Адже насправді все виглядає досить погано, так? Щоб не сказати жахливо? Особливо якщо порівнювати зі сподіваннями півторарічної давності.
Адже й слово "Майдан" уже вимовляти всує якось стрьомно. Чи то занадто свято, чи то занадто банально. Потрібне підкреслити.
Це був такий гігантський "батут Вернадського". Стрибали-стрибали, щоб зігрітися, а він підкинув сотні тисяч людей з крижаної київської зими прямо в ноосферу. Дав вдихнути зо два рази, лише зо дві космічні тяги, і всі побачили світ, яким він має бути. А потім увімкнулося звичайне земне тяжіння, і брама другої уваги закрилися.
(Як повітря вкраденого Криму. Довоєнне. І ядуха, що не забарилася, клубок у горлі, як повістка: "Вдавіться, тварюки, а я за нього боротимуся, поки дихаю".)
Відчуття ядухи, асфіксії дуже часто виникає зовсім не тоді, коли тебе фізично хапають за горло. І не від браку кисню, що надходить у мозок. Очевидно, є якісь тонші матерії, як любов, наприклад. Якщо її немає, ми починаємо задихатися.
А тут ідеться про любов до України. У нас до неї вона є, а в неї до нас - це невідь-що. Але почуття теж сильне. Воно ще є. А ми вже задихаємося.
Сумна іронія долі в тому, що ми опинилися де завгодно, але ще не на дні. Хоч скільки б анекдотів про стукіт знизу розповідали. Ми всього лише боляче вдарилися об ту саму земну твердь, з якої стартували.
Це десантників навчають перед приземленням скулитися і правильно падати лантухом, бо інакше виструнчені ноги вилізуть з вух. Спершу стрибають з табуреток, потім - з вікна казарми, потім - уже з тренажера. Навчають до запаморочення лічилки: "Раз, два, три - кільце! Чотири, п'ять, шість - купол!.."
А ми, люди горді й вільні, приземлялися виструнчившись. Хореографічно красиво. З ногами у вухах.
Сценографія опереткових козацьких двобоїв, що насаджувалися через радянську квазікультуру, зробила свою чорну пацифістську справу. Ми, за малими винятками, не розуміємо, що таке справжня бійка не на життя, а на смерть. (Я не про бійців, звісно, даруйте, пацани, коли що.) Я про тих, заради кого вони теоретично проливають кров і віддають життя. Про хворовитий, дуже постарілий і збабілий демографічно український народ.
Скандал, чвари, лайка - це ми розуміємо, це наше все. Скандали заміняють нам культуру. Чвари - політику. Лайка - комунікацію у громадянському суспільстві. Така-от соціальна динаміка.
Однак, завважте, що весь цей концентрований драматизм уміщається в дуже короткий часовий проміжок. Півтора року.
Так, вони сприймаються як три, а то й більше. Щира огида молоді, яка вперше пірнула у політичний вир і замість скарбів Нібелунгів намацала там навіть не русалок, а слизьких політичних потопельників, неймовірно сильна. До нудоти.
Найбільш вдалий роман Сартра "Нудота", написаний 1938 року у передчутті Другої світової, спершу мав назву "Меланхолія". Естетична чутливість до потворного - зворотний бік потягу до прекрасного. Нудоту якраз і викликає почуття свободи. Самотність як культ, думки про самогубство, спроби творчості як рішення.
Молоде покоління з усією очевидністю нудить від побаченого і пережитого, бо воно катастрофічно не відповідає їхнім героїчним уявленням про політичну драматургію. Їм співчувають і з ними солідарні всі, хто, незалежно від біологічного віку, відчув себе 20–30-річним. Від такого відчуття не відмовиться ніхто, ніколи й нізащо.
Не постидаюся нагадати. Ми все це вже не раз уживали. Надії, почуття, наслідки. Але є один дуже потужний блок, який заважає нам порівнювати, - це людські жертви Євромайдану. Ми їх мислимо саме як жертви, а не бойові втрати. Це неправильно. Бо жертва - вона сама по собі, типу прийшла, лягла й пожертвувала собою.
А дідька лисого! Люди готові були побитися, вони ж дивилися телевізор, як це буває під час демонстрацій на Заході. А їх просто вбили, і ця сторінка швидко перегорнулася і злиплася від крові з попередніми часами.
Ну я ж пам'ятаю Помаранчеву. І багато хто з вас пам'ятає. Ейфорію і від обрання правильного українця, і від поразки неправильного невідь-кого.
Була же "Україна без Кучми". І дістали строки активісти УНСО, і Володя Чемерис залишався, коли всі втекли, стояти сам-один перед лавою ментів, що насувалася у повному спорядженні, аж поки отримав гумовим кийком по голові. Епічні кадри. Ще не ув'язнений соціаліст Луценко і ще без амбіцій "Ілюзії страху" Турчинов. Ну і Юля-Юля. Забули?
Почасти так, почасти витісняється в підсвідомість, бо дурість прекрасна тим, що дає цілком позитивні емоції, якщо знехтувати досвідом. Так, мало не забув, у нас усе реально погано.
Але ж чому, коли ми порівнюємо наші історичні "добре", то вони завжди схожі? А от "погано" - завжди унікальні?
Бо все, що відбувалося хорошого, ми автоматично привласнюємо собі як заслугу, а в поганому завжди звинувачуємо інших.
Наш чудовий високодуховний народ-невіглас продовжує жити в рукотворній казці про країну, де йому всі й завжди зобов'язані, а він - нікому й ніколи.
Жити такому доброму й милому народу залишилося, в історичних мірках, недовго - до перетворення його на народ малий, неісторичний і недержавний. Витіснять його такі собі нові люди, як неандертальців кроманьйонці. Деякі вчені кажуть, що останні перших попросту зжерли. Як м'ясоїдні високодуховних веганів.
Масова комунікація в сучасному світі якісно змінилася в бік маркетинговості. Це означає, що все, про що ми говоримо, особливо коли з придихом, є товаром.
Комунікація забезпечує представництво економічних інтересів у сфері людського співтовариства. Це все, що вам слід знати про сучасну політику. Ви в ній або товар, або виробник, або покупець. Усі розмови про вищі мотивації - або безнадійне волання про допомогу "Христа ради!", або нова обгортка старого смоктального льодяника.
Напевно, це жахливо з погляду моралі, якої ніхто на практиці не дотримується, але всі сповідують. Але ніхто ж не заважає нам зайняти сильну, тверду, активну позицію - не тільки під час політичних сходок, а щодня? І такі люди є, і їх дедалі більшає.
Навряд чи вони становитимуть більшість при нашому житті, і вони не створять дива з нічого, бо "нічого" у нас якраз завжди по вінця. А попит на дива величезний. Тільки обертається завжди лихом, якщо ми хочемо все й відразу.
Тут немає ні рецепта, ні осуду, лише констатація. У 1970-х, як і багато хто, я сидів в ізоляторі КДБ на Арсенальній, де зараз сидить мій знайомий хедлайнер новин. Мій батько сидів у 1930-х на Лук'янівці за доносом однокурсника драматурга Корнійчука за керівництво "Гуртком української словесності" і спілкування з професором Зеровим. Мій дід по материній лінії покинув кар'єру агронома і за мандатом Центральної Ради узявся кадаструвати землі нової країни, а відтак помер за загадкових обставин у Харкові.
І ось я читаю його щоденник. Один з чотирьох десятків його співкамерників - психолог, аспірант Петро Кайдарівський. Єдиною його провиною було те, що він був стенографом на Брестській мирній конференції. І він каже батькові: "У наш тяжкий час ти видужаєш, ти якийсь міцний, а я не витримаю". Він таки, як виявилося, вижив і через 60 років (!) по тому написав йому листа. Але бачитися особисто люди з такими долями боялися.
Коли мені тяжко і здається, що живу в жахливі часи, я перечитую батьків щоденник, скрупульозний і докладний. 1943 рік, у кімнаті при натопленій грубці +9, а він читає Веллса "Війна світів" 1938 року видання, бо самоосвіта - це дуже важливо для майбутнього України.
Я згадую страшні й тягучі дисидентські будні совка, всю цю рукописність на цигарковому папері, негативи на діафільмах, топтунів і громадський осуд. І я ж бачив, і всі ми бачили, як ці "осуджувачі" враз із секретарів парткомів перетворювалися на махрових, як казали, націоналістів.
Нині, за моїми тривалими спостереженнями й участю, у суспільстві відбувається прецікавий процес, який у пресі ніяк не може бути відображений, бо не входить до сфери комерції. Крім тугого процесу формування еліти, що цілком природно впирається в олігархат і в нерозуміння цими динозаврами необхідності картельної змови заради країни й себе, в країні відбувається стрімке формування аристократії.
Висококваліфіковані пофігісти, євроінтегровані, зі стартовим капіталом і двома-трьома мовами, "своїм колом" і замашками, що бентежать податкову своєю неоподатковуваністю. Усе це вже гарненько собі вариться й виварюється поза нами, вічними пожильцями вічних окопів.
Це інший клас, новий кластер, "плем'я молоде, незнайоме", і підлітки, на щастя, більше задивляються на їхні сексапільні історії успіху, ніж на наші шрами й рани. Коли ми загинемо в романтичних розбратах, можливо, вони з цікавістю погортають наші щоденники, якщо цифровий формат іще збережеться.
Існуючий політичний і соціальний дискурс - проміжний. Ми ніколи не вийдемо з клінчу, і, можливо, наше призначення - явити нащадкам взірці непохитності й водночас недалекоглядності.
У цій країні живе відразу кілька різних країн, кілька епох і культур. Нам дуже пощастило, що ми не в ХХ столітті, де нас пошматували б, як довоєнну Польщу. І такий шанс усе ще зберігається. Тому не надаваймо абсолютного значення політичним тілорухам влади - хто Україну вечеряє, той її і танцює.
Та привід для оптимізму є: через наші траншеї й окопи, верхами, відбувається спілкування на якійсь зовсім новій пташиній мові майбутнього між зовсім юними і зовсім сучасними.
Прикро, звичайно, що без нас.
Та ми боремося і помремо за вас. А краще - виживемо.