Були часи: філософія — служниця богослов’я, філософи — солдати партії. Неототалітарно-мафіозні клани поки що згодні з нейтралітетом філософів: нехай вони забавляються любомудрієм як грою слів, тільки б їх не було в опозиційній політиці.
Наукова, і зокрема філософська, комунікація передбачає, звісно, діалогічне мислення, дискусію, змагання думок рівноправних учасників, колективний пошук істини, а не оглядини й заслуховування авторитетів. Між тим, філософські, та й не тільки філософські, читання, конференції, збори залишаються за формою й духом скоріше церковно-тоталітарними, ніж демократичними. Згадаймо, починаються вони виступом якогось чиновника з неодмінним ритуалом ретрансляції привітання від вищого боса (знайте, яйцеголові, хто в домі хазяїн!), на пленарному засіданні говорять переважно начальники або наближені до них.
А що ж інші учасники конференції? Їм залишається хіба що несміливо запитувати, добре, якщо вголос, а то ще й того не дозволять, бо «є пропозиція письмово». Можна виступити на секційному засіданні, але воно, звичайно, не проводиться або відбувається формально в напівпорожній аудиторії.
Здається, в середньовічних монастирях дискусії проходили жвавіше, ніж на багатьох теперішніх читаннях в академіях та університетах. Спосіб аргументації той же — щоправда, замість Біблії або Маркса ритуально посилаються на Хайдеггера. Ікону вже роблять з іншого німця. («Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!…») В Оксфордському університеті ще сімсот років тому, в часи Оккама, диспути були обов’язковою умовою отримання вченого ступеня. А в нас як з’явився 80 років тому вислів «Троцький нав’язав дискусію», так і досі в колективному несвідомому диспут асоціюється з чимось на зразок зашморгу на шиї...
Регламент діє формально, після довгих парадних промов кількох ораторів уже бракує часу на якісь там думки та дискусії. Немає діалогу, перевірки висловлених метрами тез на істинність протилежними думками. Тоталітарні структури, в тому числі й в свідомості, проявляються в намаганні будь-що начальницьки домінувати, традиція рівноправної дискусії досі не склалася. Між тим, демократичний регламент не бюрократична процедура, а потрібний елемент упорядкованості, фіксація рівності прав учасників, домовленість про правила гри. Дідівщина в науці не менш жалюгідне явище, ніж в армії, вона — симптом антидемократичної деградації, прояв духу табірності. Прикро, що особливо молоді науковці не можуть суттєво проявити себе на таких зборах, їхній талант залишається нереалізованим і непоміченим. «Говори, щоб я тебе бачив». Не чуючи своїх колег, ми їх і не бачимо, не відкриваємо для себе нових імен. Замість самореалізації й взаємопізнання в науковому спілкуванні більшості відводиться роль статистів, масовки для авторитетів.
Комунікація на багатьох філософських тусовках просякнута духом моди на надміру ускладнену термінологію. Місцями виступи нагадують театр абсурду: набір слів замість думки, самовиливання як самоціль; слухачі удають, що сприймають, бо бояться здатися «непродвинутыми». Комунікація як «інтертрепація».
Наукоподібна комунікація радянських часів включала пієтет перед чинами від імперсько-столичної науки. Неоколоніальний менталітет залишився, тільки й того, що замість учорашнього «представника ЦК» тепер ламають шапку перед Дядьком Семом. На одних читаннях американець годину промовляв якийсь набір слів, а на наших філософів, звісно, крім «своїх», часу не вистачило. Так і хотілося перефразувати Маяковського: «Глазами доброго дядю выев, не переставая кланяться, слушают, как будто слушают мессию, скучный доклад американца». Отже, мої пропозиції щодо наукових конференцій:
1. Замінити слово «читання» на термін «дискусія» й проводити це спілкування філософів саме в такій формі. Сучасний філософський дискурс не може бути «читанням», це термін періоду лікнепу, коли в хатах-читальнях проводились ленінські читання — статті вождя буквально читали неписьменним селянам. Потрібна динамічна дискусія — інтелектуальна атака на проблему з новими, яскравими думками й контраргументами. Заперечення — потрібний елемент перевірки істинності ідеї, інструмент пошуку істини.
2. Відмовитись від кастового поділу учасників дискусії на «першосортних», котрі виступають із довгими доповідями на пленарному засіданні, й «другосортних», котрим дозволяється хіба що скромно поставити «знавцю» запитання й сподіватися на виступ під час секцій або на другий день зборів в напівпорожньому залі. Всі учасники мають рівні права, перш за все на однаковий час для виступу (котрим вони можуть і не скористатися), а різницю між ними покажуть глибина й яскравість їхніх виступів. Послідовність виступів — за алфавітом.
3. Дискусію проводити за один день, працюючи інтенсивно, скажімо, шість годин чистого робочого часу з 10-хвилинними перервами після кожної години. Сукупний робочий час ділиться порівну між усіма охочими виступити, котрі реєструються на початку конференції. Якщо таких буде, наприклад, 30 чоловік, то на кожного припаде по 12 хвилин. Половина цього часу — на основний монолог учасника, решта — на запитання, репліки, заперечення інших учасників із приводу сказаного ним (до однієї хвилини) й його відповіді —теж до однієї хвилини. Доречним був би таймер або пісочний годинник. Корисний досвід парламенту: депутат має три—п’ять, а то й одну хвилину для виступу, зате в такому режимі можуть сказати своє слово десятки осіб.
4. Замість парадної президії — один ведучий-спікер. Його функції — не коментувати виступи в залежності від «ваги» оратора (досить з нас і політичних «ваговиків», котрі два слова зв’язати не вміють), а слідкувати за регламентом. Хто перебирає свій регламент, той краде час у колег.
5. Погодитися, нарешті, що письмова мова не сприймається на слух і згадати указ Петра І: «Запретить господам сенаторам чтение речей по бумажке. Токмо своими словами. Чтобы дурь каждого всем видна была».