Чимало оглядачів писали про те, що останнім часом міжконфесійні конфлікти втратили гостроту і проявляються тепер в основному на регіональному рівні, де парафії періодично переходять із конфесії в конфесію. Та й то сказати, цих «спірних» парафій, відповідно до звітів Держкомрелігій, в Україні рік у рік стає дедалі менше. І от, здавалося, настав час стрепенутися і засумніватися в тому, що конфлікт утрачає гостроту. Тобто, звісно, про те, що конфлікт «згладжується», навіть думати було б наївно. Просто переходить із гострої форми в хронічну. А подібна форма, як відомо, загрожує загостреннями. Цього разу загострення трапилося в Одесі, куди патріарх УПЦ КП Філарет, попри опір митрополита Одеського Агафангела і недобрі обіцянки близьких митрополиту громадських організацій, усе ж таки приїхав. В оцінці успішності візиту сторони розійшлися. Прибічники УПЦ стверджують, що «завдяки самовідданості й мужності...» зробили перебування патріарха в Одесі нестерпним і зірвали деякі заходи, прес-служба УПЦ КП стверджує, що, «незважаючи на...», програма візиту була виконана.
Як усе ж таки змінюються часи! Згадується, 95-го, коли ховали патріарха Володимира й влаштували з похорон демонстрацію з побоїщем, було страшно і неприємно до огиди. Минуло не так вже багато часу, і відчуття зовсім інші. Навіть якось цікаво було — вибереться патріарх Філарет із блокованої церкви чи ні? Та й цікавість маленька, обивательська — на кшталт того, що змушує подивитися фінал історії кохання Хуана-Карлоса до Марії-Луїзи, розтягнутого на тисячу серій. Якась театральність з’явилася віднедавна у міжцерковних конфліктах. А от кураж пропав. От і прес-служби протиборчих сторін у своїх звітах про виконану роботу чомусь забагато уваги приділили підрахунку яєць — то «закидали машину», чи всього лише «кинули два яйця навздогін»?
Втім, залишимо поки осторонь переможні реляції обох сторін конфлікту, хоча вони й небезінтересні. У візиті й конфлікті навколо нього було дещо цікавіше. Хай там як, а візит патріарха Філарета в Одесу дійсно викликав загострення конфлікту. І це не дивно, адже правлячий архієрей Одеської єпархії митрополит Агафангел широко відомий як послідовний борець не тільки з розколом, а й самою ідеєю автокефалії, а також «супутніми деталями» на кшталт «галицького націоналізму» тощо. Зрозуміло, митрополит використав увесь свій вплив на місцеві власті, щоб ті не допустили візиту намісника УПЦ КП в Одесу. Його звернення до глави Одеської обласної державної адміністрації С.Гриневецького й одеського мера Р.Боделана пересипані нагадуваннями про те, що «розкол ослабляє державне будівництво України», що візит патріарха Філарета «блюзнірський і вибухонебезпечний», сам візит характеризується не інакше як «провокація», а також міститься натяк на можливість «заворушень», «розпалювання соціальної обстановки» і навіть «вуличні сутички», відповідальність за які ляже винятково на організаторів цієї «провокації», а також тих, хто «допустить» цей візит. Звичний загалом репертуар (згадайте, наприклад, протести проти візиту Папи Римського чи того ж патріарха Алексія) урізноманітнюється деякими «життєвими спостереженнями» митрополита. Наприклад, такими: «Приїзд розстриги Філарета — недобра прикмета. Хоч куди б він приїхав, його візит несе нещастя в державному, громадському та церковному житті... У тих місцях, які він освячує, відбуваються пожежі. Ті, кого він «благословляє», позбавляються своїх посад». Просто мороз поза шкірою, їй-богу...
Втім, не тільки на недобрі прикмети спирається митрополит у своїх зверненнях. У листі меру Боделану він нагадує про зв’язки патріарха Філарета з депутатами фракції «Наша Україна», котрі «багаторазово блокували роботу Верховної Ради», ініціювали «заворушення 9 березня 2000 р. у Києві і 19 квітня ц.р. у Мукачевому», прагнуть «дестабілізувати ситуацію в країні за «грузинським сценарієм». Тобто митрополит, як це стало популярним у наших церковників, вдається до політичних аргументів у суто церковному питанні. Непрямо дає зрозуміти владі, що «не на ті ідеали дивляться». Загалом, який привіт, такий одвіт — згадаймо, як обурювався патріарх Філарет і близькі йому політики можливістю візиту в Україну патріарха Московського Алексія ІІ. Чи не він тоді обіцяв у разі появи патріарха на вулицях Києва «повторення сценарію 1992 року» і стверджував, що глава РПЦ несе в Україну розбрат і смуту?
Звісно, ситуація більш ніж дивна — чому це власті Одеси повинні були перешкоджати в’їзду в місто українському громадянину? А тому, що це «не його територія» — принаймні це випливає зі звернень митрополита Агафангела. Просто в кожному з регіонів України є свої «монополісти» — у тому числі духовні. Недавні візити лідера «Нашої України» у східні області країни показали, що йдеться не тільки про релігійний поділ. Утім, відмінність ідеологічних орієнтирів в Україні і раніше ні від кого не була секретом. Так само, як і те, що церква посідає в ідеологічних нішах не останнє місце.
Недарма ж антифіларетівські гасла в Одесі густо пересипалися слоганами на кшталт «Філарет, Ющенко і БЮТ — у Новоросії не пройдуть!», згадуваннями про фатальну роль «галичан», закликами до «союзу єдиновірних і єдинокровних частин Русі-Росії, України та Білорусії», «двомовність», єдиний військово-політичний й економічний простір «від Карпат до Тихого океану» й іншими страшилками. Ні, звісно, не церква ці гасла складала — як можна. Це ініціатива «суміжних» громадських організацій. Непогана знахідка, активно використовувана в церковному полі: якщо церква не може собі дозволити занадто радикальних висловлень чи дій, це зроблять навколоцерковні громадські організації. От і візит патріарха Філарета, тобто процес закидання його яйцями, активно висвітлювався саме сайтом організації «Единое отечество», а на офіційному сайті Одеської єпархії УПЦ — ані півслова. Та й у вдячній промові митрополит Агафангел згадував активістів цієї організації значно тепліше, аніж власних священиків. Зручність навколоцерковних громадських організацій саме в тому, що підтримку вони нададуть за першим же покликом, а відмежуватися від їхніх дій церкві простіше простого: не винна вона — вони самі прийшли. Митрополит Агафангел може сказати це про «Единое отечество» так само, як патріарх Філарет — про УНСО.
Прагнення заручитися підтримкою влади у виключно церковному питанні — теж стало неодмінним атрибутом подібних сценаріїв. Що говорить, загалом, не стільки про силу церкви, здатної домогтися від чиновників того, що їй потрібно, скільки про її слабкість, пов’язану не тільки з недосконалістю законів. Ця слабкість передусім внутрішня — церква не може покладатися на власні сили або тому, що вони малі, або тому, що сили ці неохоче мобілізуються. От і митрополит Агафангел шпетив підопічних священиків за те, що чимало з них не взяли участі в протестних акціях. Та й протилежній стороні довелося виправдовувати малу кількість парафіян, які прийшли на службу патріарха Філарета тим, що правилася вона робочого дня. Тож переконливу кількість мирян не вдалося зібрати ні тій, ні іншій стороні.
Так не для того ж воно все й розігрувалося. Масові виступи та гострі соціальні конфлікти на релігійному грунті відійшли, на щастя, у минуле, і тільки у вигляді відлуння іноді виникають у загрозливих зверненнях церковників до представників влади. Тепер конфесійні конфлікти перемістилися в суто політичне поле. А в ньому, як відомо, свої правила. У даному разі в дійсно серйозних зіткненнях не була зацікавлена жодна зі сторін конфлікту — навіщо ж викликати на себе зайві обвинувачення в якійсь «дестабілізації»? Але свою ідеологічну місію виконати потрібно було. Патріарх Філарет, останнім часом учащаючи в «чужу область», з одного боку демонструє всій Україні (відповідно до звітів УПЦ КП) схильність населення України до ідеї «національної церкви» і водночас вказує на тих, хто перешкоджає «духовному об’єднанню України» — представників «Московської церкви». З іншого боку, його візити дають можливість УПЦ продемонструвати «хвилю народного невдоволення» «націоналістичною» політикою в даному регіоні, що повинно застерегти «відповідальних товаришів» від необачних рішень не тільки в церковній, але ширше — у гуманітарній політиці. Тут патріарх Філарет і митрополит Агафангел виявилися союзниками — кожен «своїм» показав, як важливо дослухатися їхньої думки у сфері духовності. Ніхто не програв: патріарх Філарет був визнаний гідним порівняння з апостолом Петром і перебував за два кроки до вінця мученика (адже він поїхав в Одесу, де йому погрожували фізичною розправою, якщо вірити повідомленням прес-служби УПЦ КП), а митрополит Агафангел зміг оголосити своїм прибічникам про те, що вони вистояли в боротьбі із «самим князем пітьми».
Ця ситуація влаштовує і «відповідальних товаришів» — не тільки тому, що церкви в даному разі виконують цілком визначені ідеологічні замовлення, а й тому, що в наявності ситуація «міжцерковного конфлікту», котра, за зізнанням самих церковників, загрожує порушенням громадянського миру. А отже, контроль над церквою з боку держави — це не примха, а нагальна потреба. Тому, з одного боку, державні мужі мусуватимуть ідею «єдиної церкви» як запоруку «консолідації», «громадянського миру», «духовної єдності» і інших позитивів, а з іншого — підтримуватимуть у кожному з регіонів домінуючу конфесію, виправдовуючи тим, що саме ця конфесія і є тією самою «запорукою».
Отже, судячи з усього, православну церкву в Україні вразила криза. Навіть зіткнення на конфесійному грунті перетворюються на такий собі декадентський омлет із невідомої кількості яєць, та й то, як правило, перед черговими виборами. Але це тільки шумовиння на поверхні більш глибоких процесів. Українській церкві дісталася тяжка спадщина — люди, котрі отримали радянське виховання, навіть якщо визнавали себе «віруючими», найчастіше були відірвані від церкви і не розуміли її значення для себе та своєї віри. Діти незалежної України найчастіше мають досить розмите уявлення про роль церкви як божественної інституції. Адже церква, замість того, щоб зосередити свої зусилля на подоланні відчуженості, зайнялася чимось не зовсім їй властивим, зате більш зрозумілим — зміцненням співробітництва з владою, поділом зон впливу, ідеологічною роботою. На певному етапі ці методи спрацьовували — зони впливу так-сяк розділилися, влада просторікує про високу роль церкви в суспільстві і надає «посильну підтримку», прибічники тих чи інших ідеологій скупчилися навколо відповідних архієреїв, соцопитування фіксують високий рівень православної самосвідомості українців. Ось тільки кількість воцерковлених віруючих від усього цього не збільшується. Певне, ідеологія — усе ж таки не найвірніший шлях до людських сердець.