Його минуле й досі втаємничене, його сьогодення прозирає крізь ґрати тюремної камери посиленого режиму поблизу Бангкока, а його майбутнє невизначене.
Крім кількох паспортів громадянина РФ він має колекцію інших. І цілий набір імен і прізвищ: Віктор Анатолійович Бут, Віктор Будд, Віктор Булакін, Бонт, Бутов, Сергітов, Вадим Маркович Амінов або просто Борис. Його статки, за одними оцінками, становлять мільйони доларів, за іншими — він мультимільярдер. А сам він стверджує, що його довели до банкрутства.
Того дня, як найвідомішого у світі нелегального торгівця зброєю заарештували в столиці Таїланду, Інтерпол розповсюдив зі штаб-квартири в Ліоні повідомлення: «Ця операція, що здійснювалася з участю багатьох країн і завершилася арештом Віктора Бута, є взірцем того, як потрібно розслідувати в ХХI столітті справи небезпечних міжнародних злочинців і притягувати їх до судової відповідальності». Висновок виявився надто оптимістичнім і передчасним.
Капкан, в який потрапив Віктор Бут, остаточно ще не замкнувся. За лаштунками затяжного судового процесу в Бангкоку діють потужні міжнародні сили: одні зацікавлені, бодай частково, розкрити правду, інші — остаточно сховати кінці в воду. Адже послугами Бута користувалася не лише російська бізнесово-політична еліта.
Коли і як розплутається клубок гучної «справи Бута»?
Полювання за живим привидом
Судовий процес у Таїланді, фінал якого поки що невідомий, повертає нас до минулих подій. Улітку 1999 року від Агентства національної безпеки (АНБ) до держдепартаменту США чимраз частіше надходили перехоплені супутниками повідомлення, в яких постійно згадувалося ім’я таємничого «росіянина». Він постачав великі партії зброї в охоплені полум’ям громадянських війн країни Західної та Центральної Африки. Його прізвище достеменно не було відоме. У повідомленнях американських розвідувальних служб він фігурував як Viktor B.
Тим часом у штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі було зібрано чимало матеріалів про його нелегальну діяльність, що розпалювала криваві конфлікти у Сьєрра-Леоне, Ліберії, Демократичній Республіці Конго (колишньому Заїрі) та Анголі. Американські радари фіксували, як на злітно-посадкових смугах, не пристосованих для сучасних авіалайнерів, приземлялися «антонови», «ільюшини», «яковлєви», що вже давно відпрацювали свій технічний ресурс. Майстерність і мужність колишніх радянських пілотів викликала подив західних фахівців.
Авіаційні експерти ЦРУ продемонстрували в Білому домі таємно зняті в 1996—1999 роках фото злітно-посадкових смуг в африканських нетрях. На них були зображені російські літаки, пристосовані для приземлення й швидкого зльоту з майже будь-якої поверхні. Їхні фюзеляжні черева були відкриті. Одягнені в робочу форму бойовики розвантажували АК-47, РПГ, міномети, розібрані гелікоптери та протиповітряні системи, пускові установки й мільйони набоїв. Нерідко смертоносні вантажі скидали з повітря. Таємничий «росіянин» сам з’являвся в небезпечних зонах бойових дій і якось «засвітився». Але щоразу він повертався у свої фешенебельні резиденції в Росії, ПАР, Бельгії та ОАЕ живим і неушкодженим.
Повністю простежити шлях літаків, що здійснювали таємні рейси, американські розвідувальні служби не могли з технічних причин. Їхні радари не охоплювали всієї величезної території континенту. Було зафіксовано, що декілька літаків зазнали аварій або ж їх збили повстанці. Гинули льотчики, які заради заробітку прирікали себе на роль камікадзе.
Таємничий «росіянин» зібрав найбільший у світі приватний парк радянських вантажних літаків, що зійшли з конвеєрів кілька десятиліть тому. Бут зробив головним осередком своєї діяльності ОАЕ — ключовий торговельний і транспортний вузол між Азією, Африкою та Європою. Реєструючи свої літаки в Ліберії та Центрально-Африканській Республіці, він створив базу в Шарджі, у центрі ОАЕ, в безмитній зоні, де розташований аеропорт.
Саме тут Бут зустрівся зі своїм майбутнім менеджером Річардом Аммаром Чічаклі — громадянином США, який стверджує, що він — племінник екс-президента і син колишнього заступника міністра оборони Сирії. Бут починав з екзотичного бізнесу: купував у Південній Африці гладіолуси по чотири долари за штуку, а в ОАЕ продавав по 100 доларів. Фантастичний прибуток! «Двадцять тонн квітів за один рейс. Це вигідніше, ніж друкувати гроші», — свідчить його партнер. Але не для бізнесмена такого штибу, як Віктор Бут. То були квіточки. Криваві ягідки визріють згодом.
1996 року зареєстрований у Ліберії бутівський повітряний флагман Air bas приземлився в Бельгії. Стартовим майданчиком для створення мережі авіакомпаній та нелегальної торгівлі зброєю став аеропорт біля Північного моря, поблизу міста Остенде, що вже був перевалочним пунктом для перевезення зброї під час здійснення операції «Іран-контрас» у 1980-х роках.
Лайнери Бута спочатку брали курс на Центральну й Східну Європу, де завантажували зброю, а звідти — в гарячі точки планети. Шляхи зазвичай пролягали до Африки. В Ліберії його постійним клієнтом і особистим другом був тодішній президент Чарльз Тейлор, якого міжнародний Гаазький трибунал звинуватить у військових злочинах та злочинах проти людяності. Диктатор розплачувався за зброю «кривавими алмазами». Щоб не прорахуватися, Бут літав до нього в супроводі геолога, який на місті оцінював якість коштовних мінералів.
У Сьєрра-Леоне він постачав зброю ватажку так званого Революційного об’єднаного фронту Сему Бокарі на прізвисько Москіт (той вихвалявся, що висмоктує зі своїх ворогів кров). У Демократичній Республіці Конго (колишньому Заїрі) він озброював диктатора Мобуту Сесе Секо до самого кінця правління останнього. Коли ж диктатор опинився в оточенні повстанців, Бут блискавично відгукнувся на його заклик про допомогу і відправив спеціально обладнаний літак. Убивця Патріса Лумумби не загинув від граду ворожих куль, а помер природною смертю у вигнанні.
Втеча з Кандагара і золото «Аль-Каїди»
Африканський континент був для Бута не єдиною ареною нелегального бізнесу. В серпні 1995-го, до того як таліби оволоділи Кабулом, їхній МіГ-21 перехопив і змусив приземлитися в Кандагарі Іл-76, що належав авіакомпанії Бута й доправляв військовий вантаж урядовим військам Бурхануддіна Раббані. Таліби тримали екіпаж з літаком у полоні в аеропорту. Зрештою, семеро бранців якимось дивом вирвалися на волю. Повітряна одіссея, що стала світовою сенсацією, завершилася поверненням в аеропорт Шарджі.
«Втеча з Кандагара цікавіша, ніж про неї оповідають, і більше пов’язана з політикою. Невже ви справді вважаєте, — іронізував Бут, — що можна просто так стрибнути в літак, який більше року простояв без обслуговування, завести двигуни й злетіти?.. Вони не втекли. Їх вирвали з полону». Хто і як? Бут не розкриває таємниці. Однак відомо, що він кілька разів літав до талібів у супроводі російських дипломатів і вів з ними перемовини про звільнення пілотів.
Західні експерти з розвідки вважають: саме тоді Бут налагодив зв’язки з «Талібаном» та «Аль-Каїдою». Він визнає, що багато разів бував в Афганістані й постачав зброю непримиренним противникам талібів — уряду Раббані та Північному альянсу на чолі з командувачем Ахмадом Шахом Масудом, якого добре знав особисто. Але водночас стверджує, що він не причетний до оборудок із «Талібаном» та «Аль-Каїдою». Насправді ж зв’язки з ними не переривалися й після того, як наприкінці 2001 року їх було усунуто від влади. Бутівська авіакомпанія таємно вивозила тоді золото «Талібану» і «Аль-Каїди» з Афганістану в ісламські країни.
Сліди ведуть з України?
Німецький тижневик Spiegel з посиланням на резидентів Служби зовнішньої розвідки (СЗР) РФ в Кабулі повідомив, що в середині 90-х років Вадим Рабинович спільно з тодішнім головою СБУ Леонідом Деркачем та його сином Андрієм у співпраці з «Укрспецекспортом» постачали зброю «Талібану». Посередником у збуті партії зі 150—200 танків T-55 та Т-62 була пакистанська секретна служба.* (Spiegel, 7.01.2002). Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів та інші джерела вказували на причетність до цієї оборудки Бута. Рабинович іще до цієї публікації категорично заперечував сам факт продажу зброї.
У матеріалі New York Тimes (від 13.08.2003) про Бута як нелегального торгівця зброєю, зокрема, повідомлялося, що наприкінці вересня 2001 року, через два тижні після терористичних актів у Нью-Йорку та Вашингтоні, угорська торговельна фірма у Будапешті подала американській фірмі зі штаб-квартирою у м. Мейкон, штат Джорджія, заявку на перевезення вантажу з України. Ніхто ніколи не чув про українську компанію з липовою назвою ERI trading and Investment company. Угорський митник, перевіривши вантаж, виявив у ньому 300 українських ракет класу «земля —повітря» («САМ») та 100 пускових установок. Американські агенти згодом висловлювали побоювання, що зброя призначалася для терористів поблизу головних аеропортів в Америці. Літаку з вантажем не дозволили злетіти, а покупця заарештували. Спроб спростувати інформацію не зафіксовано.
Подробиць цієї контрабандної операції досі не оприлюднено. Якщо вона справді мала місце, то хто її здійснював: Бут чи інший нелегальний торгівець зброєю, чи вони діяли спільно? А тим часом серед найбільших у світі збройових олігархів, які всі без винятку є вихідцями з колишнього СРСР, а половина з них — з України, Бут незмінно посідав перше місце. Не випадково член двох британських урядових кабінетів Пітер Гейн, назвавши Бута «торгівцем смертю», охарактеризував його як «провідного постачальника зброї зі Східної Європи, головним чином з Болгарії, Молдови та України до Ліберії та Анголи».
Злет «збройового барона»**
Один з найавантюрніших бізнесменів кінця ХХ—початку ХХІ століття має ніби два обличчя. На Заході його вважають «найпотужнішим гравцем у сфері нелегальної торгівлі зброєю». А з персонального (англомовного) сайта він постає чесним російським бізнесменом, «динамічною, харизматичною особою», «природженим комерсантом із невгамовною пристрастю до авіації та нестримним драйвом до успіху».
Бут — інтелектуал. Його улюблені письменники — Пауло Коельо і Карлос Кастанеда, яких він читає в оригіналі. Захоплюється класичною музикою. Має пристрасть до подорожей та пізнання світу. «Мені просто кортить сісти на свій гелікоптер, долетіти до російської Арктики і зняти там фільми про дику природу для National geographic та каналу Discovery», — заявив Бут в одному з небагатьох інтерв’ю. Збуваючи зброю ватажкам заколотників в Африці, він нібито переконував їх створити національний заповідник дикої природи.
Майбутній «мандрівник світу» навчався у спеціалізованій англійській школі, потім — у московському Інституті військових перекладачів (ГРУ готувало там кадри для роботи за кордоном). За однією версією Бут працював у званні лейтенанта військовим перекладачем та агентом радянської військової розвідки в Мозамбіку, за іншою — дослужився в Анголі до майора КДБ. Сам він категорично це заперечує. Якось навіть демонстрував у Москві посвідку із штампом ФСБ: відомство «не володіє інформацією про зв’язки Віктора Бута з КДБ». Щоправда, в його співрозмовника — американського журналіста — це викликало лише іронічний подив.
Наприкінці 80-х, коли водночас з СРСР розвалювалися його збройні сили, військову частину Бута у Вітебську розформували, а сам він демобілізувався і заснував власний бізнес. За 120 тисяч доларів придбав три транспортні літаки Ан-8 і став брокером з дальніх польотів. На його персональному сайті є цікава подробиця: свою першу бізнесову операцію Бут провів, отримавши «певну фінансову допомогу від родини й дружини». Чи спроможні були батьки Бута — «пересічні радянські службовці» — зібрати таку суму? Інша річ — його тесть, високопоставлений співробітник КДБ. Бонзи цього потужного відомства перші збагнули, що система, яку вони охороняли, приречена, і в період горбачовської «перебудови» започаткували свій корпоративний і приватний бізнес. Не важко здогадатися, що створювати надійний «дах» і розкручувати бізнес Буту допомагали й колишні товариші по службі, які піднялися на високі щаблі пострадянського істеблішменту.
У книзі «ТОРГІВЕЦЬ СМЕРТЮ: гроші, зброя, літаки і розпалювач війни» відомі американські журналісти Даглес Фара та Стівен Браун створили портрет Віктора Бута як представника однієї з гільдій новонародженого класу. На уламках радянської імперії вони піднялися з попелу холодної війни. Маючи вільний доступ до масових арсеналів зброї, ці підприємці швидко зрозуміли, що величезні багатства можна нажити на клієнтах третього світу. В пошуках постачальників смертоносного товару ті позирали в бік колишніх комуністичних союзників. Ідеологічних ворогів уже не існувало. Були тільки потенційні замовники, які опинилися в становищі парій світової спільноти.
Схему нелегальних оборудок було дуже швидко відлагоджено. Щоб обійти ембарго ООН на продаж зброї незаконним режимам, Бут купував фальшиві сертифікати, в яких фігурували фіктивні кінцеві споживачі. Першими в цьому ланцюжку були продажні військові, далі хабарі платили корумпованим урядовцям та міжнародним чиновникам — зазвичай по 50 тисяч доларів. А вони заплющували очі на те, що відбувалося. Контрабандні операції здійснювалися під виглядом законного бізнесу. Екіпажі міняли вантажі на пунктах дозаправки. Пілоти приземлялися в аеропортах під одними реєстраційними номерами, а вилітали під іншими або ж робили «непередбачувані» зупинки. Бут став неперевершеним майстром міжнародного тіньового бізнесу.
На противагу більшості доморощених олігархів, що розбагатіли на «прихватизації» підприємств в Україні та на перепродажу російських енергоресурсів і за великим рахунком залишилися провінціалами, бізнес Бута набув глобального розмаху. Створивши з придатних, як вважали, хіба що на брухт радянських літаків ефективну авіатранспортну мережу, він виявив неабиякий менеджерський хист. Недарма в Америці за діловими здібностями його порівнюють із Біллом Гейтсом. У його приватній корпорації «залишки ще функціонуючої радянської системи злилися з динамічною культурою Заходу». Згодом нелегальна діяльність Бута набула таких масштабів, що стала небезпечною для цілих країн і континентів.
Як західні розвідки проґавили Бута
Терористичні акції «Аль-Каїди», глобальне потепління та незаконна діяльність Віктора Бута — так визначив три головні транснаціональні загрози в сучасному світі Гейл Сміт, очільник у період перебування при владі Клінтона відділу Африки в Раді національної безпеки. Хоч остання загроза й сприймається як певне перебільшення, така оцінка не позбавлена сенсу. Однак реакція розвідувальних служб Заходу виявилася неадекватною. Простіше кажучи, Бута проґавили.
Його ім’я було не відоме закордонним дипломатам та агентам західних розвідок навіть у столицях африканських держав, що стали епіцентром його незаконних діянь. Це засвідчує Джон Герш, який у 1995—1998 роках працював послом США у Сьєрра-Леоне. Йому жодного разу не траплялося ім’я Viktor B. у службових телеграмах з Вашингтона. За власним визнанням, дипломат не мав твердих доказів того, звідки надходить зброя. Він лише обмінювався уривчастою інформацією з британськими та іншими західними колегами. «Кожен користувався пересудами, передаючи одні й ті самі плітки іншим», — пише Герш. У критичному звіті про своє перебування в Сьєрра-Леоне він констатує: «Ні розвідка Сполучених Штатів, ні розвідка Сполученого Королівства не докладали зусиль, аби відстежити шляхи грошових потоків, зброї та алмазів у Західноафриканському регіоні».
Тільки на початку 2000 року Бута визнали в США «найбільш розшукуваним злочинцем» після Усами бін Ладена та інших верховодів «Аль-Каїди». Влітку того ж року в Раді національної безпеки збагнули, що мають справу із наймасштабнішою торгівлею зброєю в Африці, на Близькому Сході та в Афганістані й водночас із найбільш налагодженою та захищеною приватною брокерською мережею із транспортування зброї у світі. Чому з таким запізненням?
У липні 2004 року президент Джордж Буш підписав виконавчий указ №13348, в якому оголошувався незаконним для громадян та інституцій США бізнес з екс-президентом Ліберії Чарльзом Тейлором, членами його родини та вищими урядовцями колишнього диктаторського режиму. Серед його партнерів фігурував Віктор Бут. Після цього Офіс контролю за закордонними активами міністерства фінансів США постановив заморозити активи 30 компаній, пов’язаних із Віктором Бутом та його партнерами, що перебували в юрисдикції США.
У жовтні 2006 року Буш видав виконавчий указ №13413 про замороження активів певних осіб, що розпалювали в ДРК конфлікт — «небезпечний для регіональної стабільності» і «надзвичайно загрозливий для зовнішньої політики США». В додатку було назвало сім прізвищ. Серед них — Віктора Бута як власника кількох авіакомпаній, «бізнесмена, торгівця, перевізника зброї та мінералів» і його партнерів по бізнесу.
Як же Буту вдавалося й далі діяти безкарно? Є різні пояснення. Найпростіше з них: він — кмітливий, меткий, обачний, а тому спіймати його непросто. Бута незмінно супроводжує вишколений та озброєний до зубів загін охоронців — колишніх офіцерів ГРУ, які нікого без його відома не підпускають до нього на близьку відстань. Під час польотів Бут готовий до будь-яких несподіванок і постійно перебуває на сторожі. Він уникає публічності: зустрічей зі слідчими ООН, співробітниками Amnesty International та інших міжнародних громадських організацій, які стежать за його діяльністю, і за поодинокими винятками, із західними журналістами. Та, зрештою, Бут — не людина-невидимка.
Його фантастична живучість пояснюється іншим. «У глобальній системі, що зберігає пережитки минулого, в якому точилася холодна війна, не було Інтернету і вересневих терактів, Бут — прототип підприємця ХХІ століття. Він миттєво змінює назви компаній, реєструє літаки в офшорах, переміщує свій бізнес, відкриваючи нові банкові рахунки. Правоохоронні та розвідувальні служби виявляють його сліди тільки після того, як він зникає…». Такого висновку дійшли Даглес Фара і Стівен Браун, котрі докладно розслідували історію протистояння Бута і розвідувальних та правоохоронних служб Заходу.
Правила гри в сучасному світі повністю змінилися. Традиційні уявлення, що утвердилися в масовій свідомості на основі шпигунських детективів та телесеріалів, лопнули як мильні бульки. Розвідувальні та правоохоронні служби діють, як у ХХ столітті, а Бут та йому подібні — як у ХХІ.
Має він і ще один очевидний козир — уміння користуватися «лазівками» західної демократії. Феміді в країнах Заходу важко знайти законний привід для звинувачень Бута та порушення проти нього кримінальних справ. Тим часом агенти ЦРУ, діяльність яких за кордоном законодавчо обмежена Конгресом, можуть тільки заздрити колегам з «Моссаду», що таємно викрали з Аргентини Адольфа Ейхмана. Крім усього, Буту таланило. 2001 року, коли елітний підрозділ ОАЕ був готовий заарештувати його в Шарджі, у Вашингтоні в останню мить дали відбій. Ретельно спланована операція не вписувалася в оголошену США після вересневих терактів міжнародну антитерористичну стратегію, в якій важливу роль відводили Росії.
Оборудки з дияволом?
Парадокс, але Бут, який здійснював карколомні контрабандні афери, найбільше убезпечував себе сам. Його правило гри — «постачати товар кожному, хто спроможний платити», хоч і ризиковане, проте влаштовувало всіх. Бут озброював непримиренних ворогів. В Анголі — урядові війська і повстанський рух УНІТА, що боровся за повалення прорадянського режиму, а виродився в банду убивць і ґвалтівників. Те саме й в Афганістані.
У кількох доповідях ООН ідеться про те, що він доправляв зброю заколотникам УНІТА в Анголі, уряду Чарльза Тейлора в Ліберії та кільком фракціям, які брали участь у громадянських війнах у ДРК. У резолюції Ради Безпеки ООН відзначалося, що Бут «контролює найбільшу приватну авіафлотилію радянських літаків у світі». Прізвище Бута, «бізнесмена, дилера та постачальника зброї і мінералів», було включено до укладеного для Ради Безпеки ООН списку осіб, яким заборонили пересування по світу. Водночас міжнародна організація звернулася із закликом до урядів заморозити його активи. Натомість Бут доправляв «блакитні каски» у Східний Тимор і Судан, постачав гуманітарну допомогу жертвам цунамі в країнах Південно-Східної Азії та жертвам землетрусу в Пакистані. ООН шукала дешевих контрактів, і, користуючись цим та корумпованістю міжнародних чиновників, Бут улаштовувався супідрядчиком.
У США, попри те що Бут постачав раніше зброю непримиренним ворогам — «Талібану» та «Аль-Каїді», з ним укладали контракти на виконання замовлень Пентагону. Коли війна в Перській затоці набула неочікуваного повороту, він укотре виявився потрібною людиною в потрібний час. Ось витяг з моніторингу американської неурядової дослідницької організації — Джеймстаунського фонду (21 жовтня 2004 р.): «Віктор Бут став цінним партнером Сполучених Штатів у той час, як вони борються з повстанцями в Іраку. Бутівські авіалінії доправляють до багдадського міжнародного аеропорту військові матеріали американським окупаційним військам. Нині цей аеропорт найнебезпечніший у світі. 60 літаків Бута, начинені всім — від автоматів Калашникова до ракет «земля—повітря», 300 пілотів та обслуговуючого персоналу, дають американській владі козир у руки… Якщо літак буде збито, вона зможе правдоподібно це заперечувати».
Таємна гра обернулася скандальною справою Blackwater (за назвою приватної охоронної військової компанії. Її нова назва — Ze). У Конгресі відбулися дебати про контроль над військовими підрядчиками. З’ясувалося, що за послуги Пентагону Бут отримав за рахунок американських платників податків 60 мільйонів доларів, а його авіакомпанії — 500 тисяч галонів безплатного палива. Серед фірм, які виконували урядові контракти, — KBR — філія техаської компанії Halliburton, яку, доки не став віце-президентом, очолював Дік Чейні.
У січні 2005 року в листі Конгресу тодішній заступник міністра оборони Пол Вулфовіц визнав, що військове відомство «вело бізнес із фірмами, які, у свою чергу, надавали роботу субпідрядчикам, що здавали в оренду літаки, власниками яких були компанії, пов’язані з Бутом». А помічник держсекретаря Пол Келлі заявив, що зовнішньополітичне відомство «ненавмисне» дозволило підрядчикам мати справу зі службами з чартерних польотів, що їх вважають пов’язаними з Бутом. Попри виконавчий указ президента Джорджа Буша №13348, рішення міністерства фінансів про замороження активів Бута та його найближчих партнерів, таємні польоти тривали до кінця 2005 року.
Мине час — і прагматична милість Вашингтона до Бута зміниться невдоволенням та спланованою проти нього акцією. Адже він перестав бути корисним Сполученим Штатам і знову завдає шкоди їхнім життєвим інтересам, озброюючи запеклих ворогів, унесених держдепартаментом до чорного списку терористичних організацій. Отже — його необхідно нейтралізувати.
Та першою ордер на арешт Бута в лютому 2002 року видала бельгійська влада. Щоправда, не за торгівлю зброєю, а за злочини, пов’язані з відмиванням грошей та контрабандою алмазів. Але... на той час він уже встигне знайти собі надійний притулок у Москві. «Віктор Бут — породження єльцинської доби безсистемного криміналу. Але він пристосувався і до путінської доби більш організованої злочинності», — вважає колишній заступник помічника держсекретаря США в адміністрації Клінтона Джонатан М.Вайнер.
У Білокам’яній як за надійним муром
Він утік від міжнародного правосуддя, але на противагу Усамі бін Ладену і Саддаму Хусейну відкрито живе в Москві під очевидним захистом посткомуністичної системи, яка мала такий самий зиск від його діяльності, як і він сам… Так писав про Бута американський журналіст Пітер Ландесман, який спілкувався з ним у Білокам’яній і почув від нього категоричні заперечення у причетності до торгівлі зброєю.
У Москві Бут мешкав у розкішному житловому комплексі. Агенти західних розвідувальних служб, які постійно його відстежували, часто бачили його в офісах напівофіційної торговельної компанії, якою керували представники вищого ешелону російського істеблішменту, пов’язаного з виробниками зброї. Згідно з тими ж джерелами, Бут безперешкодно їздив по Росії, країнах СНД, колишнього східного блоку, «на склади зброї в Болгарії та Україні». За межами Східної Європи заборона ООН змушувала його відмовитися від авіарейсів, міняючи не тільки паспорти, а й зовнішність.
2002 року в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» Бут висуне звинувачення проти американських розвідувальних служб у наклепі, які в такий спосіб хотіли виправдатися «за власні прорахунки». «Вони перетворили мене на опудало. Це — чудова тема для історії жахів чи для коміксів. Але йдеться про ефективність усіх цих служб безпеки, які не спромоглися запобігти вересневим терористичним актам», — заявить він. Твердження відповідає дійсності, однак не в тому, що стосується його особи.
Цю заяву він зробив того дня, як представник Інтерполу в Росії запевняв, що в Москві його немає. Після цього були заяви: можливо, Бут у Москві, але доказів того, що він вчинив злочин, немає. Але, зрештою, він таки потрапить на гачок.
«Ель Команданте» і «Борис»: гра в кота-мишку у Бангкоку
6 березня 2008 року Віктор Бут у доброму гуморі прилетів з Москви до Бангкока і розташувався у фешенебельному номері п’ятизіркового готелю Sofitel Silom Road. Він був упевнений: день принесе йому успіх, переговори з колумбійцями швидко завершаться. Підготовка до таємної зустрічі тривала півроку. Увесь цей час він обмінювався електронними листами з майбутнім партнером — «Ель Команданте» з Революційних збройних сил Колумбії (FARC). Для себе він вибрав псевдонім «Борис».
«Борис» пообіцяв своїм партнерам доправити зброю в Колумбію повітряним шляхом. Він розгорнув карту Південної Америки і попросив вказати місця розташування американських радарних установок на колумбійській території. «Я розумію, що зброя потрібна для використання проти американського персоналу в Колумбії», — заявив він і запропонував купити в нього два транспортні літаки й надати інструкторів, щоб навчити бойовиків, як поводитися зі зброєю. «Ель команданте» особливо сподобалися його слова: «Сполучені Штати — мій ворог теж, а боротьба FARC проти Сполучених Штатів — це й моя боротьба».
Згоди дійшли буквально за годину. «Борис» не підозрював, що його від самого початку «пасли». Несподівано «колумбійці» на чолі з «Ель Команданте» скинули маски. Вони — агенти американського Управління боротьби з наркотиками (DEA), а розмову записано на плівку. Запис буде використано як речовий доказ. Протестувати не було сенсу. Його заарештували на підставі ордера, виданого за позовом суду Південного округу Нью-Йорка.
Цю операцію американські агенти здійснили спільно з тайськими правоохоронними органами, румунською прикордонною поліцією, поліційним корпусом на Нідерландських Антильських Островах та Данською національною поліційною службою безпеки. Добро на її здійснення, як повідомило АП — із санкції чи з мовчазної згоди Джорджа Буша, — дав радник президента США з національної безпеки Стівен Гедлі.
Невдовзі правоохоронні органи США оприлюднили звинувачення. Бут згодився продати FARC зброю на мільйони доларів: ракетні системи «земля—повітря», надлегкі літаки, які можна оснащувати гранатометами й ракетами, безпілотні повітряні засоби, бронебійні пускові установки, запасні частини для стрілецької зброї російського виробництва, протипіхотні міни, пластикову вибухівку, прилади нічного бачення, AK-47 та мільйони набоїв. Було домовлено, що зброю буде використано для нападів на американські гелікоптери в Колумбії.
Звинувачення, висунуте Буту, містить чотири пункти, пов’язані з терористичними злочинами: «змову з метою вбивства американських громадян, змову з метою вбивства американських військових та цивільних осіб, змову з метою придбання та використання протиповітряних ракет, змову для надання матеріальної підтримки та ресурсів закордонній терористичній організації». Буту загрожувало довічне ув’язнення за кожним із перших трьох пунктів звинувачення, а за четвертим — 15 років позбавлення волі.
Зворотний рейс: до Вашингтона чи до Москви?
Та розгляд справи, що набула широкого міжнародного розголосу, від самого початку мав несподіваний поворот. Кримінальний суд Бангкока розпочав слухання про екстрадицію Бута лише наприкінці літа 2008-го. А через рік, у серпні 2009-го, вимогу США видати нелегального торгівця зброєю, всупереч очікуванням американської сторони, було відхилено за недостатністю «правових підстав» та через «політичну мотивацію». Суд у складі трьох представників тайської Феміди дійшов висновку: справа не підпадає під договір між Таїландом і США про екстрадицію з двох причин. По-перше, на противагу Сполученим Штатам, Таїланд визнає Революційні збройні сили Колумбії — FARC політичною, а не терористичною організацією. По-друге, один із представників Феміди завив: «Тайський суд не може виносити вирок у справі про вбивство іноземців за межами Таїланду».
«Ми розчаровані рішенням (тайського) суду», — дипломатично стримано заявив речник держдепартаменту США Філіп Кролі. «Щось прогнило у Бангкоку», — не церемонився у висловлюваннях конгресмен-республіканець Едвард Ройс. У відповідь він ініціював лист групи конгресменів-республіканців і демократів міністру юстиції Еріку Голдеру та держсекретарю Гілларі Клінтон з вимогою, щоб екстрадиція Бута «залишалася головним пріоритетом для їхніх відомств».
Натомість речник МЗС РФ висловив «задоволення» рішенням суду і сподівання, що «в найближчому майбутньому Віктор Бут повернеться на батьківщину». Раніше на захист Бута з подачі Жириновського виступила Держдума: «В цій справі присутні політичні мотиви, спроби штучно прив’язати названу тему до боротьби з міжнародним тероризмом і тим нанести збиток інтересам і репутації Росії». А в жовтні 2009 року офіційний представник відомства на Смоленській площі заявив: Росія вважає «неприйнятними спроби США вчинити тиск на виконавчу і судову влади Таїланда з тим, щоб таїландська сторона екстрадувала Віктора Бута».
«Справа Бута» викликала гостру дипломатичну суперечку між Вашингтоном і Москвою. Для президента Барака Обами домогтися видачі нелегального торгівця зброєю США важливо з погляду міжнародного престижу держави, внутрішньополітичних міркувань та особистого іміджу. 2007 року, під час пов’язаного з Бутом скандалу Blackwater, він, як тодішній сенатор, ініціював подання на розгляд у вищій палаті Конгресу законопроекту стосовно «прозорості та звітності» за контракти у військовій сфері та у сфері безпеки. Його мета, як висловилася американська журналістка Сьюзен Райс, — «забезпечити, щоб ключові військові функції у США не передавали підрядчикам, подібним Буту». Нині цей законопроект перебуває на розгляді в сенатських комітетах з міжнародних справ і у справах збройних сил. Все, що відбувається у Бангкоку і на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні, взаємопов’язано.
Є й інший, залаштунковий бік справи. Бут володіє цінною для американських спецслужб інформацією про зв’язки нелегальних торгівців зброєю з частиною російського державного істеблішменту, що займається прибутковим експортом. Йому чимало відомо й про методи роботи секретних служб РФ.
Хоча Бут здебільшого вів гру за власними правилами, він служив Кремлю, а його численні авіатранспортні компанії діяли як «дахові» фірми КДБ/ФСБ та радянської військової розвідки. Цей висновок західних аналітиків не викликає сумніву. Бут щільно пов’язаний з путінськими «силовиками», які представлені в уряді та в державних підприємствах. Його зв’язки із силовими структурами сягають їхньої верхівки. Згідно з даними американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, він — давній друг і компаньйон теперішнього віце-прем’єра РФ та голови Ради директорів «Роснефти» Ігоря Сєчина, з яким, очевидно, познайомився у 1980-х роках у Мозамбіку.
***
Перший раунд виграла Росія. Щоправда, кримінальний суд Бангкока двічі відмовився звільнити Бута під заставу. Дипломатичне протистояння за кулісами триває. Яким буде вирок Верховного суду Таїланду? Чи довго ще сидіти Віктору Буту в арештантському одязі помаранчевого кольору в камері посиленого режиму в Бангкоку, і що на нього чекає? Найбільше він боїться потрапити до США, під важкі жорна правосуддя. В Росії ж він — свій серед своїх.
Віктор Бут — під прицілом Інтерполу
Юридичний статус — розшукується
Бут Віктор — теперішнє прізвище Бут
Ім’я — Віктор
Стать — чоловіча
Дата народження — 13 січня 1967 року (42 роки)
Місце народження — Душанбе, Таджикистан
(Згідно з даними південноафриканської розвідки та деякими іншими джерелами, Віктор Бут — уродженець України, а Даглес Фара називає його «українським торгівцем зброєю».)
Володіє англійською, французькою, португальською, російською, іспанською, узбецькою мовами
Національність — росіянин.
Фізичні дані:
Зріст — 1 метр 83 сантиметри
Колір волосся — рудуватий.
Правопорушення:
Категорії — терористична змова
Ордер на арешт видано:
Південним округом Нью-Йорка, Сполучені Штати.
Якщо ви маєте якусь інформацію, зв’яжіться з національним управлінням чи з місцевим відділком поліції.
Генеральний секретаріат Інтерполу
* Див. також «Україна постачала зброю «Талібану»? У Москві вказують на Рабиновича» («ДТ», 10.12.2001).
** Так називається американський блокбастер, прототипом головного героя якого у виконанні Ніколаса Кейджа вважають Віктора Бута.