Володимир Здоровега |
Визрівання і вибух суспільного прозріння українців, які здивували і зачарували світ, у своєму генному началі несли протистояння правди і обману. В наші дні у політичній правді не клянеться хіба що найлінивіший. Клянеться навіть той, в арсеналі якого неправда — головний засіб досягнення мети.
Неправда, обман такі ж древні, як людська спільнота. Сама процедура обману передбачає наявність того, кого хочуть обдурити. Наш прапрародич Адам міг бути неправдивим лише перед Творцем. Єва вже мала ширший вибір. Каїн, як відомо, був не тільки першим братовбивцею, а й першим злочинцем, який намагався прикрити свій злочин перед Всевишнім брехнею.
З тих біблійних часів неправдою, тобто неадекватним відтворенням реальності, супроводжувалась абсолютна більшість суспільних процесів. Обман укорінений у соціальну практику. Заради виживання він закладений в інстинкт тваринного і навіть рослинного світу. Бо що таке мімікрія, пристосування до довкілля за допомогою форми, кольору тощо? Про обман заради порятунку прийнято говорити навіть у буденному житті. Існують види людської діяльності, які просто немислимі без більшого чи меншого обману. Як може обійтися без нього фокусник, дрібний злодюжка, ворожка? Обман є синонімом до понять «хитрість», «винахідливість». Брехня — частина майстерності розвідки й контррозвідки. Плануючи військову операцію навіть у справедливій війні, військовий керівник, стратег іде на свідомий обман противника, бо він є частиною військової і, ширше, політичної таємниці. Ба навіть на буденно-практичному рівні особистості не завжди вдається відділити правду від напівправди, одверту брехню від пересмикування фактів, а головне — навмисну брехню від простої помилки.
У даному разі нас насамперед цікавить природа того великого соціального обману, без якого не може обійтися жодна авторитарна чи тоталітарна система. Предметом аналізу тисяч книг став злочинний і пагубний механізм управління таким суспільством. Досить детально розглянуті найголовніші складові цієї системи: централізація влади, єдина ідеологія, однопартійна система, розгалужена і потужна репресивна машина, відсутність справедливого суду тощо. Але, як правило, на практичному і науково-теоретичному рівні майже ігнорується розгляд такої складової, як тотальний обман.
Однак фактор обману у сукупності інших чинників управління суспільними процесами, навіть в умовах демократії, постійно збільшується із зростанням та ускладненням інформаційних процесів. Можливість обману прямо пропорційна отриманню людиною, суспільством не прямих, набутих власним досвідом, а опосередкованих знань, тобто кимось зібраної і відповідним чином змонтованої інформації. Поважні західні соціологи й політологи сходяться на тому, що вирішальним фактором впливу на маси є не сама реальність, не її більш-менш точне відтворення (бо про абсолютну правдивість масово-комунікаційних процесів говорити не доводиться), а вміле маніпулювання за допомогою фактів, міфів, впливу на емоції шляхом навіювання відповідних настроїв і станів масової свідомості.
Неправда й лицемірство лежали в самому корені радянського режиму. Жоден із лозунгів більшовиків, за допомогою яких, а також завдяки значним сумам німецьких грошей, їм вдалося залучити на свій бік значну частину населення, не був реалізований: не припинилася війна; заводи і фабрики не були передані робітникам, а земля — селянам. Навіть проголошене В.Леніним право націй на самовизначення у кінцевому результаті виявилося обманом: проголошена українська свобода була жорстоко придушена грубою силою — бандами Муравйова.
Вельми цікаве міркування Й.Сталіна, висловлене у доповідній записці ще у 1922 році. Напередодні розгляду питання про ситуацію в Україні на пленумі ЦК РКП(б) майбутній вождь бідкався з приводу того, що лицемірне тактичне загравання з національного питання в Україні сприйняли як справжню партійну політику. Соціал-незалежники, бачте, вимагають справжньої незалежності у всіх смислах і розцінюють втручання ЦК РКП(б) як обман і лицемірність із боку Москви. «Ми, — вів далі кандидат у вожді імперії, — переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність сприйняло за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».
Точнісінько такою ж була гра у народовладдя, демократію, боротьбу за мир, свободу людини, інтернаціоналізм. У відомого радянського розвідника, а нині відомого письменника Віктора Суворова, який був чудово обізнаний з тим, що робилося у той час на одній шостій нашої планети і як це сприймалося очима американських спецслужб, є знаменитий за парадоксальністю вислів: «Вони знали усе. Але за великим рахунком, не розуміли нічого».
Не менший парадокс полягав у тому, що маразматичні керівники СРСР типу Л.Брежнєва чи М.Суслова так забрехалися, що й самі повірили у власну брехню. М.Горбачов, який запровадив так звану гласність і став фактичним ініціатором розвалу імперії, до кінця своїх владних днів контролював (у всякому разі намагався це робити) суворо втаємничену інформацію. Такою була система. І це була одна з причин її розвалу.
Тому не дивно, що спадкоємці цього режиму в Україні, які на різних рівнях партійно-урядової ієрархії пройшли більшовицьку школу управління, органічно увібрали в себе цю здатність лицемірства і крутійства. Не тільки зберегли, а й навчили інших, молодших. Керівникам різного рівня в пострадянських державах важко було зрозуміти, як управляти суспільними процесами, не вдаючись до брехні.
Заради справедливості необхідно сказати, що за майже 14 років розвитку України ситуація у масово-комунікаційному процесі складалася по-різному. Ми пережили справді революційні злети поінформованості на рубежі 80—90-х років минулого століття. Тоді правда, забарвлена у різні політичні кольори, буквально вихлюпувалася з берегів. Це, по-перше. А по-друге, незважаючи на всі утиски, репресії і навіть убивства журналістів, режимові Л.Кучми, В.Медведчука разом з їх дрібними прибічниками і прислужниками-виконавцями все-таки не вдалося закрити шлях до правди для певної частини мислячих громадян. Завдяки Інтернету, окремим газетам, у тому числі регіональним, тиражі яких топили у річках, а проти редакцій організовували судові, податкові, пожежнозахисні та всілякі інші екзекуції, усному спілкуванню між людьми, правда все-таки пробивалася у голови найактивнішої частини суспільства. Всі ці питання гідні окремого дослідження. Нас же цікавить еволюція і крах брехні як складової частини системи, що почила у Бозі, та висновки, які випливають із цього.
Насамперед необхідно спростувати поширену серед певного кола необізнаних із суттю інформаційних процесів у суспільстві людей думку про те, що першоджерелом брехні у нашій країні є ЗМІ. Останні, зрозуміло, доносять її до публіки. Найрізноманітніша за характером інформація подається, інтерпретується, набуває відповідних форм і тонів завдяки журналістам і насамперед керівництву редакцій. Але не журналісти є ініціаторами тих масових маніпуляційних кампаній, які впродовж майже десяти років систематично отруювали свідомість людей. Це влада і злочинні клани організовували і спрямовували всю цю вакханалію, свідками якої став цивілізований світ. І можна лише дивуватися, чого було більше — удаваної наївності чи безпардонного нахабства, коли владні мужі на чолі з верховним керівником робили здивовану міну, щороку дізнаючись, що наша держава за рівнем свободи слова займає одне з найпочесніших місць серед найвідсталіших африкансько-азіатських країн.
У моїх руках — ще тепленька книга Леоніда Капелюшного «Жертовна кров», випущена з ініціативи і за підтримки редакції «ДТ» якраз тоді, коли вирішувалася доля України; коли уже не тільки на сторінках преси, біля мікрофонів і камер, а на мільйонних майданах країни зіткнулися правда і брехня, кривда і справедливість, вчорашній і завтрашній день. Маємо книгу-документ, книгу-звинувачення і вирок тій системі злочинів, яку здолала молода воля. Це розповідь про одну із жертв режиму — журналіста Георгія Гонгадзе. Книга всуціль змонтована із документів: офіційних заяв правоохоронних органів, свідчень близьких покійного, стенограм найрізноманітніших засідань, відомих записів М.Мельниченка, заяв політиків та різних міжнародних організацій, а також численних і часто протилежних за характером коментарів українських та зарубіжних мас-медіа. Вона привідкриває завісу над майже п’ятилітніми змаганнями потужної державної машини приховати правду про причини, замовників і виконавців убивства журналіста.
«Жертовна кров» — результат виснажливої праці журналіста і письменника, який сам зазнав репресій, до спроби вбивства включно. Це зразок української документальної прози ХХI століття, особливий вид хронікальної розповіді — від першого повідомлення про зникнення Гії (як його любовно називали у колі близьких) і до останніх публікацій літа 2004 року. Вміння все це розшукати і зцементувати — своєрідний вид мужнього художнього таланту.
Та названа праця у даному разі цікавить нас саме як свідчення часу, як система документів епохи, бо з неї дуже добре видно прояв тих знакових тенденцій, які домінували у період «пізнього Кучми» — поєднання злочинних дій влади, абсолютної зневаги до людини і навіть її життя, безпрецедентного насильства над законами і правом із тиском і командуванням практично всіма підрозділами третьої, судової гілки влади. Читач книги матиме можливість ще раз прослідкувати діалоги президента Л.Кучми із тоді ще губернатором В.Януковичем. Серце матері, Олександри Гонгадзе, протягом років травмувалося із садистською послідовністю.
Якби хтось хотів зібрати воєдино всі численні висловлювання В.Януковича у процесі передвиборних баталій, вийшла б цікава антологія словесного крутійства і логічної непослідовності. Аналітики не раз звертали увагу на те, що ця кандидатура була завідомо непрохідною. Висловлювалися навіть припущення, що особа В.Януковича використовувалася як певна фігура у складних політичних комбінаціях таких досвідчених політичних гравців, як Л.Кучма і В.Медведчук. Хоч як би там було, але Віктор Федорович йшов на вибори як кандидат від влади. У цьому ні в кого не було сумніву.
Суть його програми, як вона офіційно формулювалась, зводилася до продовження і примноження «успіхів» існуючої влади під мудрим керівництвом Л.Кучми. Під час першої телевізійної дискусії, на яку так важко погоджувався претендент від влади, В.Янукович тільки те й робив, що «кусав» свого опонента за реальні чи надумані промахи як колишнього керівника Нацбанку України і прем’єр-міністра та розхвалював на всі лади політику добродійництва та народолюбства. Мав серйозну фору у вигляді номінального підвищення пенсій і зарплат. Соціологічні дослідження моментально зафіксували збільшення його прихильників серед пенсіонерів. То ми сьогодні знаємо, звідки бралися ті кошти і як ці виплати відразу відбилися на цінах. Результати пожинаємо і зараз.
Ще одним коником, осідланим прямо на ходу, стала обіцянка визнати російську мову як другу державну та запровадити в Україні подвійне громадянство. Це взагалі був недозволений прийом, оскільки в опублікованому тексті передвиборної програми, написаної, до речі, вкрай бездарно, такого пункту не було. Але все це разом узяте не дало очікуваних результатів. Хоч як старалися офіційний та тіньовий штаби разом із політтехнологами (чого варте було тижневе «підрахування» голосів), переваги у першому турі досягти не вдалося.
Тоді довелося міняти коней на переправі. У дебатах перед другим туром невідомо з чиєї ініціативи з’являються два нових сюжети. В.Янукович раптом почав заявляти, що він і його команда якраз і є «нова влада». А В.Ющенко разом із Ю.Тимошенко, О.Морозом — ті розбишаки, через яких страждає бідний народ. Це вони на своїх постах прем’єра і віце-прем’єра, голови Верховної Ради довели країну до ручки. Від них і взявся рятувати Україну В.Янукович, заручившись благословенням старців із самого Афону. Ці блискучі сюжети мали один малесенький недолік — були, делікатно кажучи, неправдивими. А ще те кляте яйце, яке в Івано-Франківську звалило з ніг красеня-богатиря. Авторитетні франківчани запевняли мене, що там справді мав бути імітований замах на високого (у прямому і переносному значенні слова) політика. Хтось там щось переплутав і вийшов пшик та сміх, який лунає в Україні донині.
І от тоді ті самі чи вже інші дорадники порадили своєму кумиру, а чи сам він у злості додумався, піти проти свого благодійника Л. Кучми, віднісши не тільки свого суперника В. Ющенка, а й чинного президента до найзапекліших ворогів народу. Дивовижна з позиції здорового глузду поведінка. Але кому, як кажуть, не властиві певні людські слабості?..
Однак отруєння, фальсифікації та махінації під час виборів, про які не міг не знати провладний кандидат, — це непростимий гріх. І суспільство очікує, що організатори та виконавці злочинів будуть покарані. Залишки команди
В.Януковича і досі трактують Майдан не як вияв волі найактивнішої, найволелюбнішої частини українського суспільства, а як банальний «помаранчевий путч». Тут своє слово скаже історія.
Обман багатоликий. Він включає в себе і самообман. Аби бути об’єктивним, треба визнати, що цим грішили не тільки представники команди провладного, а й опозиційного кандидата у президенти. Це грізна психологічна хвороба політиків, які бачать не те, що є насправді, а те, що хочеться бачити. Нею хворіють не тільки переможені, а й переможці. Лише один приклад. Для багатьох тверезомислячих людей, які мають реальне уявлення не тільки про окремі регіони, а й про всю Україну, було ясно, що перемога В. Ющенка неможлива із великим розривом. І раптом уже перед останнім туром голосування починає гуляти 60 відсотків голосів, з якими нібито мав перемогти опозиційний кандидат. Насправді ж вийшло не так. Можна знайти чимало аргументів на виправдання. Тут і зазомбованість населення, і дія адміністративного тиску, і відчуття страху та певної солідарності, і багато іншого. Але сила політичної організації, її лідерів у тому й полягає, щоб все це максимально врахувати.
Торкаючись питань правди і неправди у соціальних процесах останнього часу, автор обминув роль і місце ЗМІ. Ця проблема вимагає окремого і дуже детального розбору. Тому у даному разі спробуємо лише побіжно її торкнутися.
Якось перший президент України Л. Кравчук у розмові з кореспондентом журналу «Телекритика», коли його запитали, чому навіть солідні політики часто змінюють своє обличчя, відповів приблизно у тому дусі, що й журналісти, мовляв, продаються і служать різним господарям, то чому не можна міняти своїх позицій політикам. Виходило так, що у журналістів і у політиків існує таке собі спільне хобі — продаватися. І вже зовсім недавно одна дуже вже незалежна журналістка у дуже незалежному виданні навела слова другого президента України Л.Кучми, який нібито сказав: «Я не вірю у незалежну пресу. Я вірю у незалежних журналістів». Себе вона віднесла, зрозуміло, до останніх — людей з твердим характером.
Не перестаю дивуватися, як би це сказати делікатніше, невисокій, як на наш час, соціологічній культурі наших улюблених політиків, журналістів. Письменників, до речі, теж. Вони люблять вправлятися у розмовах про частковості, не розуміючи головного. А головне у тому, що виплекана за десятиліття система за природою своєю була закритою, відгородженою від людей. Сама система, методи ручного, вольового, шахрайського за своєю суттю управління, незалежно від волі окремих діячів і навіть прийнятих законів, не могла обходитися без брехні й лицемірства. Без тиску й прихованого диригування медіа і журналістами. Не тому, що так дуже хотілося, а тому, що так мусило бути. Кажуть, виробництво породжує попит. Пропозиція породжує добровільну чи вимушену готовність її прийняти. Готовність влади чи грошових мішків купити соціолога, політолога, журналіста, породжує їх зворотнє бажання продатися. Причому якомога дорожче. Ціна залежить від популярності, просунутості, заробленого попередньою працею авторитету.
Чи може повести себе незалежно у цих умовах журналіст? Може, і не тільки журналіст, а й окремі видання, об’єднання. Хоч як би ми нарікали на свою долю, світ змінився. За сталінських часів така позиція була рівнозначна смерті або десятиліттям концтаборів. За Брежнєва це загрожувало втратою праці, руйнуванням власної долі та долі родини, а в окремих випадках — судовими вироками, які іноді закінчувалися трагічно. В епоху Кучми це могло загрожувати безробіттям, жебрацьким рівнем життя. Убивства і доведення до самогубства були вибірковими. Ми можемо пишатися тим, що в Україні все-таки працювали журналісти із власним, критичним поглядом на реальність і знаходили для цього відповідні можливості, особливо в Інтернеті. У критичний момент уже не окремі публіцисти, а цілі колективи практично всіх телевізійних каналів рішуче сказали: «Досить! Більше брехати не будемо!». Це справді стало, якщо не революцією, то крутим, революційним за характером зламом в історії української журналістики.
Чого можуть навчити тих, хто хоче вчитися, уроки ще такої свіжої історії? Насамперед ще раз підтвердилось те, що при всій небезпеці найбільш масованої і навіть витонченої брехні, вона не є всесильною. Шість передвиборних місяців зомбування аудиторії (а це понад 80 відсотків населення) за допомогою провідних телевізійних каналів та інших засобів масової інформації дали багато прихильників існуючої системи та її висуванця. Але не вдалось переламати ситуації. Значна частина людей зуміла здолати нагнітання антиющенківської істерії. Тому перемога Майдану була водночас перемогою правди над неправдою, істини над брехнею. На жаль, ця правда не усвідомлена ще значною частиною населення.
Команда В. Ющенка і сам Президент неодноразово заявляли про те, що влада, її політика буде прозорою. Це ключовий момент. Прозорість можлива лише тоді, коли політикам не буде чого приховувати. Прозорість означає не тільки свободу публічного висловлювання, можливість існування незалежних від влади ЗМІ, узаконення діяльності опозиції, а й недопустимість тіньової економіки, використання влади заради незаконного збагачення. Ніхто не сумнівається у тому, що досягти хоча б відносного порядку у цих питаннях буде дуже нелегко. А тому об’єктивні труднощі можуть породжувати різного роду рецидиви обману і самообману.
Отже, головна вимога до політиків сьогодні і завтра — це застереження від можливих спокус нової влади втратити реалістичні орієнтири у складних і суперечливих процесах, втішатися ілюзіями. Дійсність завжди значно складніша і жорстокіша, ніж вона уявляється із київських офісів та розкішних кабінетів. Не треба володіти даром провидця, щоб передбачити використання опозицією найменших упущень, промахів, помилок, внутрішніх незгод в урядовій коаліції і жорстокої критики як у парламенті, так і у мас-медіа. Не говоримо вже про те, що потрібні великі зусилля демократичних сил, щоб розгребти завали брехні і злочинів минулого.
Нарешті, досягнута потенційна можливість мати в Україні якісну журналістику. Потрібна мудра і виважена політика усіх гілок влади. Віддало Богу душу Головне управління інформації на чолі із С. Васильєвим, яке з повним правом можна назвати головним управлінням брехливої інформації. Відповідні структури Верховної Ради готові ухвалити відповідні закони, юридично закріпити завойоване народом і журналістами право на правду. Щоб його реалізувати, треба всіма можливими засобами підвищувати все ще загалом низький рівень професіоналізму як працівників ЗМІ, численних інформаційних служб у центрі та на місцях, так і тих владних чинників, які матимуть стосунок до масово-комунікаційних процесів сучасного суспільства.