Минулого року слово «цензура» стало найпопулярнішим як серед незалежних журналістів, так і серед тих, хто цю незалежність контролює. Це й не дивно —результати моніторингу Інституту масової інформації, українського представництва «Репортерів без кордонів», свідчать, що минулого року — у порівнянні з 2000—2001, — число втручань державних органів у діяльність ЗМІ зросло майже втричі. Вперше за роки незалежності в Україні заговорили про повернення цензури радянського зразка, на що представники влади неодноразово заявляли, нібито політичної цензури в країні недержавних ЗМІ і розмаїтих політичних партій існувати не може в принципі.
Говорити про тотожність між радянською цензурою і цензурою в Україні справді не варто. Це все одно, що ототожнити «великий перелом» з ваучерною приватизацією, мляву багатовекторність зі світовою революцією або Поплавського з Кобзоном. Хоча і нинішню Україну, і колишній Радянський Союз назвати відкритими суспільствами досить важко, але ці країни надто різні, як, відповідно, різна і їхня цензура. Різні насамперед завданнями, які ставлять перед собою тоталітарний радянський і напівавторитарний український режими.
Завдання різні — цензура одна
Перед Радянським Союзом поставали надзавдання будівництва нового суспільства та військового змагання з усім капіталістичним світом. Основою радянського ладу була комуністична ідеологія, яка мобілізовувала народ на виконання надзавдань. Саме невідповідність інформації до єдиної офіційної ідеології і ставала об’єктом полювання цензорів. Причому наявність цієї інформації могла бути запідозрена де завгодно — у якості масла, кількості розлучень на душу населення чи «декадентських» віршах молодих поетів.
На відміну від тоталітарного ладу, основою будь-якого авторитарного режиму є не ідеологія, а особистість лідера, — чи то справжнього харизматичного вождя, чи такого, який, спираючись на силові органи, лише вдає з себе лідера нації. Авторитарний лад набагато млявіший від тоталітарного. Наприклад, більшість авторитарних урядів Латинської Америки надзвичайно консервативні, і усіляко уникають глибинних соціальних перетворень. У більшості випадків авторитар прагне лише збереження влади та підтримки близьких до влади економічних монополій. Оскільки масштабних перетворень авторитарні уряди не прагнуть, то і багата своїми мобілізаційними можливостями політична ідеологія у авторитарному суспільстві відсутня. Позиція партій визначається не ідеологією, а ставленням їхніх лідерів до авторитара. В Україні, наприклад, ідеологічних партій фактично немає. Всі вони тримаються на іменах своїх лідерів, і їхнє політичне забарвлення визначається особистим ставленням до особи Президента Кучми. Природно, що цензура в авторитарному суспільстві має інші задачі, ніж у тоталітарному. Її мета — відстежити інформацію, що може становити небезпеку для правління авторитарного лідера.
Результати моніторингу Інституту масової інформації свідчать, що тиск на українські ЗМІ відбувався тоді, коли працівники редакцій висловлювали думки, опозиційні до голови виконавчої влади або його представників на місцях. Причому, коли небезпека для авторитарної влади збільшувалася, відповідно збільшувалися і випадки цензури. Так, у 2000-му ІМІ зафіксував 16 випадків цензури та заважання журналістам виконувати свої обов’язки. А у 2001 році — коли скандал з плівками Мельниченка пішов на підйом — зафіксовано вже 39 таких випадків. Жоден з цих випадків не був пов’язаний з ідеологічним спрямуванням ЗМІ. Спектр репресованих видань настільки широкий, що політична ідеологія видань видається геть неважливою. До уваги цензорів потрапили такі різні видання, як газети Соціалістичної партії («Товариш», «Трудова Полтавщина»), російський «Коммерсантъ», представництво американської радіостанції «Свобода» та тижневик «Істерн Економіст». Але всі ці різновекторні видання об’єднувало те, що вони дозволили собі публікацію критики Президента.
Збочена цензура нецензурними органами
Цілі, які ставили перед собою Радянський Союз і ставить нинішнє українське керівництво, визначають не лише тип підцензурної інформації, а й способи, якими здійснюється цензура.
Радянські цензори були по-своєму чесними. Їхньою задачею було проведення прямої цензури, і не більше. Вони були також добре зорганізовані у єдину розгалужену структуру, названу Главлітом. Загалом радянське керівництво ніколи не приховувало відрази до свободи преси, обґрунтовуючи потребу цензури ленінським принципом «партійності преси», дотримуватися якого мали партія та офіційно засновані органи цензури. Однак нинішньому керівництву потрібно удавати в Україні демократію. Причина цього проста — лідерам авторитарної країни зі слабкою економікою фактично неможливо вижити у світі нинішньої міжнародної політики. Тому-то супостати українського авторитаризму вимушені вдаватися до збоченої, себто непрямої, цензури — ситуації, коли факт політичного тиску приховується під будь-яким іншим приводом.
Здійснення непрямої цензури під найрізноманітнішими «нецензурними» приводами вимагає залучення широкої мережі інституцій, що здійснюють найрізноманітніші функції в суспільстві, починаючи від стягнення податків і закінчуючи технічним забезпеченням роботи телебачення. За даними ІМІ з 1996 по 2002 рік найчастіше до непрямої цензури в Україні виявилися причетними міліція (21 випадок), місцеві адміністрації (20 випадків), податкові органи (14 випадків), прокуратура (15 випадків) та органи судової влади (22 випадки). Інколи до неадекватної поведінки щодо ЗМІ долучалися і такі нібито аполітичні інституції, як керівництво державних друкарень та управління пожежної охорони.
Значна частина силового тиску на журналістів походила і не від силових органів України. Чимало нападів, вбивств, залякувань були здійснені «невідомими особами». Але байдужа позиція силових органів до багатьох таких справ з «невідомими» примушує припустити, що за невідомими можуть стояти відомі владі виконавці. Нещодавно і сам міністр внутрішніх справ Смирнов опосередковано підтвердив упереджене ставлення силових органів до справ, пов’язаних з тиском на ЗМІ, заявивши, що показник розкриття злочинів в Україні становить 85%. За даними моніторингу ІМІ розкриття злочинів, у яких фігурує тиск на працівників ЗМІ, не сягає і 20%. Отож, може йтися або про неправильну статистику розкриття злочинів, наведену міністром, або про систематичне і упереджене ставлення міліції до українських журналістів.
Від тіньової економіки до тіньової цензури
Однак наймасштабніший тиск на ЗМІ відбувається за каналами, які не може схопити жодна статистика. Це тиск на будь-які економічні структури, пов’язані з непровладними ЗМІ. Приборкання незалежного від влади бізнесу є ноу-хау українського авторитаризму, оскільки в радянській системі приватної власності просто не існувало.
Власність — основа свободи у демократичному суспільстві, вона ж є основою рабства у суспільстві авторитарному. Саме через логіку приватної власності в Україні немає опозиційних бізнесменів-політиків та економічно міцних опозиційних ЗМІ. Механізм поневолення приватною власністю простий, але ефективний. Влада штучно створює умови, коли виконання усіх законів бізнесовими структурами призводить до їх швидкого банкрутства. Однак «під ковпак», як правило, потрапляють лише економічні структури, запідозрені у зв’язках з опозицією. У цьому сенсі контроль над опозиційними ЗМІ нічим не відрізняється від державного контролю над іншими суб’єктами українського бізнесу. Перед українськими законами рівні усі, але ті, хто пов’язаний з опозиційними структурами, виявляються «найрівнішими».
Статистикою неможливо відстежити всі випадки тиску на бізнесові структури, пов’язані з опозиційними мас-медіа. Адже контроль над економікою через силові та податкові структури є принципом роботи усієї Системи. Завдяки цій Системі в Україні склалася ситуація, коли капіталовкладення в опозиційні ЗМІ стають надзвичайно збитковими. Збитковими не лише для прямих вкладень у конкретний засіб масової інформації, а і для іншого бізнесу, безпосередньо не пов’язаного зі журналістикою.
Список опозиційних ЗМІ, який наприкінці листопада підготував для Ханне Северінсен Сергій Васильєв, є яскравим доказом, що великий бізнес оминає такі ЗМІ. Навіть не вдаючись до аналізу того, чи справді усі занесені у список ЗМІ є опозиційними, можна легко помітити, що будь-яке пропрезиденьске видання легко перекриє за накладом і частотою виходу з десяток опозиційних газет. Більш того, у списку немає жодного загальнонаціонального телеканалу, а саме телебачення є найбільшим реципієнтом інвестицій. Список Васильєва показує, що в українських умовах опозиційні ЗМІ не можуть довго існувати. Їм відводиться роль маргінальної преси, розрахованої на вузьке коло споживачів. А той факт, що в суспільстві, де популярність влади сягає рекордно низьких показників, а аудиторія опозиційних ЗМІ маргінально вузька, означає, що ринок ЗМІ не є вільним. Натомість — перебуває під пильним контролем хоч і непрямої, але системної і послідовної цензури. В основі цієї всеохопної цензури є створення нерівних економічних та правових умов для опозиційних та провладних ЗМІ, що в свою чергу заохочує бізнесменів та журналістів до самоцензури.
Оскільки нецензурна цензура стала частиною політичної системи і не піддається числовому вираженню, можливо, мало б сенс обчислити її винятками. Наприклад, серед видань, які відомі своєю опозиційністю і потрапили до списку Васильєва, є досить тиражовані, і отже, потужні «Сільські вісті», «Україна молода» та «Вечірні вісті». Але це винятки лише на перший погляд. Адже саме ці видання у різні часи мали численні проблеми з силовими органами або таємничими «невідомими». І їхнє економічне виживання — не винятки, а ілюстрація правил гри між владою і незалежними ЗМІ.
Хвороба переросту
Минулий рік увійшов в історію українською цензури і спробою запровадження контролю над особистою творчістю журналістів. Раніше управління інформаційним простором відбувалося ніби на макрорівні — на рівні редакцій чи бізнесових структур, задіяних у фінансування ЗМІ; влада не опускалась до ручного контролю над професійною діяльністю окремих журналістів. В принципі, ручний контроль і не був потрібний, адже політична позиція журналіста великою мірою якщо не визначалась, то принаймні була пов’язана з виданням, у якому він працював. Так, наприклад, важко собі уявити журналіста з опозиційними поглядами, який би пішов працювати у газету «Факты», або журналіста-«єдуна», який працює у «ВВ». До того ж непрямий контроль над журналістами — через власників ЗМІ — давав владі хоч якесь алібі. Різні представники влади неодноразово заявляли, що основна проблема цензури виникає у стосунках між творчим працівником і власником ЗМІ, а у стосунках між журналістом і державою, мовляв, все нормально.
Однак влада наважилась доповнити контроль над власниками видань ще й безпосереднім тиском на самих журналістів. Причому тиску піддалися навіть працівники видань, які традиційно трималися на відстані від політичних баталій. Технологія безпосереднього тиску отримала назву «темників». «Темники» зобов’язували журналістів дотримуватись певної, затвердженої «на горі» схеми опису політичних подій, розставляючи акценти на потрібних владі місцях. Запровадження нової схеми управляння мас-медіа викликали природне відторгнення вже налагодженої за останні роки системи управління інформаційним простором. Як наслідок сталось не закриття окремих видань, як то було б під час посилення традиційної в Україні непрямої цензури, а відхід журналістів від ЗМІ, власники яких такою ціною купляли собі «індульгенцію» у влади. Найскандальнішим був відтік журналістів з «Нового каналу», «Тонісу» та газети «Сегодня». Там, де відвиклих від прямої цензури журналістів набралася критична маса, — як в традиційно неупередженому
УНІАНі — відбулися протести всередині редакцій. Знову ж таки на рівні журналістів, а не їхніх власників чи редакторів.
Кульмінацією відторгнення нетрадиційним методам медіа-терапії стало створення профспілки журналістів, в якій провідну роль відіграють саме представники середньої ланки журналістів, а власники ЗМІ за статутом навіть не можуть бути обраними у керівні органи.
Нагляд за індивідуальною творчістю кожного журналіста — це відродження добре забутого старого радянського принципу партійного керівництва пресою. Висвітлюючи політичні події, радянські журналісти мали відштовхуватись від настанов останнього пленуму партії, або — це вже в залежності від масштабу видання — від рішень місцевого райкому. Як і «темники», партійні настанови мали досить загальний характер, але наслідком їх втілення ставала нудна схожість передових статей і телекоментарів. Вершиною досягнень «золотої доби» радянської журналістики стала одночасна трансляція інформаційно-політичної програми «Время» по всіх каналах. Це було найлогічнішим і найзручнішим втіленням тем тижня, заданих ідеологічним відділом ЦК. Якщо система давала збій, і якийсь необережний автор виходив за ідеологічні межі, накреслені партією, з автором розбиралися індивідуально, не кидаючи підозри на усю редакцію.
Втім, «темникова» реанімація радянських методів навряд чи довго приживеться в українському суспільстві. Перш за все тому, що тотальний контроль над кожним політичним коментарем неможливий без значних людських і фінансових витрат, які адміністрація Президента просто не потягне. Крім того, масштабний контроль над ЗМІ неможливо проводити напівпідпільно, без підписів і реквізитів. Авторитарний режим в Україні значно бідніший і політично вразливіший за радянське суспільство, і тотальний контроль над кожним журналістом, кожною інформацією інформагентства й тональністю цієї інформації вимагатиме зміни усієї структури контролю над суспільством, що буде економічно і політично невигідним навіть для самих контролерів. Певно, тому «темники» охопили лише провідні канали телебачення. Але, як показав радянський досвід, система тотального контролю за інформацією ефективна лише тоді, коли унеможливлює будь-яку альтернативну інформацію, що при нинішніх боягузько безреквізитно-безпідписних заходах досягти неможливо. Управління ЗМІ темниками вийде і вже виходить з-під контролю влади, і тому система, очевидно, скоро повернеться до органічної для неї непрямої тіньової цензури.
До запровадження системи темників, вочевидь, причетні люди, які мали досвід роботи в органах радянської цензури, і, отже, щиро прагнуть відтворити систему роботи, ефективну за своєї молодості. І тому темники — це не хвороба зросту, як припустив один закордонний журналіст, а, якщо вже дотримуватись медичної аналогії, — швидше впадання в радянське дитинство.
Фактори свободи: лобі, тираж, регулярність
В Радянському Союзі журналісти мали рівно стільки свободи, скільки вони могли вмістити в прокрустове ложе комуністичної ідеології. В Україні свобода преси обмежується небезпекою, яку може становити оприлюднена інформація для президента та президентської вертикалі.
Було б перебільшенням стверджувати, що в Україні геть не можна критикувати представників виконавчої влади. Можна. Але такий привілей журналісти можуть дозволити собі за однієї умови. Це можна роботи у засобі масової інформації, за яким стоїть олігархічне угруповання, яке теж має потужне лобі у виконавчій гілці влади. Тобто журналістів у цьому випадку використовують для з’ясування міжолігархічних стосунків і це, звичайно, не має нічого спільного з опозиційністю. Наприклад, газети «День» і «Київський телеграф» опозиційними аж ніяк не назвеш, хоча обидва видання дозволяли собі виступи проти представників кланів у виконавчій вертикалі, які перебували у стані війни з їх засновниками. Можливо, саме через таку «критику» виконавчої влади до списку Васильєва потрапили видання, які контролюються пропрезидентськими олігархічними угрупованнями. Звичайно, за будь-яких обставин, у міжолігархічних війнах особа Президента залишається непорушним табу. Навіть навпаки — звинувачення у недостатній лояльності до Президента часто-густо стає розмінною картою у міжолігархічній критиці представників виконавчої влади.
Прикметно, що ЗМІ, котрі утримуються наближеними до виконавчої влади олігархами, жодного разу не зверталися по допомогу до міжнародних організацій, хоча і мали проблеми з силовими структурами, підконтрольними клану-конкуренту. Очевидно, у «блатних» (лобійованих олігархами) ЗМІ своє розуміння, себто «поняття» вирішення своїх проблем. Лобійовані олігархами мас-медіа не потребують захисту міжнародних інституцій, бо найбільший їх захист — втім, як потенційно і найбільша небезпека, — знаходиться у виконавчій вертикалі.
Іншими чинниками, які впливають на ступінь свободи того чи іншого засобу масової інформації, є масовість аудиторії ЗМІ. З тих звернень про підтримку, які надходять до ІМІ, легко зробити висновок: свобода слова того чи іншого українського ЗМІ зворотно пропорційна його аудиторії. Якщо видання має відносну немасову аудиторію, то в ній можливе кількаразове вміщення опозиційної інформації без особливих наслідків з боку влади. Звичайно, якщо аудиторія ЗМІ велика, якто, наприклад, у телебачення — шансів на розміщення потужної антипрезидентської інформації фактично немає. До речі, саме завдяки своїй нечисленній аудиторії в Україні ще досі успішно виживають радикально незалежні інтернет-видання.
Але і у свободи «малих» ЗМІ є свої межі. Навіть у ЗМІ з відносно невеликою аудиторією неможливе регулярне вміщення антипрезидентської інформації. Зареєстровані в ІМІ випадки тиску на відносно невеликі видання — це не просто раптові інциденти, а результат довготривалого протистояння між «малими» ЗМІ та місцевою виконавчою владою, яку «вже допекли». Такі видання, як черкаська газета «Антена», київська газета «Свобода» чи кременчуцький тижневик «Інформбюлетень» стали відомі українській та міжнародній громадськості не стільки завдяки їхньому тиражу, скільки через постійну гру у виживання, яку веде місцева влада з цими виданнями.
Партія в регіонах
Партія між ЗМІ та владою завжди мала свою регіональну специфіку.
Як і в радянські часи, столичні журналісти традиційно були наділені більшими свободами, ніж регіональні. Влада традиційно не заперечувала столичному лібералізму, адже присутність різнокаліберної інтелігенції, студентства та загалом освіченішої аудиторії вимагала більш тонких методів управління громадською думкою.
Але 2002 рік відзначився тиском саме на столичні видання. Цьому є кілька причин. По-перше, регіональні ЗМІ вже були достатньо придавлені, і дії влади мали на меті приборкати «привілейовані» столичні ЗМІ. По-друге, саме київські видання завдяки своєму географічному розташуванню опинились у епіцентрі акції «Україна без Кучми», і формулювати «правильне» висвітлення, а точніше, невисвітлення акцій протесту стало нагальним завданням влади. Нарешті, столичні видання перебувають на вотчині і, головне, потенційному електораті київського СДПУ(о), — а саме з приходом в адміністрацію Медведчука пов’язуються останні нововведення у контролі над інформаційним простором України. Цей клан часто програє битву донецьким та дніпропетровським через менший вплив на «свої» територіальні ЗМІ.
Столичні ЗМІ, в принципі, потрапили під механізм, випробуваний під час перерозподілу влади у інших регіонах країни. Оскільки в авторитарних умовах України усяка зміна влади відбувається «в тіні» й супроводжується незаконним перерозподілом власності, журналісти в силу свого обов’язку потрапляють у вир основних подій. Адже, щонайменше, місцеві ЗМІ мають просто професійно висвітлювати грубу заміну одного намісника на іншого, а щонайбільше — перебувають під контролем опального опонента влади. У будь-якому разі, приборкання місцевих ЗМІ стає чи не першою справою затверджених центром намісників.
У різні роки актуальність проблеми свободи слова у певному регіоні фактично завжди збігалася з загостренням місцевих політичних баталій. Наприклад, найпроблемнішим для ЗМІ Дніпропетровщини став 1999 рік — час перерозподілу спадку Лазаренка. Для журналістів Одещини такими були 1996–98 роки — період витравлення симпатій одеситів до опального Гурвіца. На Луганщині конфлікт між виконавчою владою та пресою загострився у 2001 році — у супровід усуненню мера Ягоферова.
Вістря державної тіньової цензури було завжди спрямовано проти журналістів, котрі висвітлюють позицію опальних політиків. Тобто, знову-таки як і на рівні країни так і на місцевому рівні, політичний тиск набував персоніфікованого характеру. Головним чинником застосування цензури є лояльність того чи іншого ЗМІ особисто до представника президентської вертикалі, — а до якої вже партії чи ідеології належить журналіст, не має принципового значення.
До речі, в Україні ще з радянських часів давно стала аксіомою думка про ідеологічний поділ країни на Схід та Захід. Вочевидь, такий поділ досі існує, але його значимість значно менша за гостроту суперечностей на рівні особистостей — на кшталт конфлікту, характерного для авторитарних суспільств. Кланова боротьба відтіснила історичні розбіжності між регіонами на манівці політичного розвитку. Якби ідеологічний поділ між Заходом та Сходом був досі таким гострим і важливим, як це вважали на початку 1990-х, то, очевидно, ми могли б очікувати, що, скажімо, на Заході місцева влада чинить тиск на комуністичну пресу, а на Сході — націонал-демократичну. Але ж ні, таких випадків немає, для регіональної влади важливо лише, щоб місцева преса ставила правильні імена в правильному контексті.
Втім, у багатому на цензурні нововведення минулому році було зафіксовано незначне відхилення від цього правила. Під час парламентської виборчої кампанії інформаційна дискримінація застосовувалась не лише до окремих політиків, а і загалом до політичних партій. Вражає широкий регіональний спектр охоплення тіньовою цензурою ЗМІ, які наважились надати слово непровладним політичним партіям. До жертв «тіньової» цензури потрапили червоноградська газета «Новини Прибужжя», журналісти кримської ТРК «Чорноморська», дніпропетровська газета «Лица», нікопольський «Канал 5», миколаївське видання «Український південь», маріупольське радіо «Ностальжі», чернівецька газета «Час», полтавська газета «Власний дім» та інші. З іншого боку, застосування тіньової цензури за партійною ознакою виявилось не таким вже далеким відступом від правила її персоніфікованого застосування. Адже, як і в «мирний час», сама парламентська кампанія була надзвичайно персоніфікована — за невеликим винятком, партії ідентифікували за їхніми лідерами, а не ідеологічними програмами.
Нарешті, в будь-якому разі на застосування тіньової цензури не впливала політична ідеологія, популярна чи непопулярна у тому чи іншому регіоні. Адже рішення, яким партіям і політикам давати доступ до регіональних ЗМІ, визначалися в «центрі», і це було мало пов’язано з симпатіями місцевих виборців.
* * *
Політичні баталії минулого року увійшли в історію України спробою реанімації радянських методів керування інформаційним простором. Але ще за Радянського Союзу стало зрозумілим, що тотальний контроль за життям і думкою своїх громадян є ефективним лише тоді, коли альтернативні джерела інформації відсутні, а принаймні більша частина народу насильно-добровільно вірить в праведність єдиної державної ідеології. Будь-яка спроба створити гібрид свободи і несвободи — як то було за горезвісної «перебудови» — закінчується занепадом режиму і політичним крахом вождів.
В Україні тотальний контроль за життям громадян неможливий через відсутність єдиної ідеології. Зусилля режиму можуть зосереджуватись лише на звуження впливу альтернативних джерел інформації — як то Інтернет, «забугорні» радіостанції чи, нарешті, нечисленні опозиційні видання. Але без ідейного підґрунтя зробити це напряму буде технічно і політично важко. І тому влада приречена на втілення тіньової цензури — цензури, яка уникає прямого визначення, ховається від закону і, мов перевертень, постає у численних нецензурних іпостасях — чи то невиразного пожежного інспектора, чи зовні солідного чиновника.
Тіньова цензура є органічним продуктом авторитарного суспільства, де особисті зв’язки переважують закон. На вершині владної структури такого суспільства завжди перебуває непідзвітний нікому авторитар, для якого тіньова політика — захист від контролю суспільства, а тіньова економіка — засіб нападу на ворогів, до яких вибірково застосовується закон. Номінально, в авторитарному суспільстві можуть існувати будь-які партії і навіть заборонена будь-яка цензура. І не вигідні особисто Президенту джерела інформації можуть бути переслідувані під цілком законним приводом. Але від цього політична цензура не перестає бути політичною цензурою. А несвобода — несвободою.