"Мені здавалося, що потрібно нагадати про ці аспекти ментальності, бо саме в настановах щодо смерті неусвідомлене або невимовлене відіграє особливо велику роль".
Філіп Ар'єс. "Людина перед обличчям смерті"
Щоб пояснити думку, треба розповісти історію. Якщо думка про сьогодення, то історія має бути давньою. Має встоятися і бути досить-таки незаперечною. Щоб мати можливість протистояти натиску хаосу й істерії наших днів.
Можливо, спостерігаючи соціально-політичні гримаси світу, ми є свідками занепаду попередньої історичної епохи. І цей пароксизм - симптом неминучого загального розпаду і трансформації в невідоме.
Історики культури і соціологи кажуть, що кризи епох відрізняються від нульових позначок календарів років на 15, і ХХ століття почалося з Першої світової війни, змінивши світоустрій після Другої. Мабуть, незаперечним буде сказати, що наш український світоустрій, з усією його фольклорною міфологією і салогорілчаною прекраснодушністю, зруйнувався в 2014-му. Але ще не остаточно.
Що драматичніше змінюються обставини, то частіше людина звертається до т.зв. екзистенціальних питань про сенс того, що відбувається, та й про сенс власного існування.
Досить зручні відповіді давала релігія. Але ці відповіді вже втрачають свою середньовічну функціональність, оскільки церкви - інтегральна частина все тієї ж Євроатлантиди, що занурюється в невідоме.
Досить міцний фундамент дає віра у будь-що, зовсім не обов'язково пов'язана з релігією. Але віра має справу зі сферою невидимого, і тут освіченість і поінформованість людей грає з ними злий жарт. Свідомість вимагає доказів, як наркоман - дозу, а без доказів у неї настає когнітивна ломка.
Що виразніше чути тріск усієї цивілізаційної споруди, то відчайдушніше свідомість чіпляється за маркери того часу, коли світ здавався міцнішим. Фольклорна мораль і етика, в основному складена письменниками-романтиками, які жили в наступних століттях, виявляється непридатною в умовах нинішньої кризи. Так незастосовні жартівливі декорації, в отвір яких запрошує вставити голову вуличний фотограф. У фанерний пейзаж можна увійти лише з фейкового боку.
Отож, історія. Словосполучення "тонка червона лінія" вживають здебільшого невлад, без урахування походження. Але загалом говорять так, коли йдеться про щось крайнє, останнє, за межею. Так у літературі називається відбиття 93-м шотландським піхотним полком, одягненим в червоні мундири, російської кавалерійської атаки в битві під Балаклавою 25 жовтня 1854 року.
Маленьке грецьке селище з населенням у кілька сотень людей у вересні 1854-го перетворилося на гамірне місто. Зважаючи на втрату нами Криму, ситуація повчальна. Так, історія досить канонічна, але є нюанси, про які трохи згодом.
Отже, 200 шотландських стрільців під командуванням генерал-майора сера Коліна Кемпбелла захищали підступи до Балаклави. Вранці їх атакував російський козачий полк чисельністю 600 шабель. Кемпбелл сказав своїм солдатам: "Наказу відходити не буде, хлопці. Ви повинні померти там, де стоїте". Ад'ютант Кемпбелла Джон Скотт відповів: "Так, сер Колін. Якщо знадобиться, ми це зробимо".
Через нечисленність особового складу генерал вишикував шотландців не в чотири стрілецькі ланцюги (firing line), а в два, щоб закрити фронт. Правильне рекогносцирування, добра зброя, вишкіл і самовладання шотландців - це те, через що російські козаки не стали чекати третього нищівного залпу шотландців, і вцілілі кинулися навтьоки.
Чому вишкіл і самовладання? Англійці використали дульнозарядну гвинтівку "Енфілд" (дивовижного для нас сьогодні калібру 15 мм з кулею вагою 43 грами й прицільною дальністю до 914 м). Стрілець міг зробити з неї три постріли на хвилину.
Але є нюанс, про який я обіцяв сказати. Результату цього бою ніхто не заперечує, але зрозуміло, що кожна зі сторін змінює кількість учасників на свою користь. У британському випадку говорять про "близько 200 горців". Але вкрай рідко згадується, що в бою також взяло посильну участь близько сотні поранених (ще ходячих, хоча поранення в ті часи означало неминучу смерть), ще приблизно 40 приблудних з інших частин гвардійців і невідома кількість турків, зупинених напередодні Кемпебеллом під час втечі з передових редутів.
Ми вже тепер самі знаємо, з нашої війни, як іноді розподіляються нагороди, слава, УБД і все таке. Тому я хочу сказати про особливу цінність людей, які становлять суть будь-якої "тонкої червоної лінії". Про смертельно поранених, покалічених, які спокутують моменти слабкості й просто боягузтва, про тих, хто заблукав, але продовжує боротися.
Камінг-аут тепер. Думки, якими я хочу поділитися, викликало в мене самогубство Леоніда Кантера. Я завжди вчу людей спочатку зачекати днів зо три, з будь-якого приводу, і якщо ваша думка не змінюється від нових вхідних, тоді є сенс її висловити. Моя не змінилася.
Самогубство, суїцид - завжди драматичніше за побутові чи воєнні смерті, бо кидає неймовірний виклик тому, що ми називаємо здоровим глуздом. Цим користуються діти й підлітки. Які раніше надавали перевагу драматичним імітаціям, але тепер створюють повні сценарії, знаючи, що Інтернет усе запам'ятає. Цим користувалися романтичні творчі особистості двох минулих століть, повіривши в абсолютність волі й кидаючи атеїстичний виклик клерикальному суспільству.
Не відсутність змісту, а переповненість свідомості якимось одним, украй хворобливим змістом, що не вміщається в розуміння, - причини десь там. Уся лівацька маячня про соціально-економічні причини як ключові - відверта маніпуляція. Немає жодної чіткої кореляції ні за соціальним статусом, ні за гендером (наявність сім'ї-дітей нікого не зупиняла, це взагалі не гарантія нічого), ні за віком. Є сукупність перемінних, які трохи збільшують або знижують ризик, але вони дуже вже відрізняються за країнами і континентами.
Крім того, соціальне життя будь-якої людини звернене до інших, якихось соціально прийнятних "фасадів". Вони можуть бути конформістськими або епатажними, але завдання такого "фасаду" - комунікація, передача базового повідомлення суспільству, незалежно від того, як ви до суспільства і людей узагалі ставитеся. А також приховання того, що порушує схематичну цілісність образу, тих дияволів, які в дрібницях. Така людська природа.
Наскільки людина має право розпоряджатися своїм життям, де проходить межа між особистою волею і соціальною відповідальністю? Ті самі люди кажуть: "моє тіло - моє діло" і "як він міг, у нього ж діти", "право митця на останнє самовираження" і "зрадницький вчинок". Ну і так далі.
Поведінка людини не має сама по собі якихось фіксованих кордонів норми, вона більш різноманітна, ніж хотілося б думати й тим більше - говорити вголос. Людина соціальна тому, що вона вчиться і розвивається через наслідування або заперечення собі подібних. У відносно незмінних соціальних рамках світ уявляється структурованим і логічним, навіть непізнаване посідає своє функціональне місце в релігіях.
У такому світі чотири параметри визначають ставлення до смерті: індивідуальна самосвідомість; захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, що постійно загрожують соціальному порядку (секс і смерть); віра в потойбічне існування; віра у зв'язок між злом і гріхом, стражданням і смертю, що утворює базис міфу про одвічну гріховність.
У світовому порядку, що саме руйнується, неможливо вловити обриси нового старою соціальною "оптикою", тому залишається індивідуальна самосвідомість, самотність у натовпах і все інше екзистенціальне жахіття.
Частина людей від нього ефективно закривається банальним дауншифтингом, тобто, простіше кажучи, цивілізованим оскотинюванням, коли особисті зоологічні потреби стають абсолютною домінантою. Це зовсім не якісь навмисно погані люди, вони просто пристосовуються і проживають своє біологічне життя серед собі подібних, і це є нормою в їхньому середовищі. Вони більш-менш успішно розмножуються, швидко еволюціонуючи в політичних уподобаннях від радикального лібертаріанства до консервативного мамства. У їхньому світі ніколи не буде війни, навіть якщо снаряд поцілить у сусідський будинок.
І є інші, яких менше, які пристосовуються погано з дуже різних причин. Потреба гіперкомпенсації робить їх яскравими особистостями, але іноді занадто. Вони створюють значні культурні й соціальні цінності, але за рахунок власного вигоряння й іноді згоряння повністю. Так це працює. Як у "Русалоньці" Андерсена - або голос, або ніжки, і/або хвіст, або принц. У їхньому світі завжди війна за цінності, хоч би що відбувалося навколо.
Один зі складників культури - її включеність у загальний потік, навіть якщо це контркультура. Навіть егоїстичний творець (а бувають інші?) завжди діалогічний, звідси й невдала спроба забути Герострата. Тобто творча особистість тим вільніша, чим її витвори соціальніші.
Історія рясніє прикладами особистих катастроф людей, які створювали великі твори мистецтва. (Що, втім, не означає, що життя інших не було таким самим, просто вони нічого помітного не створили). Творчість драматична й неврастенічна, але вона ж і захищає творця, як екзоскелет або ортез.
Людина культури смертельно поранена вже самим фактом причетності до неї, і її поведінка не належить їй насправді. Вона це відчуває, і в цьому природа будь-якого творчого бунту, включаючи самогубство.
Малохудожня неприємність у тому, що під час війни у нас майже щодня і зовсім недобровільно гинуть люди, які загалом ці найвищі цінності фактично й захищають. Ми ж не так часто цитуємо їхні імена, бо їхня смерть стала страшною буденністю. І навіть не це погано. А те, що загибель відомої людини ми на себе проектуємо, а невідомої - ні. Хочеться, щоб у смерті був високий сенс, який виправдовує хоч якось і наше власне існування.
Такий вихід є для всіх без винятку творчих людей, які страждають від надлишку життя. Це - Тонка Червона Лінія, у якій ви станете в пригоді з будь-якими душевними ранами, бо вона - завжди тонка, і вона проходить скрізь.
Краще бути "Тонкою червоною смужкою, наїжаченою сталлю", за словами репортера "Таймс", ніж героєм російської п'єси, про якого скажуть "Зіпсував пісню... дурень!". Тому якщо ви поранені, заблукали чи навіть утекли - завжди є більш достойний спосіб закрити гештальт. Наша Кримська війна ще попереду.