Якось наприкінці 20-х років минулого століття Бернард Шоу давав велике інтерв'ю "Таймс". Зайшла мова про улюблену ідею Шоу - Сполучені Штати Європи. "Але ж це утопія, - заперечив журналіст. - Хоча б тому, що неможливо знайти людину, яка могла б стати президентом таких Штатів. Вона мусить мати надзвичайну широту поглядів і бути здатною входити в найменші дрібниці, мати вдалий досвід реального державного управління і разом з тим залишатися високоморальною особистістю, бути знаною в усій Європі і водночас не наразитися ані англійцям, ані румунам, ані французам, ані шведам. Такої людини просто немає і не може бути". - "Як немає? - щиро здивувався Шоу. - А Масарик?"
І звідкіля ти такий узявся?
Томаш Масарик народився 7 березня 1850 року в селі Годонін на крайньому південному сході Моравії, коло самого кордону зі Словаччиною, що була тоді частиною Угорщини. Хоча його рідна околиця належала до однієї з земель "корони святого Вацлава", тобто чеських, населяли її переважно словаки, вона так і звалася - Моравська Словаччина. Сам Масарик через багато років писав: "Гадаю, я - чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської крові". А потім додав зі скептицизмом справжнього вченого: "Втім, цілковитої упевненості в мене немає. Адже селяни не вивчають власних родоводів". Хоча Йозефа Масарика не можна було назвати навіть селянином - він не мав ані власної землі, ані хати. Замолоду наймитував у багатих господарів, а на час народження свого старшого сина - Томаша - був кучером у цісарському маєтку в Годоніні. Там, у "службовій квартирі" кучера - маленькій сільській хаті (до того ж, чужій), - і народився майбутній "визволитель Чехословаччини". Батько Масарика ніколи не ходив до школи і ледве умів читати. Але мав гордий і незалежний характер, не боявся перечити панам-управителям. Можливо, саме через це його постійно переводили з одного маєтку до іншого. Вже через три роки після народження Томаша родина переїхала до Мутєніц, тоді знову до Годоніна, далі до Чейковіц, потім до Чейча. Всі названі села лежали в тій самій Моравській Словаччині, за кілька чи кільканадцять кілометрів одне від одного.
"Батько був здібним, але простим чоловіком, головою в домі була матуся", - згадував Масарик. Тереза Масарикова (в дівоцтві Кропачкова) побачила замолоду досить світу і побувала в найвишуканішому товаристві - кілька років служила куховаркою в Годоніні, покоївкою у Відні. Її рідне село Густопеча було цілком онімечене, тож говорила і читала вона виключно німецькою. Лише в глибокій старості, коли всі її сини (а Масарик мав двох молодших братів) стали видатними діячами чеського національного руху, вона, зустрічаючись із ними, намагалася розмовляти словацькою мовою, хоч володіла нею погано. Але читати по-чеськи чи по-словацьки так ніколи і не навчилася і до самої смерті не розлучалася зі своїм німецьким молитовником, який Масарик пам'ятав ще з раннього дитинства - як першу книжку в своєму житті. У домі майбутнього безкомпромісного борця з пангерманізмом безроздільно панувала німецька мова - тільки нею розмовляла мати, нею ж намагався відповідати їй батько, який, утім, постійно збивався на словацьку. Німецькою змалечку користувався удома і Томаш, а словацькою - лише з хлопцями на вулиці.
Втім, уже в шість з половиною років Томаш пішов до початкової сільської школи в Годоніні, де виявив великі здібності до навчання. Вчитель порадив батькам віддати хлопця до середньої школи, щоб потім він міг скінчити учительську семінарію. 1861 року батьки з дозволу "панства" послали Томаша до німецької реальної школи в Густопечі, яку він скінчив 1863 року. Батьки тоді знову жили в Годоніні і Масарик повернувся до них - ходив до місцевої школи, допомагав учителеві, сам учився музики, багато читав і розмірковував над прочитаним. Проте до учительської семінарії можна було вступити лише у 16 років, а Томашеві було 14. Тож мати відвезла сина до Відня, де улаштувала його учнем до слюсаря.
Розвинутому не за роками та дуже серйозному хлопцеві було не до смаку виконувати учнівські обов'язки - допомагати жінці майстра в хатньому господарстві, роздувати міхи або механічно відливати підківки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночі, коли його товариші спали, перечитував свої улюблені книжки, привезені з дому. "Мабуть, я терпів би й далі, - згадував Масарик, - але один із хлопців, з якими я навчався, украв і продав мої книжки. І мені стало так нестерпно сумно, що я втік додому, до Чейча. Особливо тяжко мені було без атласу, яким я щовечора "мандрував" цілим світом".
Батьки не втрачали надії прилучити свого сина до ремесла - віддали його в науку до сільського коваля. Майбутній президент був ковальчуком близько року. Але навіть через 35 років Лев Толстой, зустрічаючись із Масариком у Ясній Поляні, весь час поглядав на його руки, а тоді спитав, чи не був він колись робітником, ковалем?
Село Чейч було чесько-словацьким. І парубки та підлітки двох "братніх народів" постійно билися між собою, "куток на куток". Томаш уважав за свій обов'язок брати участь у цих бійках на боці словаків: "Коли мені було 15 років, я постійно носив із собою кривий словацький ніж, - згадує він. - І то добре, що нікого не зарізав".
Вирішальну роль у житті Масарика відіграв тоді сільський священик Франц Сатора. Попри тридцятирічну різницю у віці, він заприятелював із хлопцем, давав йому читати книжки, навчав його латини і зрештою переконав Масарикових батьків, що Томаш мусить учитися далі. За допомогою Сатори Масарик екстерном склав іспити за перший клас гімназії і 1865 року, п'ятнадцятирічним, пішов до другого класу німецької гімназії у місті Брно.
У гімназії Масарик учився на "відмінно", і був звільнений від плати за навчання. Але батьки не присилали йому ані шеляга, тому з першого ж місяця перебування у Брно він змушений був заробляти собі на квартиру та проживання, даючи приватні уроки панським дітям, зокрема сину брненського поліцмейстера Антона Ле Моньє. Вплив юного репетитора на ледачого і розбещеного вихованця (тільки на чотири роки молодшого за нього) був настільки благотворним, що поліцмейстер запросив гімназиста-третьокласника на посаду домашнього учителя в свою родину. Без відриву від навчання. Відтак уже через два роки в Брно Томаш утримував не лише себе, а й молодшого брата, якого він теж "витягнув" до гімназії з села.
"Ніхто так і не зрозумів, - згадує один з Масарикових однокашників, - як сталося, що цей селюк-переросток уже в третьому чи четвертому класі став беззаперечним авторитетом для всіх гімназистів-чехів, аж до восьмого класу включно. З ним радилися, на його суд виносили конфлікти між хлопцями".
У гімназії Масарика записали Масаржіком. Саме так звучало б його прізвище, якби він був не словаком, а чехом. А позаяк "Масаржік" не мав жодних документів, то писати його прізвище правильно педагоги відмовилися. Томаш не полінувався з'їздити до Годоніна, де його родина вже давно не жила, і дістати виписку із церковних книг, аби відновити словацьке звучання власного прізвища. Втім, це був, мабуть, останній "словацький" жест у його житті. Саме тоді Масарик почав цікавитися національними відносинами і усвідомив себе не просто підданим Габсбургів, а чехом. І потім до самої смерті вважав словаків лише гілкою чеської нації, а свою рідну мову - діалектом чеської. Саме Масарик через кілька десятиріч придумав спільноту "чехословаків", до складу якої у незалежній Чехословаччині записували і чехів, і словаків.
Брненську гімназію Масарик так і не закінчив. Протягом усього життя він був глибоко віруючою людиною і шукав власні шляхи до Бога - уже в 1869 році у 16-річного гімназиста виникли ідейні розходження з католицькою церквою (зрештою, цей процес завершився через дев'ять років його формальним переходом у протестантство, що аж ніяк не сприяло кар'єрі в "католицькій" імперії Габсбургів). З огляду на величезний вплив, яким користувався серед учнів, директор гімназії спробував переконати його, що доки Масарик учиться, він мусить для загального спокою ходити до церкви, сповідатися і т. ін., хоча, звичайно, жодна інтелігентна людина не може до того всього ставитися серйозно. Мовляв, і сам директор не вірить у ці попівські штучки, але через службові обов'язки... Масарик усе те уважно вислухав, а тоді спокійно сказав: "Але ж той, хто поводиться всупереч власним переконанням, є шахраєм і нікчемою". "Педагог" кинувся на свого вихованця з кулаками. Масарик вихопив з печі коцюбу і, вигукнувши "Не займайте!", замахнувся на директора.
Вчена рада гімназії "порадила" йому навчатися деінде.
Як Томаш став Томашем-Гаррігом
і виграв "рукописну війну"
Ле Моньє, який з Брно "пішов на підвищення" до Відня, допоміг Масарику вступити до столичної гімназії, яку він і закінчив 1872 року, двадцятидворічним. А вже через сім років став доцентом філософського факультету Віденського університету. За цей час він устиг закінчити університет - одночасно два факультети: філологічний і філософський, - захистити докторську дисертацію (приблизний аналог нашої кандидатської) і навіть габілітуватися (на "наші гроші" - це стати доктором наук). Швидкість і легкість, з якою Масарик долав сходинки наукової кар'єри, вражають.
Але ще перед цим Томаш став Томашем-Гаррігом. На честь дружини Масарик узяв її дівоче прізвище собі другим ім'ям. Протягом року він навчався в аспірантурі у Лейпцизькому університеті в Німеччині. І там познайомився зі студенткою місцевої консерваторії Шарлоттою Гарріг. Красуня Шарлотта була не німкенею, а американкою - дочкою голови правління Нью-Йоркського комерційного банку. Молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини не хотіли давати згоди на шлюб. Нарешті Масарик поїхав за коханою до Америки і там йому вдалося переконати майбутнього тестя - але за рахунок відмови від посагу. Американський банкір не дав за дочкою жодного долара. Відтак, перші роки заміжжя Шарлотті довелося жити набагато скромніше, ніж вона звикла, - лише на не надто велику Масарикову платню. Проте вона ніколи не нарікала, народила чотирьох дітей і дуже швидко вивчила чеську мову- адже її коханий хотів, щоб їх діти перші слова вимовляли саме чеською. І це попри те, що родина мешкала у Відні!
Шарлотта не принесла Томашеві грошей, але 45 років, до самої своєї смерті, була першою помічницею в його науковій, а потім і політичній діяльності. "Вона має чудову голову. Кращу, ніж я", - любив казати Масарик. Під час Першої світової війни вона, як сказали б у сталінському СРСР, "член родини зрадника батьківщини", відсиділа вісім місяців у австрійській в'язниці і була звільнена лише після особистого звернення президента США до цісаря Франца-Йосифа.
У Відні Масарик став неформальним главою численної чеської громади і відразу потрапив "на олівець" імперській поліції. Відтак, попри всі необхідні наукові звання і зростаючий авторитет у Європі, він і сподіватися не міг на професорську катедру в столичному університеті. Масарик уже зовсім було зібрався їхати до Чернівецького університету, коли у Празі, внаслідок тривалої і запеклої боротьби чехів з імперською адміністрацією, було дозволено відкрити Чеський університет...
"Коли професор Масарик 1882 року прийшов до Чеського університету, - згадує професор Бржетіслав Фоустка, - спочатку навколо нього зібрався не дуже-то великий гурт слухачів. Нас причарував його геніальний дух і благородна, аристократична, в найкращому розумінні цього слова, поведінка. Часто я дивувався, чому це не відразу пішло за Масариком усе студентство університету. І дійшов висновку, що потрібні особливі якості, щоб його зрозуміти та йти за ним. Адже і за Христом йшла спочатку лише купка людей, що його зрозуміли. Але ми, що йшли в університеті в перших лавах за своїм "майстром", залишилися йому вірні і віддані на ціле життя".
Масарик відразу відчув, яким відсталим, провінційним було тогочасне чеське суспільство, яке всі свої сили витрачало на національну, та й то дуже часто тільки формальну, боротьбу з німцями, не звертаючи уваги на застій у науці, хуторянство у громадських відносинах. І тому він пішов із власними публіцистичними працями та публічними виступами просто до народу і поступово зробився вчителем - спочатку пражан, а потім усього чеського народу. Та спершу він мав виграти "рукописну війну".
1817 року бібліотекар новоствореного Чеського музею у Празі Вацлав Ганка знайшов в архіві маєтку (двору по-чеськи) Кралєво рукопис IX - X століття з віршами про славне минуле чеського народу. Наступного року невідомий надіслав Ганці відшуканий у Зеленій Горі ще один такий старовинний рукопис - уривок тогочасної поеми про легендарну, як уважалося доти, княгиню Лібушу. Кралєдворський і Зеленогорський рукописи доводили, що вже в IX - X століттях чеські землі мали надзвичайно високий, як на ті часи, рівень соціального і культурного розвитку. Коли німці, нинішні володарі Чехії, ще "жерли сирі жолуді", чехи вже були розвинутою нацією. Рукописи стали вагомими аргументами у боротьбі чехів за національно-культурне відродження і цитувалися в кожній читанці чеською мовою. Навіть великий історик Палацький посилався на них, коли писав про старовинне чеське право. Щоправда, деякі вчені, особливо німецькі, ставили під сумнів достовірність цих рукописів. Але їх погляди, безумовно, були викликані лише німецьким шовінізмом і чехофобією.
І ось у першому номері заснованого і редагованого Масариком журналу "Атеніум" 1886 року з'явилася стаття чеського славіста Яна Гебауера "Про необхідність подальшого дослідження Кралєдворського та Зеленогорського рукописів", де дуже делікатно, несміливо ставилася під сумнів їх ідентичність. Масарик же від імені редакції зобов'язався друкувати дальші дослідження Гебауера.
Важко навіть уявити собі, який зчинився скандал. На той час існували дві основні чеські партії - старочехи та молодочехи, які ворогували між собою в усьому, крім опозиції до Відня. А тут чи не вперше вони об'єдналися. Причому основний удар направили не стільки проти Гебауера, скільки проти Масарика. Старочеські "Народні лісти" в статті "Філософи самогубства" писали про Масарика: "Досить уже нам його наукової праці, хай собі шукає іншого народу... Іди, прилучися до ворога нашого, якому служиш, позабудь, що ти ходив чеською землею, ми тебе відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку". У молодочеській же "Златій Празі" з'явилася ціла поема, "присвячена" Масарикові. "Я вірю, вас народила не чеська мати, а зла змія, - писав поет Гейдук, - що раз у раз прагне чеської крові у данину... Геть, наволоче, геть!". Домовласник-чех відмовив Масариковій родині у квартирі. Переляканий Гебауер "захворів" і тижнями не виходив з дому. Але спокійний та усміхнений Масарик, який так само добре, як і Гебауер, знав, що рукописи - фальсифікати, майже силоміць змусив філолога писати далі. Довести, що рукописи - підробка, було не так уже й складно. Куди важче було зважитися заявити про це вголос. "Масарик - борець від природи, борець духу, борець за правду та справедливість, - згадував Гебауер. - І він змусив мене робити це, хоч як я боявся". Кілька номерів поспіль "Атеніум" глибоко й неупереджено аналізував злощасні рукописи. Істерія помалу спадала і всі зрештою мусили погодитися, що рукописи - підробка початку XIX століття. "Визнати та засудити власні помилки та хиби - ще не значить уважати чуже за краще. Не можна жити ненавистю до чужого, на неправді ніколи не побудуєш нічого путнього", - підбив підсумки дискусії Масарик.
А через три роки і старо-, і молодочехи навперебій намагалися внести Масарика до власних передвиборних списків, розуміючи, що сам авторитет його імені може забезпечити перевагу на виборах до імперського парламенту.
"Нова людина"
у "новій Європі"
і чеське питання
Ще й зараз у деяких курсах історії світової філософії згадується Масарикова "теорія людини". Все пізнається у порівнянні. Піддані напівазійської імперії Романових сусідню імперію Габсбургів уважали мало не океаном свободи. Але порівняно з Британією чи Францією Австрія, з її всевладдям напівфеодальної аристократії, політичною поліцією і політичною цензурою, жорстокими утисками ненімецьких і неугорських народів, які Відень намагався натравити один на одного, була далекою від демократії. І в її задушливій атмосфері Масарик розробляв власні філософські теорії про вільну людську особистість. Феномен Масарика полягає, мабуть, у першу чергу в тому, що йому самому вдалося сформуватися і залишитися внутрішньо абсолютно вільною людиною - попри несприятливі зовнішні умови. Його філософські теорії були нерозривно пов'язані з його ж політологічними та геополітичними дослідженнями, а також практичною діяльністю. На початку ХХ століття, коли цілий світ було поділено на колонії та "зони виключного впливу" імперіалістичних держав, коли назрівала і, зрештою, вибухнула кривава війна за імперіалістичний переділ світу, Масарик теоретично обгрунтовував можливість "нової Європи", роль і місце малих націй на нашому континенті і в світі. До речі, славетні "14 пунктів" американського президента Вудро Вільсона, направлені на встановлення справедливого миру після Першої світової, які більшовики десятиліттями намагалися представити демагогічною димовою завісою, виникли під безпосереднім впливом Масарика. Ще 100 років тому, на десятиріччя випередивши свій час, Масарик накреслював контури нової об'єднаної Європи, в якій будуть враховуватися інтереси і великих, і малих націй, а кожний народ зберігатиме національну ідентичність, залишаючись водночас європейським. Володимир Ульянов-Ленін у своїй відомій роботі "Про гасло Сполучених Штатів Європи" полемізував саме з Масариком, не називаючи його імені. І стверджував, що об'єднання Європи можливе лише через соціалістичну революцію. Історія їх розсудила - Масарикова батьківщина вже майже зализала рани від проведеного над нею соціалістичного експерименту і є одним із найперших кандидатів на вступ до Об'єднаної Європи - Євросоюзу.
Масарик перший по-справжньому поставив перед світовою науковою і політичною громадськістю "чеське питання", яке полягало не у збереженні (чи незбереженні) чеської мови і культури, а можливості й необхідності створення чеської держави. Якими ж дрімучими видаються твердження деяких наших сучасників, що намагаються довести, ніби в сучасному (!) світі Україна не може вижити як самостійна держава. Такі переконання (стосовно власної країни) Масарик переконливо спростував ще багато десятиріч тому. І не лише теоретично, але й на практиці.
Необхідність боротьби за самостійність свого народу він теоретично обгрунтовував основними положеннями своєї філософії людини і, хоч це комусь може видатися навіть парадоксальним, космополітичними засадами національної рівноправності і пов'язаним із ними правом так званих малих і поневолених народів на повну незалежність, що, на думку Масарика, є важливою передумовою справжнього поступу і демократизації суспільства.
Масарикова боротьба за створення політичної чеської нації, здобуття державності, як відомо, увінчалася блискучим успіхом. Але не було в Чехії більшого противника вузького націоналізму та ксенофобії, ніж Масарик. Попри надзвичайно жорстку боротьбу, яку чехам доводилося сторіччями вести проти онімечення, Масарик ніколи не виступав проти німецької культури як такої. Він досліджував філософські погляди Гейне і вважав, що людина, яка змалечку збагатила себе скарбами не лише чеської, а й "світової літератури" (зокрема німецької), буде кращим чехом, аніж людина, позбавлена цього. У 1899 - 1900 роках він активно виступив на захист несправедливо засудженого до смерті за звинуваченням у ритуальному вбивстві чеської дівчинки єврея Леонарда Гільснера. Переважна більшість єврейської громади у Чехії підтримувала німців у їхніх намаганнях денаціоналізувати чехів, тож чехи вважали євреїв історичним ворогом. Сам Гільснер, за визнанням Масарика, був "покидьком, за яким давно плакав кримінал". Та попри все це Масарик знав, що "маца, замішана на крові християнських дітей", - лише забобон, наклеп. І Масарик кинувся у бій. Цікавою є його аргументація: "Я сам виростав у атмосфері забобонів і ненависті до євреїв. Мушу визнати, що на чисто емоційному рівні я не зміг цілком позбутися того упередження і досі. Тим більше (підкреслення моє. - О.П.) я зобов'язаний стати на захист Гільснера. Зрештою йдеться не лише про окрему людину і навіть не лише про євреїв загалом. Я захищаю і чеський народ - антисемітизм принижує того, хто його виявляє".
Із 1891 року Масарик багато разів обирався до імперського і чеського земельного парламентів, очолював невелику, але впливову Партію реалістів, згодом Народну чеську партію. У віденському парламенті Масарик захищав інтереси не лише власного народу - він активно протидіяв агресії австро-угорських властей проти держав південних слов'ян, зокрема Сербії, протестував проти анексії Австрією Боснії та Герцеговини. Саме завдяки Масарикові було викрито провокацію австрійських спецслужб, так звану "загребську справу", коли за звинуваченням у державній зраді і шпигунстві були заарештовані 34 хорватські і сербські діячі Австро-Угорщини. Напередодні Першої світової війни Масарик користувався таким авторитетом серед південних слов'ян, що виступав посередником на сербсько-болгарських міждержавних переговорах.
Війна Томаша-Гарріга проти Франца-Йосифа
6 червня 1915 року, в день народження Яна Гуса, один вигнанець, що змушений був покинути рідний край, де його засудили до смертної кари за державну зраду, офіційно оголосив у Женеві війну Австро-Угорській імперії. Від імені чеського і словацького народів, які від цього дня проголошувалися воюючою стороною на боці Антанти. Цим вигнанцем був, звичайно ж, Масарик.
Вже десь року 1907-го, як згадував потім президент Чехословаччини, він остаточно втратив віру в можливість перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію рівноправних народів, в якій чехи могли б задовольнити власні національні інтереси. Відтоді він робив ставку лише на знищення Дунайської монархії і здобуття чехами та словаками повної незалежності.
Коли почалася війна, Масарик побачив, як неохоче чехи йдуть на фронт, як підкреслюють своє категоричне небажання воювати проти братів-слов'ян з Росії та Сербії. "Я відчував, що наші вояки вже роблять те, що ми проголошували, до чого їх закликали, чого вчили перед війною, - згадував Масарик. - І я просто був зобов'язаний ризикувати життям, так само, як це робив перший-ліпший наш воячок, переходячи на бік росіян чи сербів, аби не захищати спорохнявілу, ворожу йому імперію". Масарик і його учень Бенеш очолили антиавстрійське підпілля. А 17 грудня 1914 року Масарик, скориставшись своїм депутатським паспортом, виїхав до Італії.
Більшість чеських діячів, особливо правих, усі свої сподівання на незалежність покладали на братів-слов'ян із Росії й чекали швидких перемог російської зброї над австрійцями, вступу козаків до Праги і відновлення Чеського королівства на чолі з великим князем Миколою Миколайовичем. Тим більше, що західні союзники на початку війни схилялися до думки, що Австро-Угорщину після перемоги треба все ж зберегти - хай і в "утятому вигляді". Масарик же ставився до Росії неоднозначно. Він досконало володів російською мовою, багато разів їздив туди, спілкувався зі Львом Толстим і Максимом Горьким. За рік до війни німецькою мовою була опублікована його велика книга "Росія та Європа". (Ця монографія, до речі, була забороненою і в царській, і в радянській Росії, і вперше російські читачі змогли з нею ознайомитися лише 2000 року, коли в Санкт-Петербурзі вийшов російський переклад.) Згадавши про слов'янські симпатії до Росії і наголошуючи на її величезному позитивному значенні, як на противазі пангерманізму, Масарик, проте, стверджував, що Росія не була, не є і навряд чи стане найближчим часом частиною Європи. Він чудово бачив відсталість цієї країни ("Росія є те, чим Європа була"), архаїчність та недемократичність її державного ладу і суспільного життя. Тому всі свої надії на звільнення власного народу, на допомогу і підтримку в створенні справді демократичної, сучасної, європейської держави чехів і словаків він пов'язував лише із західними союзниками - Британією, Францією та Сполученими Штатами.
Саме Масарикові вдалося переконати чи не всіх активістів чеської еміграції у Швейцарії та Франції не тулитися до тих, хто їх "приймає", не іти в обійми до російських монархістів, а прямувати туди, де їх "ніхто не чекає" - боротися за визнання права на існування майбутньої чехословацької держави у Лондоні, Парижі та Вашингтоні. Масарик та його послідовники чудово впоралися з цим надскладним завданням - ще до закінчення війни і Франція, і Британія визнали очолювану Масариком Чехословацьку Національну Раду як тимчасовий уряд Чехословацької держави, якої ще не було. Це був чи не унікальний в історії світової дипломатії факт - юридичне визнання не після, а до фактичного виникнення держави. Вирішальними були три чинники: по-перше, агітаційно-роз'яснювальна діяльність чеських діячів, насамперед самого Масарика та Бенеша, у західних країнах. По-друге, досконало організоване чеське підпілля в Австро-Угорщині - за словами Масарика, не пізніше, ніж на четвертий день він мав повну інформацію про всі рішення і хід дискусії на засіданнях австро-угорської Ради міністрів. І передавав повідомлення британцям (жив на той час у Лондоні). І, нарешті, формування чесько-словацьких легіонів із австро-угорських вояків, які добровільно перейшли на бік Антанти. В Італії, у Франції, і, перш за все, в Росії. Там, де була найбільша кількість військовополонених.
У травні 1917 року Масарик прибув до Росії - саме там після повалення царату з'явилися умови для створення з окремих добровольчих полків, у які входили військовополонені чехи та словаки, цілого корпусу. Під українським містом Зборов чехословацький легіон завдав рішучої поразки австрійцям - 3 тис. чехословаків узяли в полон 62 офіцерів та 3150 австрійських вояків, захопили 15 гармат та багато кулеметів. День битви під Зборовом у Чехословаччині вважався Днем армії (щось на кшталт радянського 23 лютого). Проводжав "своїх хлопців" на фронт Масарик.
З літа 1917 року Масарик постійно мешкав у Києві - адже саме тут працювала Чехословацька національна рада, неподалік Києва дислокувалися чеські легіони. Масарик часто виїздив до Москви та Петрограда. Так склалося, що йому довелося тричі бути свідком встановлення більшовицької влади - у Петрограді, в Москві і в Києві, коли його брали війська Муравйова.
Українці, малороси
чи русини?
У Києві Масарик мав безпосередні особисті контакти з Михайлом Грушевським, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком.
На жаль, об'єктивні інтереси, які визначали зовнішньополітичну орієнтацію українських і чеських самостійників, на той час відрізнялися, більше того, були діаметрально протилежними. Ворогом чехів був пангерманізм, небезпека якого особливо відчувалася на теренах Австро-Угорської імперії. А союзником, і то дуже важливим, - Росія. Створенню ж незалежної української держави перешкоджала в першу чергу саме Росія. Цього Масарик не розумів, чи, радше, не хотів розуміти. "Малороси, на моє переконання, - стверджував він в інтерв'ю газеті "Утро России", опублікованому 19 серпня 1917 року, - мають головного ворога в особі Німеччини. Я стежу за українським питанням, як воно розвивається в німецькій політичній літературі, і там останнім часом цілком ясно та відверто кажуть про захоплення України. Отож я думаю, що сильна Росія - в інтересах самих українців". Після того, як Українська Рада була визнана російським Тимчасовим урядом як крайова влада в Україні, передбачливі чехи вирішили укласти договір про статус чесько-словацьких військових формувань в Росії (а практично в Україні) із владою не лише петроградською, але й київською. Так і дійшло до угоди, підписаної Масариком та народним секретарем (міністром) закордонних справ Української Народної Республіки Шульгіним, про умови дислокації, постачання, спільну антинімецьку боротьбу. Але насправді для українців війна проти Німеччини була чужою і непотрібною, тоді як для чесько-словацьких легіонерів нищівна поразка Берліна і Відня була головною умовою здобуття власної державності, зрештою, просто повернення додому.
Своє ставлення до незалежності України Масарик сформулював задовго до Першої світової - воно було негативним. Відокремлення України могло, на його думку, суттєво послабити Росію, що виступала як головна протидія німецькій експансії на Сході Європи. Водночас Масарик, на відміну від переважної більшості чеських проросійських політиків, не повторював і не підтримував тверджень російських шовіністів про "штучний" характер української мови, про те, що український рух інспіровано німецьким та австро-угорським генштабами. "Малоруси відрізняються від великорусів не лише діалектом, але й умовами господарювання землею, кліматом. Малорус має інший, ніж великорус, характер внаслідок усього свого світогляду... Для малоруса великоросійська мова є зовсім штучною", - писав він ще 1905 року. А 1908 року в австрійському парламенті рішуче підтримав депутатів-українців, які протестували проти спроб галицьких москвофілів Маркова та Глібовицького запровадити російську мову як офіційну для "руського" населення Галичини.
1917 року Масарик уважав, що Україна повинна отримати якнайширшу автономію у складі Росії, але... у складі. Тому він та його однодумці вкрай негативно сприйняли IV Універсал Української Центральної Ради, який проголошував повну незалежність нашої країни. До того ж, саме тоді виник Брестський мир - Україна уклала не просто мир, а й військово-політичний союз з німцями та австрійцями - ворогами чехословаків. Над 50 тисячами легіонерів в Україні, які за австрійськими законами були зрадниками батьківщини, нависла смертельна небезпека. Саме тоді Масарик заявив про розірвання договору з урядом УНР і домовився з більшовиками про вільний вихід легіону, проголошеного частиною французької армії, до Владивостока через Сибір, а звідти Тихим і Атлантичним океанами - до Франції.
Практично ніде в українських джерелах не згадується, що коли українські хлопці гинули під Крутами, намагаючись зупинити банди Муравйова, під Борисполем, Пирятином, Лохвицею стояли добре навчені, озброєні і дисципліновані війська - чехословацький корпус, який за чисельністю перевищував як військо УНР, так і загони більшовиків. Їхнє втручання в боротьбу могло б стати вирішальним і направити історію в зовсім інше русло. Але не стало - Масарик декларував невтручання легіонерів у внутрішню боротьбу в Росії. Українські самостійники викликали у чехів так само мало симпатії, як більшовики - і ті, й інші підписали сепаратний мир з німцями. Втім, чехословацькому корпусу все ж довелося повоювати з більшовиками. Але сталося це вже не в Україні, а в Сибіру та Поволжі, і на кілька місяців пізніше - у травні 1918 року. Масарик же ще в березні виїхав до Америки через Владивосток і Японію.
Наступного разу Масарик зіштовхнувся з українською проблематикою десь через рік - коли Чехословаччину вже було проголошено незалежною і включено до її складу Закарпатську Україну. Підстави для цього були більш ніж сумнівні - Масарикова домовленість із закарпатськими емігрантами в Америці - з нечисленною громадською організацією Американська Руська Народна Рада, - досягнута у Філадельфії 25 жовтня 1918 року, напередодні краху Австро-Угорщини. Західно-Українська Народна Республіка не визнала приєднання українського Закарпаття до чужої держави. Але взимку і навесні 1919 року, коли чеські легіонери воювали за Закарпаття із червоними угорцями, галичани просто не могли прийти на допомогу своїм закарпатським братам - ЗУНР сама спливала кров'ю у боротьбі з польською агресією і врешті впала під ударами пілсудчиків улітку 1919 року. Антанта ж за Сен-Жерменським та Тріанонським договорами остаточно визнала Закарпаття частиною Чехословаччини. Щоправда, з якнайширшою автономією.
Президент Масарик 21 вересня 1921 року заявив в Ужгороді: "Політична автономія Підкарпатської Русі забезпечена мирним договором та конституцією". Але реально закарпатці отримали ту "якнайширшу автономію" лише через 17 років, восени 1938-го, коли Масарик уже помер і сама перша Чехословацька республіка дихала на ладан. Увесь же період "мирного" розвитку довоєнної Чехословаччини закарпатцям автономію лише обіцяли, обіцяли, обіцяли. Попри це Закарпаття перебувало в кращому становищі, ніж інші західноукраїнські землі, захоплені Польщею та Румунією. Та й ніж "суверенна" УРСР. Принаймні, у 20-30-ті роки це був єдиний український регіон, у який чужинський уряд (Прага) вкладав більше коштів, аніж отримував звідти. Ні Варшаві, ні Бухаресту, ні, тим більше, Москві таке навіть на думку не спадало.
Що ж стосується мовно-культурної політики, то Масарик, за його власними словами, "рекомендував русинам запровадження малоруської мови до шкіл та установ", хоча й "не бачив причин, щоб прибічники русофільської орієнтації були обмежені культурно". Відтак, хоча "президент-визволитель" (офіційний титул Масарика) і не сприяв безпосередньо національній самоідентифікації закарпатських русинів як частини української нації, він, принаймні, не чинив цьому перешкод.
І можна вважати, що бронзовий пам'ятник Томашу-Гаррігу Масарику, перший камінь якого було закладено 10 липня 1927 року в Ужгороді, він заслужив.
Замість епілогу
14 листопада 1918 року Народні збори в Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, а також численних незалежних депутатів, одноголосно обрали Томаша Гарріга Масарика президентом Чехословацької республіки. І одноголосність ця була не проявом авторитаризму та однодумності, а визнанням того величезного авторитету, який "некоронований король Чехії" мав серед свого народу.
Реально Масарик стояв на чолі держави до 1 квітня 1934 року, коли його розбив важкий інсульт. У грудні 1935 року 85-річний Масарик передав президентську "булаву" своєму найулюбленішому учневі й послідовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створеній ним державі залишалося жити трохи більше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настільки потужним, що й нині, після багатьох десятиріч володарювання нацистів і комуністів, Чехія як одна з найуспішніших постсоціалістичних країн повертається до європейського дому. Вона вже вступила до НАТО і є одним із найреальніших претендентів на вступ до Євросоюзу.