Ти вважаєш, що слов'янам може допомогти психотерапевт? Адже вони й так усе завжди знають краще.
Януш Вишневський.
"Самотність у Мережі"
Ейфорія загальної солідаризації поступово, але неухильно змінюється відчуттям розгубленості й самотності в натовпі.
Соціологічна картина актуального українського буття доволі передбачувана. Приблизно половина опитаних громадян бачить світло в кінці тунелю, але в зовсім різних його гілках. Хто - на Сході, хто - на Заході, але точно не на Банковій. Третині населення - традиційно все по ватяному барабану, там нічого виразного. Зо два відсотки споконвічно радянських людей традиційно ненавидять усе українське, що в сумі їх родин/друзів дає близько 10% мракобісів.
Та все це переважно словесний, світоглядний вимір. Щоб зрозуміти, як на підставі таких вигадливих ошурок у головах люди можуть вчиняти будь-які дії, слід накласти ці дані ще й на уявну шкалу "холодильник-телевізор".
У нульовій точці шкали - це два вимкнені мертві й порожні ящики, що безглуздо витріщаються один на одного. Іноді й хазяїн, що теліпається десь на гаку від люстри. В екстремумі ці предмети - такі собі сучасні "роги достатку". З них, щойно торкнися, без упину вивалюються на голову умовного громадянина Мідасенка продукти різного ступеня свіжості.
За комбінацією цих шкал приблизно можна визначити, наскільки людина готова до дій на захист своїх поглядів. Проте лише приблизно. Якби точні виміри були ефективні - не то що революцій, народних заворушень ніколи не відбувалося б. Влада завжди їх випереджала б.
Та людські настрої - це як у квантовій фізиці. Ті, хто справді опанував "квантИ" і не збожеволів при цьому (і це не фігурально), зрозуміють, про що я. Категорії "напівцілості", "запаху" і "дивності", незвичайні явища, розумові експерименти і парадокси покликані були відобразити властивості явищ, що не мають аналогів у фізичній реальності. І водночас - не просто незримо присутніх у ній, а керівних.
У поведінці людських часточок їхні траєкторії набагато частіше визначаються не намірами, а станами. Стан самотності - один з найбільш значущих.
Настав природний час згадати про нього, бо ностальгія за унікальною солідарністю часів Майдану лише посилюватиметься в міру того, як держава відніматиме від суспільства своє. Ну, можливо, не зовсім своє, але вже точно таке, що не можна залишати в непідконтрольних руках народних мас. Крім того, роз'єднане суспільство слухняніше, хоча й менш продуктивне.
Та в питанні виживання влади, "якщо шум і лайка приносять прибуток, капітал почне сприяти тому й іншому". (До речі, справжній автор цих слів зовсім не Карл Маркс, а Томас Даннінг, англійський публіцист XIX ст.)
Наприкінці 70-х минулого століття в середовищі дисидентської радянської інтелігенції мода на дзен-буддизм змінилася екзистенціалізмом, і слова "самотність", "відчуження" і "алієнація" стали, як тепер модно казати, мемами. Книжка за матеріалами дисертації мого брата Юрія про літературу США мала назву "Самотнє покоління".
Цей короткий екскурс в історію важливий тому, що Сартр і Камю, як два доступні масовому читачеві представники цього напряму філософії (не Ясперс і не Гайдеггер же), мали загальні й відмітні, але важливі для нас, нинішніх українців, риси.
Так само, як багатьох з нас розділили Крим і ОРДіЛО, їх розділив Алжир.
Сартр у цьому сенсі був переконаним "ватником", тому французькі націоналісти двічі підривали його квартиру і п'ять разів громили редакцію. Камю, навпаки, всіляко підтримував французьких патріотів Алжиру.
Важливо для нас і те, що обоє були все життя ворохобниками й бунтарями, головним болем для уряду. При цьому обоє мали ліві погляди (що й послужило причиною перекладу російською), щоправда, з тією різницею, що Камю був більше анархістом і вже до 1950-х років став виразним антисовєтчиком, а Сартр критикував не режими, а їхні окремі антигуманні дії, незалежно від того, хто ті дії вчиняв. Коли 1968-го його разом зі студентами з їхнього "паризького Майдану" забрала поліція, Шарль де Голль наказав його відпустити зі словами: "У Франції Вольтерів не саджають".
І обидва ці геніальні мислителі, нобелівські лауреати, що стояли на подібних позиціях (але які, як водиться, не терпіли один одного), у кульмінаційних точках своєї творчості визначили, що головна проблема в кризі існування - це самотність і жах його усвідомлення.
Це я до того, що наші соціальні протести й революції з вимогою однієї правди для всіх - насправді політично "ліві". Хай як учасники називають себе "правими", прагнучи відмежуватися від різних прокремлівських "петрушок" і більшовизму загалом, общинність, Майдан, соборність, згладжування природних відмінностей і протиріч в ім'я вищих цінностей тощо - це така "лівизна" у дусі Франкфуртської філософської школи й євромаоїзму, що дійшли до нас, як і все інше, з запізненням на півстоліття. Якщо вже говорити в термінах історичних українських кліше, то глорифікований нині Бандера був безперечним "ліваком", що підбурив ОУН проти "правого" елітариста Мельника.
Почуття соціальної єдності, що виникає за таких драматичних подій, впливає на когнітивну, пізнавальну сферу так, що, по-перше, зникає відчуття часу. Він ніби зупиняється. Виникає цілковита суб'єктивна впевненість, що цей стан триватиме вічно. По-друге, з'являється відчуття тотожності поглядів і помислів та їхнього подальшого чарівного впливу на суспільний лад і економіку. І, по-третє, обрій планування подій і межі можливого теж ніби зникають - ваших думок можуть не поділяти, але читають їх і розуміють усі напевне.
Оскільки ця ейфорія природного походження, як йогічний транс, то вона не передбачає гострого абстинентного синдрому, на який так розраховували кремлівські маніпулятори. Зміни сприйняття, скоріше, можна порівняти з відчуттям глядача у величезному темному залі, який вважав, що зал повен, і тиша - від стримуваних величчю видовища індивідуальних емоцій. Та ось увімкнули світло, і ви розумієте, що, крім вас, тут більше нікого немає.
Заморожування нашої не-війни в загальне велике зледеніння нової холодної війни відбувається, як миттєве вморожування мамонтів у кригу. Палеозоологи кажуть, що в знайдених туш іще якісь рослини в пащах залишалися, настільки швидко все сталося. Це не заставання зненацька, а застигання зненацька.
Оцей перехід від екваторіального тепла мільйонів сердець до космічної холоднечі самотності, зоставання наодинці зі своїми колишніми справами й життям, яке нікуди не поділося і за час безчасся точно не поліпшилося, - і є наше нинішнє відчуття самотності.
Самотність не є ізоляція. Світ розмовляє з нами й жаліє, але в нього свої справи, яскраві, значимі. І це прикро: так довго збиралися заколядувати, а тут голос кудись пропав. Ми вповноважили своїх виборних, та з душею, а вони вкрали все з таким трудом зібране, включаючи душі. Близькі допомагають далеким з останніх сил, і на вас їх просто не вистачає. Навіть нові могили занадто строгі для того, щоб по-домашньому просто посидіти поруч - цим могилам можна лише по-військовому віддавати честь і вибачатися за те, що живі.
У самотності є свій формат комунікації, і він важкий саме через неможливість самообману. Віддалення, дистанціювання від тих, хто тебе оточує, через неприродне згасання прихильностей змушує дивитися на власне життя без прикрас.
Те, що спостерігається зараз у нас, розвиває відчуження від колись близьких людей. За якого вони, колись близькі, вже поступово сприймаються як чужі, ворожі, особливо якщо в них інші погляди на те, що відбувається навколо. Це не розпозиціювання за політичними поглядами, воно відбулося набагато раніше. Це "докопування" до дрібниць, що стоять загалом на одній платформі, захист від так званої деперсоналізації. Через дріб'язкові, загалом, скандали побутового рівня. Так на маскувальну сітку накидається навколишнє побутове сміття для повнішого злиття з ландшафтом.
Наша кривава "не-війна", а насправді бізнес-війна, створює ефект маскувальної сітки, яка не приховує, а скрадає обриси реальності. Велика війна, згідно з приказкою, "все спише", а ця - не все, та й не спише зовсім. Потуги влади перетворити її на такий собі суцільний тент, під яким можна порішати різні мінські питання, неефективні й тільки посилюють взаємне відчуження мас. Тут не відбувається солідаризації, бо в її основі завжди захист цінностей. А при відчуженні й алієнації відбувається девальвація цінностей.
Як ішлося вище, патріотичні цінності стали надбанням соціуму, але аж ніяк не влади. Тому атака на організації й осіб, що уособлювали ці цінності навіть для відносно незначної кількості прихильників, стала для влади принципово важливим завданням. Узурпувати ці цінності ну ніяк не виходило. Ти хоч на передок на бульдозері поїдь, а однаково видно ж, що не твої цінності. А віджаті.
У західному, та й у східному світі, який таки заможніший, вилучаючи подібні вибухонебезпечні цінності разом із людьми, влада пропонує масам натомість посилити споживання. І холодильник з телевізором здебільшого перемагає ідеалістів. У нашому випадку пропагандистська якість телевізора приблизно на рівні стробоскопа, що показує пташку в клітці, а радіус дії холодильника тримається за рахунок сільських городів. У принципі, поки що ця амортизаційна схема працює.
Але вона стрімко розмежовує суспільство на юрбу, що дичавіє від самотності, і екс-колгосп, що змінює свій дауншифтинг на соціальні пільги й матеріальну допомогу, начхати від кого.
Що з цієї картини випливає? Що будь-який соціологічний прогноз, відображаючи більш-менш точно настрої, вже не може бути основою для прогнозування подій.
Обговорюється ж в експертному співтоваристві такий собі науковий парадокс, за якого всі показники в соціумі гірші, ніж у "папєрєдніков", а бунту не відбувається.
В українському суспільстві відбувається феномен "надохолождення". Це схильність води залишатися рідкою, навіть коли вона охолоджується до температури нижчої за точку замерзання. Таке явище стає можливим завдяки тому, що навколишнє середовище не містить центрів або ядер кристалізації, здатних спровокувати утворення кристалів льоду. Любителі трюків утинають такий фокус із пивом, яке від легкого клацання на очах перетворюється на лід.
Та якщо влада примусово вилучає з соціуму ядра природної політичної кристалізації, то буде досить одного клацання.