, у світлі марксистських переконань письменника, виглядає смішно. Ті мотиви у Лондона, які ряд «глибоких тлумачів» вважають ніцшеанськими, насправді виникли під впливом Спенсера. Перекручуючи вчення Дарвіна, Спенсер стверджував, що в суспільстві діють закони тваринного світу, де нібито перемагає найсильніший, із чим Лондон часто погоджувався. Реально ж у природі виживає не найсильніший, а більш пристосований, що Дарвін і довів на основі емпіричних даних. А соціумом рухають не так тваринні інстинкти, як его-інтереси й несвідомі пристрасті, які мають психосоціальну, нетваринну основу, про що казав Маркс. Якого, як і Ніцше, мало хто зрозумів, у тому числі й Лондон. У Спенсера є глибше, близько сприйняте письменником, але дивне для позитивіста вчення про Непізнаване. Після примітивного атеїзму та вульгарного матеріалізму це було повернення до богошукання: людина — тварина релігійна, що позитивна наука майже довела, а Бог і безперервно розширюваний нескінченний Космос, опанувати який вічно прагне людина, — суть одне й те ж, тільки в різних термінах.
«Духовна траєкторія» Лондона викладена у майже автобіографічному «Мартіні Ідені» (1908). Виходець із соціальних низів, Мартін, як і Лондон, стає глибоким і оригінальним письменником та мислителем. Мартін, як і Лондон («Що означає для мене життя», 1906), глибоко помилявся, вважаючи, що «еліта суспільства» втілює безкорисливу шляхетність духу і вершини інтелекту. «Еліта» виявилася примітивною міщанською тусовкою. Мартіна дратує і дрібний буржуа: образи по-обивательському самовдоволених, жадібних і тупих крамарів — зятів Мартіна — це зла сатира на «середній клас». Ось це — справді ніцшеанські мотиви у Лондона! Спроба Мартіна повернутися в середовище робітничого класу зазнає фіаско: це теж міщанське болото, яке абсолютно не підходить для реалізації «світлого майбутнього» і вищого призначення людини...
Та все ж Лондон був «пролетарським письменником» і «буревісником революції» нітрохи не меншим, ніж Горький, якого він дуже поважав. Але й писав про пролетаріат дуже своєрідно! Він скептично ставився до класових боїв в Америці, які вироджувалися в сутички страйкуючих робітників і штрейкбрехерів. Останніх захищали поліція та бандити (!), а вигравала... олігархія. У фантастичній антиутопії «Залізна п’ята» (1908) Лондон малює майбутню «пролетарську революцію у США» як повстання безликої, не здатної до осмислених дій юрби, осліпленої жагою руйнації та тваринної люті.
1910 року він відійшов від робітничого руху, а потім вийшов із соціалістичної партії, заявивши, що соціалісти стали на шлях угодовства. Для «професійних революціонерів» бунтар Лондон був занадто революційним. Розчарування в житті вело до поглиблення депресії, занепадницьких настроїв у творчості, яка, однак, залишалася яскравою й талановитою («Час-не-чекає», 1910; «Місячна долина», 1913; «Маленька господиня великого будинку», 1915).
Джек Лондон «доклав руку» до зародження кінематографа. Своє сорокаріччя він відзначив ювілейною, п’ятдесятою екранізованою книжкою «Серця трьох» (1916), яка відома нам за однойменним радянським телефільмом. Вітаючи появу кіно, Лондон із тривогою пише, що воно стало тотальною формою масової розваги: всі, хто хоч трохи вміє читати й писати, вдають із себе сценаристів, а саме кіно дедалі більше вироджується у спосіб маніпулювання натовпом, «завдяки своєму вмінню грати на колективній душі мас». До цього, датованого 1916 роком, проникливого висновку «недоука» Джека Лондона пізніше прийшли доктори наук Карл Юнг, Еріх Фромм та інші. Результат спостерігаємо сьогодні: нинішня кіно- та телепродукція — це, за поодинокими винятками, «мозкова кастрація» народних мас, і людство ще жорстоко заплатить за тотальне захоплення цією «жуйкою».
У творчості Лондона дедалі гостріше звучала тема втечі від цивілізації. Він проводив багато часу на своєму ранчо в Каліфорнії, подорожував по екзотичних островах Океанії, але це не рятувало від депресії. В останні роки життя письменник інтуїтивно прийшов до психо-духовної проблеми, яку геніально означив наш земляк Микола Бердяєв: захоплення соціальним на шкоду космічному, патологічна одержимість примітивною і нездійсненною ідеєю «щасливого соціального мурашника» замість пошуку вищого космічного сенсу заводять неординарних людей у глухий кут, а потім знищать усю цивілізацію. Це добре видно в такій цитаті з «Мартіна Ідена»: «У цій поемі зображено людину з усіма її пошуками, з її невтомним прагненням подолати нескінченний простір, наблизитися до сфер найвіддаленіших сонць. Це була божевільна оргія уяви вмираючого, який ще жив і серце якого билося останніми дедалі слабшими ударами. В урочистому ритмі поеми чулося гудіння планет, тріск від зіткнення метеорів, гул битви зоряних ратей серед похмурих просторів, осяяних світлом вогневих хмар, а крізь усе це чувся слабкий людський голос, як невблаганна тиха скарга в грізному гуркоті гинучих світів... жалібний голос людини, яка намагається збагнути незбагненне!»
22 листопада 1916 року у віці сорока років Джек Лондон помер у розквіті фізичних і творчих сил. Вважають, що він прийняв отруту, хоча точних даних немає. Наведена вище цитата свідчить про те, що наприкінці свого яскравого і бунтівного життя він таки опанував Сенс. Але Сенс цей і досі нікому не потрібен!..