Поза сумнівом, Йосип Сліпий - людина, яка значною мірою вплинула на світові процеси періоду холодної війни. Проводжаючи патріарха у вічність, Папа Іван Павло ІІ сказав: «Він належав до найвидатніших мужів ХХ століття». У словах понтифіка немає ноток перебільшення. Відомий богослов та історик церкви, духовний провідник мільйонів вірних... Якщо митрополит Андрей Шептицький був фундатором Української греко-католицької церкви, то Йосип Сліпий заявив на цілий світ про її існування. Йому не було вороття на батьківщину, в радянську Україну. Але й в еміграції, розбудовуючи переслідувану в СРСР церкву, він наближав крах комунізму і час постання вільної та соборної Української держави.
З Богом - від колиски
17 лютого 1892 року над садибою хліборобської родини Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської засяяла ще одна зірочка: народився хлопчик. Він був останньою, восьмою, дитиною в сім’ї. Йосипа виховували у глибоко релігійному дусі. Під час святої літургії з нагоди 120-ї річниці від дня народження патріарха УГКЦ архієпископ, митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк сформулював зміст сімейного виховання свого духовного наставника: «Його вчили почитати Пресвяту Тройцю, Богородицю і святого Миколая». А сам Йосип Сліпий на схилі літ із вдячністю згадає батьків, які наполягали, «щоби я відмовляв щодня молитви, пильно вчився і не підпадав під лихі впливи». Рідні мети досягли. Йосип змалечку проявляв дорослість - був серйозним, дисциплінованим, наполегливим. Вивчаючи абетку, яку купив йому старший брат Роман, у п’ятирічному віці навчився читати й писати.
1912 року Йосип з відзнакою закінчує Тернопільську гімназію і вступає до Львівської греко-католицької духовної семінарії. Через багато років блаженнійший згадуватиме: «Після зложення гімназійної матури я довго мучився з вибором звання теології чи філософії. Священиком хотів я бути, і родина дуже бажала цього, але я невторопно боявся душпастирства, бо воно могло стати мені на перепоні бути професором університету і, як тоді говорили, «аристократом духу». Але дивна рука Господня, котра провадила мене ціле життя понад всіма життєвими пропастями, провела мене свобідно й без примусу до священства...».
30 вересня 1917 року митрополит Андрей Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на священика. Глава УГКЦ побачив у юнакові незвичайні здібності і відправив навчатися до католицького університету міста Інсбрука (Австрія). Там Йосип Сліпий захистив працю «Наука візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю» і здобув ступінь доктора богослов’я. Згодом отець навчався в Римі - у Папському Григоріанському університеті і «Анджелікумі» (нині - Папський університет святого Томи), а також у Східному папському інституті, де написав габілітаційну роботу.
Влітку 1922 року Йосип Сліпий повертається до Львова, де з ласки митрополита Андрея Шептицького служить професором греко-католицької семінарії у Львові, викладаючи догматику. Через чотири роки стає ректором духовної семінарії і водночас деканом богословського факультету. Під час поїздок по Італії, Франції, Бельгії, Німеччині вивчив досвід провідних наукових релігійних установ, а відтак вирішив створити в очолюваному ним закладі науковий, богословський і видавничий центри. За ректорства Й.Сліпого духовна семінарія трансформувалася в академію. Беручи приклад з керівника, науковці академії заклали добру базу для розвитку екуменічного руху в Україні, поставивши його на міцні богословсько-догматичні засади.
Йосип Сліпий був одним з фундаторів, а потім і головою Богословського наукового товариства. Він провів значну роботу з укомплектування його бібліотеки, яка вважалася однією з найбагатших у Львові. Редагував квартальний журнал «Богословія», перетворивши його на поважний науковий часопис.
Авторитет Йосифа Сліпого у складних богословських темах - Пресвятої Трійці, походження Святого Духа, релігійної науки Сходу - був незаперечним. Вчений-богослов глибоко досліджував проблеми схоластики, особливу увагу приділяв філософії святого Томи Аквінського. Написав низку праць з історії східних церков, церкви в Україні та унії. За значні наукові здобутки та активну участь в національно-культурному та релігійному житті його було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка.
Чашу страждання він випив до дна
У грудні 1939-го, після першого приходу в Західну Україну більшовиків, митрополит Андрей Шептицький за згодою Папи Пія ХІІ таємно висвятив Йосипа Сліпого на єпископа з правом наступництва і титулом архієпископа Серрейського, тобто законного спадкоємця глави УГКЦ. За іронією долі, в час його визнання НКВС розпочав операцію під кодовою назвою «Ходячие». Під пильне око радянських органів держбезпеки потрапили 50 ієрархів УГКЦ, серед яких - митрополит Андрей Шептицький, архієпископ Йосип Сліпий, єпископи Микита Будка, Іван Бучко та інші.
30 червня 1941 року Йосип Сліпий підтримав Акт відновлення української державності: він виступив під час проголошення цього пам’ятного документа, передавши благословення митрополита Андрея. А 6 липня 1941 року на зборах українських політичних і громадських діячів було обрано «Раду сеньйорів» - як дорадчий орган Українського державного правління (уряду). Президентом ради став доктор Кость Левицький, заступником - доктор Йосип Сліпий.
Невдовзі після звільнення Львова від німців, НКВС у лютому 1945 року реанімував справу «Ходячие» і знову встановив нагляд за діячами УГКЦ. Над церквою, яка плекала національну свідомість українців, нависли важкі хмари Львівського Собору 1946 року... 11 квітня 1945 року енкаведисти провели операцію у Святоюрському соборі Львова: митрополита Йосипа Сліпого прийшла заарештовувати група з шести оперативних співробітників держбезпеки, очолювана підполковником Волошиним. Главу церкви звинуватили у шпигунстві на користь Ватикану, вихованні молоді в дусі ненависті до СРСР, співпраці з націоналістичними видавництвами «Мета», «Дзвони» і в... паразитуванні за рахунок трудящих.
Та Йосип Сліпий не зламався. Під час допитів (їх протоколи, інші важливі документи нещодавно експонували на ювілейній виставці в державному архіві Тернопільської області) він заявив: «…греко-католическая церковь существует и я являюсь ее законным митрополитом» і відкинув усі пропозиції перейти на російське православ’я. Йому присудили вісім років виправно-трудових таборів, трирічне позбавлення громадянських прав і конфіскацію майна. Відбувши один строк покарання, Йосип Сліпий за таємні богослужіння отримав іще три: 1953 року його на п’ять років заслали до Сибіру, 1957-го - присудили чотири роки каторжних робіт, а 1962-го колегія Верховного суду УРСР визнала блаженнійшого «особливо небезпечним рецидивістом» і засудила до довічного ув’язнення. Духовного наставника політв’язнів переводили з табору до табору, щоб не встигав заручитися їхньою підтримкою.
Мирослав Іван Кардинал Любачівський так згадував страдницьку одіссею Патріарха: «Він витримав чи не найтяжчі часи в історії гнаної Церкви - сталінщину... Спочатку в тюрмі, відтак у Києві, в Мордовії, в Єнісейському краї. Він витримав і був готовий до кінця нести той хрест...». Каральні органи підкидали дедалі більше дров у вогнище комуністичної інквізиції, сподіваючись, що «этот поп подохнет». Благо, їхня мрія не збулася. Йосип Сліпий перехворів на дизентерію, запалення легень, але вижив.
На вимушеній еміграції, але з думою про Україну
Під тиском світової спільноти, зокрема тодішнього президента США Джона Кеннеді, та Папи Римського Івана ХХІІІ Верховна Рада СРСР у січні 1963 року ухвалила звільнити митрополита УГКЦ з ув’язнення з вимогою виїхати з СРСР. Дев’ятого лютого Йосип Сліпий прибув до Рима. Ватикан визнав, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа, і йменував його членом Східної конгрегації церков. А 25 січня 1965 року папа Павло VI надав главі УГКЦ титул кардинала.
Поза батьківщиною Йосип Сліпий, не шкодуючи сил та енергії, продовжив виконувати перервану більшовиками релігійну місію. Під його орудою було збудовано Собор Святої Софії на зразок Софії Київської. Митрополит відновив храм Жировицької Божої Матері для українців-католиків, заснувавши при ньому музей та лікарню, дав нове життя монастиреві ордену студитів. Свідомий свого високого покликання, він сміливо звернувся до німецьких уряду та товариств: зробіть хоч невелику компенсацію за розбомблені під час Другої світової війни українські храми. І німці відгукнулися: давали гроші на відновлення та побудову святинь. Надсилала пожертви й українська діаспора.
Чималу увагу Йосип Сліпий приділив богословській науці та освіті. Заснував Український католицький університет імені святого Климента, бо з пієтетом ставився до «першого високоосвіченого папи та вченого, папи-мученика, а також наділеного даром примиряти ворогів». Релігійний заклад зміцнили бібліотека, видавництво, архів, філіали університету в найбільших містах Європи та Америки. Йосип Сліпий пожвавив діяльність відновленого Українського наукового богословського товариства, повернув до життя наукові видання - «Богословія» та «Дзвони». Фактично врятував Український Вільний університет у Мюнхені, виділивши 1976 року майже мільйон німецьких марок, щоб купити будинок для закладу. Став почесним доктором УВУ та декількох університетів США і Канади.
Обстоювати самостійність УГКЦ Йосипу Сліпому було дуже нелегко. На Другому Ватиканському соборі 1963 року він вніс пропозицію створити Патріархат УКЦ і як Верховний архієпископ з патріаршими правами скликав Синод українських греко-католицьких єпископів. Проте Конгрегація східних церков відмовилася затвердити його рішення. У 1975-му прийняв титул Києво-Галицького патріарха УГКЦ. Втілити свій стратегічний задум Йосиф Сліпий зміг лише наприкінці життя. Папа Іван Павло ІІ таки визнав Синод УГКЦ, на початку 1983 року було затверджено його статут.
Опинившись у вимушеній еміграції, Йосиф Сліпий відвідував українські громади США, Канади, Німеччини, Великобританії, Австралії та інших країн, бо поставив перед собою мету - зблизити українців діаспори. Більше того, глава УГКЦ домагався об’єднання всіх українських церков в один патріархат. Він був переконаний, що православна і католицька церкви принципово не відрізняються, що ці гілки християнства доповнюють одна одну, а отже, потрібне оновлення української церкви, що означає - єдність. Йосип Сліпий дав чітко зрозуміти: «чвари в Христовій церкві - це не вияв Божої волі, а наслідок людської немочі».
Його життя можна порівняти з долями апостолів Христа, бо проніс важкий хрест мученика за віру, глави переслідуваної владою, але авторитетної в народі Української греко-католицької церкви. Помер блаженнійший 7 вересня 1984 року в Римі. А на світанку української незалежності, у серпні 1992 року, домовину з його тілом було перевезено із Собору Святої Софії у Ватикані і поховано у крипті Собору Святого Юра у Львові. Так нащадки виконали заповіт патріарха.
Гідне вшанування пам’яті глави УГКЦ стало реальністю лише в Українській державі. До 100-річчя з дня народження Йосипа Сліпого на його малій батьківщині - у селі Заздрість - встановлено меморіальний знак, а 1994 року - погруддя (автор - скульптор Еммануїл Мисько). Згодом у будинку Львівської богословської академії (нині - Український католицький університет) організували музей патріарха. 1998 року в Заздрості відкрито великий духовний центр Йосипа Сліпого з музеєм та церквою, неподалік скрупульозно відтворено його родинну садибу. Більшість меблів, посуду, предметів господарського реманенту - автентичні. 2004 року в Тернополі непересічному релігійному діячеві встановлено пам’ятник (скульптор Роман Вільгушинський, архітектор Анатолій Водоп’ян).
Хоча й з великими потугами, пам’ять про Йосифа Сліпого ожила й заговорила - його думками про земне призначення людини та про принцип діяльного християнина, який «не повинен чекати на ласку Божу, а має кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку, і своїх м’язів». Адже «віра вимагає від людини діяльності, а не фанатизму і неробства».
Звучить - наче написано сьогодні.