Можливість читати — не привілей, а невід’ємне право.
«Є одне лише благо — знання й одне лише зло — неуцтво», — сказав древній мудрець. «Випий отруту», — відповіли йому співвітчизники, і вони не жартували. Якщо старий Сократ мав рацію, то найстрашніший гріх — не боягузливість, як стверджував Булгаков вустами Ієшуа Га-Ноцрі, а знищення книг і заборона на них. Історія боротьби з друкованим словом має давні традиції. Горять, на жаль, не лише рукописи і друковані книги, а й їхні автори. Щойно надрукували першу книгу, комусь відразу ж спало на думку її спалити. Першою книгою, що вийшла з друкарського преса у Європі, була Біблія. А оскільки добрі християни того часу вважали святотатством переклад Біблії вульгарними розмовними мовами, то Вільяма Тіндейла, котрий частково переклав Біблію англійською, спалили на вогнищі 1536 року. Те, що грецька, а тим більше латина, — далеко не оригінали, нікого не хвилювало. Такий забобон поділяють і багато наших сучасників. Окрема форма його прояву — писати слово Бог через рисочку, немов нецензурний вислів (Б-г). Те, що російське або українське слово «Бог» для юдейського Єгови — набір звуків, а не ім’я, їх не бентежить. Не кажучи вже про наївну віру в нездатність Всемогутнього відфільтрувати спам. Так, цензурування Біблії — це окрема тема. Книга сповнена сцен насильства, убивств й інших не вельми порядних учинків, здійснюваних головними героями. Багатьом хотілося її якщо вже не спалити, то добряче відредагувати (утім, навряд чи саме цим пояснюється заборона на ввезення будь-яких видань Біблії до Саудівської Аравії чи заборона на переклад Біблії місцевими мовами в Бірмі). Якщо вже така «опора моралі» опинилася під вогнем, то заборона «1984», «Скотарні», «Пригод Гекльберрі Фінна» і «Над прірвою в житах» взагалі видається природною, не кажучи вже про книги маркіза де Сада, «Коханця леді Чаттерлей» і «Улісса» Джойса.
Чому ж влада так боїться, що її піддані (громадяни, парафіяни) почнуть вільно мислити? Певне, панівна ідеологія, принаймні її офіційна версія, будується на брехні або пересмикуваннях, і якісь важливі факти чи навіть викладки можуть її підірвати (випадок СРСР). Або ж влада побоюється, що піддані недієздатні і неспроможні складати здорові власні судження на підставі отриманої інформації без керівних указівок. Тому заборона часто йде замість полеміки й освіти — занадто дорого роз’ясняти, у чому неправий опонент, простіше заборонити книгу, а автора відправити туди, де книжок не пишуть.
Чи справді ці ідеологічні заборони такі потрібні? Невже, скажімо, добропорядному християнину годиться завжди прагнути спалити книжки сатаністів, а лібералові — забороняти «Майн кампф»? Дозволимо собі не погодитися. Ось цитата з Г.Честертона, можливо, одного з найкращих письменників-християн: «І я кажу вам: хоч би де ви побачили людей, якими править таємниця, у цій таємниці міститься зло. Якщо диявол намовляє, нібито щось занадто жахливе для ока, — гляньте. Коли він каже, що щось занадто страшне для вуха, — вислухайте...» Аби відкинути щось, треба знати, про що йдеться, інакше це щось нам можуть підсунути під виглядом, скажімо, офіційного зразка для наслідування.
Останній тиждень вересня в США є тижнем заборонених книг — часом, коли мислячих людей закликають глянути на історію таких заборон — як на місцевому рівні, так і в глобальному масштабі, — щоб зберегти свободу читати в майбутньому. У цей період щорічно сотні бібліотек і книгарень у всіх штатах США влаштовують виставки і проводять заходи, аби привернути увагу читаючої громадськості до проблеми цензури.
Уперше тиждень заборонених книг було проведено 1982 року з ініціативи Американської бібліотечної асоціації у відповідь на різкий сплеск числа вимог прибрати той чи інший твір із загального доступу (найчастіше за все — із громадської чи шкільної бібліотеки, іноді пропонується заборонити книгу до продажу, видання або ввезення). Це єдина кампанія загальнонаціонального масштабу, присвячена свободі читання.
Тиждень заборонених книг проходить під патронатом Американської асоціації книгопродавців, Фонду «Американські книгопродавці за свободу слова», Американської бібліотечної асоціації, Асоціації американських видавців, Американського товариства журналістів і письменників і Національної асоціації університетських магазинів. Її також офіційно підтримує Центр книг бібліотеки конгресу.
Відділ інтелектуальної свободи Американської бібліотечної асоціації торік отримав понад чотириста повідомлень про вимогу прибрати ту чи іншу книгу із загального доступу, тобто не менше однієї книги щодня. За словами Джудіт Круг, яка очолює даний відділ, на кожне таке повідомлення припадає чотири-п’ять вимог, про які їм не повідомили. 2006 року число таких повідомлень досягло 550. Це висока цифра, однак у середині дев’яностих вона була значно вищою — понад 700 на рік.
Із 2000 року серед книг, які найчастіше забороняють, перше місце незмінно посідають книжки Джоан Роулінг про Гаррі Поттера. Серед тем, які викликають обурення і вимоги заборони, — сексуальність (причому навіть не обов’язково гей- або лесбійська), наркотики, насильство, убивства, жорстокість, релігійні погляди і практики, політика, ненависть, ксенофобія, лайка, матюки, сленг, негативне зображення етнічних чи релігійних груп, неоднозначні етичні та соціальні проблеми. Тобто за бажання заборонити можна все що завгодно. Книгу можуть зажадати не прибрати з бібліотеки, а, скажімо, відредагувати, аби вона більше відповідала сучасним стандартам толерантності або релігійним поглядам тієї чи іншої деномінації. Під приціл потрапляють не лише нові книжки, а й класичні, всенародно любимі і визнані.
Американська бібліотечна асоціація веде облік вимог на заборону тих чи інших книг, про які отримує повідомлення, і раз на три роки видає список усіх книг, які піддалися нападкам, у чотирьох томах — відповідно до того, на підставі чого ці книги намагалися заборонити: політичні, релігійні, сексуальні та соціальні теми.
Небезпеці піддаються не лише самі книжки, а й їхні автори. Протягом тижня заборонених книг організація «Міжнародна амністія» привертає увагу до становища тих людей, які піддаються переслідуванням за те, що вони пишуть, поширюють або читають. Наприклад, Салман Рушді досі змушений переховуватися, оскільки за роман «Сатанинські вірші» — як і всі інші, причетні до видання книжки, — був засуджений до смерті аятолою Хомейні.
У статті використано матеріали сайта Американської бібліотечної асоціації й офіційного сайта кампанії «Тиждень заборонених книг», проекту «Заборонені книги он-лайн» Університету Пенсильванії.