Релігійно-інформаційна служба України представила публіці результати моніторингу релігійної свободи в Україні, проведеного у рамках програми «Права людини-2006» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Це вже друге дослідження в цій сфері, проведене РІСУ за останній час. І цього разу окрему увагу експерти приділили проблемі релігійної толерантності в українському суспільстві, що висвітилася у подіях і висловлюваннях одного півріччя — із липня 2006-го по січень 2007 року.
Чому саме толерантність? Тому що, на думку авторів дослідження, саме вона є мірилом свободи совісті в країні. Тобто наріжним каменем автори ставлять саме аспект соціально-психологічний, а не юридичний. Хоча приділяють чимало уваги і законодавчій базі — чинним законам і проектам, які подавалися на розгляд громадськості і державних інститутів. Досить детально проаналізовані документи, дано широку картину розвитку державно-церковних відносин, що охоплює як діяльність і висловлювання перших осіб держави, так і тонкощі регіональної політики.
Отже, на думку дослідників, політику президента Ющенка можна звести до двох положень: бажання співробітничати з релігійними організаціями, рівності у відносинах із ними і прагнення до створення єдиної помісної православної церкви з метою консолідації суспільства. Взагалі симпатії саме до позиції президента у експертів простежуються досить чітко. А вона, хоч і має виграшний вигляд на тлі політики і висловлювань опонентів, усе ж таки далеко не ідеальна.
Своєю чергою прем’єр Янукович теж не помічений у байдужості до церковної тематики. Зокрема зазначено, що на вибори він йшов під гаслом «захисту канонічного православ’я». Та й тепер, коли став прем’єром, «також віддає перевагу спілкуванню з представниками УПЦ (МП), яка з ним пов’язує вирішення багатьох питань, насамперед набуття статусу юридичної особи, повернення майна, зміцнення позиції Церкви на місцях».
Тут до експертів виникає низка запитань — зокрема про толерантність. Наприклад, набути статусу юридичної особи прагне не лише УПЦ, але й решта конфесій, крім, хіба що, УПЦ КП. Що до «пов’язування надій» із певними політичними силами і лідерами — то яка зі значних українських конфесій їх ні з ким не пов’язує, особливо «на місцях»? Те саме можна зазначити і в плані «уподобання» тієї чи іншої конфесії. Прем’єр, як і президент, як і кожний громадянин України має цілковите право «віддавати перевагу». І те, що він є послідовним прибічником і парафіянином однієї церкви, характеризує його в релігійному сенсі набагато краще, ніж любителів риссю пробігти храми всіх конфесій у супроводі почту і знімальних груп ТБ «для дотримання балансу».
Утім, не посперечаєшся з тим, що дії Кабміну, очолюваного В.Януковичем, і коаліції, яка складається з його соратників, дають достатньо приводів для докорів. Експерти у своїх висновках підкреслюють, що, незважаючи на декларації, свої справжні церковні наміри Кабмін і парламентська більшість демонстрували неухильно. Відродження Держкомрелігій із комуністом на чолі. Провалені законопроекти, метою яких було забезпечення більш вільної й успішної місії релігійних організацій у суспільстві. Відмова глави уряду зменшити рівень оплати компослуг — релігійні організації дотепер сплачують за тарифами комерційними. Для довідки: навіть для маленької церкви у Києві оплата за опалення цієї зими доходила до 2 тис. грн. на місяць. Тож «наявність лобі Церков» у владних структурах країни, зазначене експертами, поки що мало допомагає цим самим церквам, а, отже, і не має права називатися словом «лобі». Церковне питання для «релігійно стурбованих» політиків залишається улюбленим місцем спекуляцій — і не більше того.
А що справді має чималу вагу у формуванні державної церковної політики і генеруванні конфліктів (на жаль, у нас поки що де «церковна політика», там і конфлікт) — то це дії регіональної влади. У дослідженні зазначено: з ініціативи президента Ющенка майже в усіх областях при ОДА були створені міжцерковні ради. Що, на думку експертів, трохи оздоровило ситуацію. Але після парламентських виборів 2006 р. ситуація в ряді областей стала повертатися на круги свої: одна з конфесій дістає переваги, а решта обмежуються. Найчастіше це виявляється у перешкоджанні під час виділення землі під будівництво храму, під час оренди помешкання, повернення майна, спроб «перерозподілити» майно, яке вже належить релігійній організації.
Загалом, експерти констатують зниження політичної активності релігійних організацій порівняно з 2004—2005 роками. Що, утім, співзвучне із загальним настроєм українського суспільства. Проте передбачається, що нова політична криза може призвести до нового витка політизації церковного життя.
Однак, аналізуючи особливості церковної політики, основний акцент експерти роблять на толерантності. Спираючись на визначення, дані в рекомендації ПАРЄ і Декларації принципів толерантності ЮНЕСКО, а також на «негативні формулювання» «заборони дискримінації». У поле зору потрапили українські нормативні акти, а також проблема «позитивної дискримінації», у результаті якої «традиційні церкви» України опиняються в окремому становищі.
«Точками напруги» названо поділ на традиційні і нетрадиційні церкви, міжрелігійні, міжцерковні, міжправославні відносини, нетерпимість до релігії взагалі. Все це виявляється на побутовому, соціальному і державному рівнях. Для України, на думку дослідників, найбільш актуальними залишаються проблеми ігнорування права сповідати певну релігію або не сповідати жодної, передача майна релігійним організаціям, перешкоджання богослужбовій діяльності, превентивні методи стосовно нових релігійних течій, реалізації права на релігійну освіту, нетерпимість у сфері освіти, затягування реєстрації, робота в дні релігійних свят, альтернативна служба, невизнання ієрархічної структури деяких релігійних організацій.
Окрему увагу, звісно, приділили нетолерантності у міжконфесійних відносинах. На думку експертів, «множинність українських церков візантійської традиції сприймається не як конфесійний плюралізм, зумовлений реальними гарантіями вільного вибору, який слід сприймати толерантно, а як розкол, аномалія, яку треба виправити». У цьому сенсі православний погляд ніяк не вкладається в рекомендації ПАРЄ і декларації ЮНЕСКО.
Також проблематичними залишаються відносини між традиційними і нетрадиційними релігійними організаціями, православними і греко-католиками, православними і мусульманами. Особливо дісталося в дослідженні журналістам — за «непрофесіоналізм» і «некомпетентність». Щоправда, трохи однобоко. Скажімо, описуючи інцидент між намісником Києво-Печерської лаври єпископом Вишгородським Павлом і журналісткою «5 каналу», експерти цитують думку лише однієї сторони. Хоча співробітники «5 каналу» давали і свою версію того, що трапилося, — вона не дуже збігалася з версією єпископа. Але про це експерти мовчать, відбуваючись судженням про те, що «5 канал» узагалі «нетолерантний». Докори, утім, сипалися не лише на журналістів, котрі неправильно «виховують суспільство». Дісталося і правоохоронним органам, які або реагують «надто пасивно» на прояви нетерпимості, або зовсім захищають «не тих».
У докладному дослідженні, яке дає об’ємну картину стану релігійної свободи в Україні за останній рік, експерти роблять рішучий і ризикований крок. Вони намагаються «виштовхнути» це питання зі сфери суто юридичної у сферу соціально-психологічну. Справді, свобода совісті належить до числа особистих (дуже особистих) свобод, і її реалізація залежить зокрема і від ступеня особистої громадянської зрілості. Дотепер український підхід до цього питання грішив, вибачте, «соборністю»: релігійні свободи розглядалися насамперед як законодавче забезпечення діяльності релігійних організацій, а права і свободи особи в цій сфері залишалися усього тільки похідними — як члена тієї чи іншої організації. І це мало свої об’єктивні причини — сама релігійність була «недоусвідомленим» досвідом для українця, пов’язувалася більше з політичною, історичною, культурною ідентифікацією, ніж, власне, з ідеєю особистого сповідання. Тому питання усвідомлення свободи совісті як особистого права і відповідальності має велике (можливо, вирішальне) значення для оцінки ступеня свободи совісті в суспільстві.
Отож найцікавіше, що нетолерантність, описана в дослідженні, найчастіше не є нетолерантністю власне релігійною. Релігійна лише риторика. Ті, хто організує мітинги проти НАТО під гаслами захисту споконвічно православних цінностей, мають на увазі саме НАТО й інтереси Росії, ідеологію певної політичної сили, а хоругви — вдала заміна червоного прапора. Гризня між парафіями УПЦ і УПЦ КП за церковку в селі — це гризня між сусідами за майно і взагалі за те «чиє згори буде» значно більшою мірою, ніж між «істинними» і «розкольниками». Заборона голови сільради на землевідведення під молитовний дім баптистів — це данина діловим інтересам, що пов’язують його із сільським священиком, прояв партійної дисципліни, особиста антипатія до пастора, виконання негласного розпорядження начальства, усе що завгодно, тільки не усвідомлене несприйняття саме релігійних доктрин і практик баптистів. Достатньо придивитися і прислухатися до «розпалювачів міжрелігійної ворожнечі»: їм постійно доводиться підкріплювати свої «релігійні заклики» чимось «загальнозрозумілим» — мовним питанням, союзництвом або самостійництвом та іншими ідеологічними підкладками. Тому що інакше не зрозуміють. І це добре, що не зрозуміють — оскільки коли зрозуміють, використовувати релігійну компоненту з політичною й ідеологічною метою стане ну ду-у-же складно. Однак і говорити в цій ситуації про «релігійну нетолерантність» не доводиться — тут ми маємо справу з ідеологічною нетолерантністю і подекуди — з її релігійною компонентою.
Формування релігійної толерантності може стати питанням у той момент, коли ми матимемо масове усвідомлення особистої релігійної приналежності. І тоді стане цікаво. Цікаво, чи уникнемо ми ризику захопитися і зажадати від церков запхнути у прокрустове ложе НАШИХ демократичних вимог ЇХНІ доктрини, як це робить Європа (і все одно заходить у безвихідь щоразу, коли зіштовхується з релігійною свідомістю). Нам доведеться накреслити нові межі терпимості і толерантності, які окреслюють особистий простір кожного з нас. А поки нам треба зробити бодай перший крок. Наприклад, зрозуміти: толерантність — це не значить змусити політичних лідерів цілувати руки всім першоієрархам. Це значить спокійно визнавати за кожним із них право ходити на служби до одного й уникати інших. Толерантність не означає, що ми повинні старанно приховувати свої релігійні і конфесійні симпатії — не тому що з роботи виженуть, а тому що сміятимуться («Ти що, правда, віриш у непорочне зачаття?»). Це означає, що ми можемо спокійно, із повним правом робити у цій сфері те, що вважаємо за потрібне, і не надто зважати на тих, хто робить інакше. Загалом, це буде вражаюче цікавий досвід для кожного з нас — хто наново усвідомив свою релігійність, своє місце у світі, свої взаємини з іншими. Це поставить у нову і цікаву ситуацію церкву, якій доведеться шукати нові підходи до проповіді й навернення. Загалом, дуже хочеться подивитися, якою вона буде — справжня релігійна толерантність.