Із відомою дитячою письменницею Лесею Вороніною з вибором теми для розповіді визначилися відразу: це будуть спогади про подорож до Канади. По-перше, країна зовсім не стоптана чоботом масового туриста. По-друге, побувала там пані Леся у таких місцях, де навіть «немасових» туристів бачать вельми рідко.
— Для мене Канада — насамперед українці, що там живуть, — розповідає Л.Вороніна. — Українська діаспора, яка почала формуватися понад сто років тому, це досить своєрідна й цікава громада, нащадки тих людей, котрі свого часу зробили надзвичайно багато для того, щоб Канада стала тією успішною й багатою країною, якою вона є тепер.
Колеги з Канадського інституту українських студій Едмонтонського університету возили мене в засніжені й покинуті українські села. Навколо Едмонтона чимало невеличких сіл із церквами, млинами, маленькими кладовищами, де на хрестах вибито імена перших переселенців... Таке враження, що ці реліктові поселення перенесені сюди з України, бо вже й у нас такого немає. Фантастичне відчуття: ти ніби повертаєшся в минуле.
Була я й у величних соборах, збудованих «на варениках»: місцеві українські жінки ліплять вареники, продають їх і на зібрані гроші (зрозуміло, не лише на них, а й на щедрі пожертви парафіян) згодом зводяться дуже вишукані храми, а часом і трохи наївні простенькі церкви. Їх дуже багато в Альберті, адже то була перша провінція, куди приїхали наші переселенці. Ці люди розбудовували Канаду, піднімали тамтешню цілину. Часто-густо геть неписьменні, вони своїх дітей у будь-який спосіб вивчали на юристів, інженерів, лікарів. І тепер у багатонаціональній Канаді українці — одна з найбільш шанованих націй. Недарма ж у канадському парламенті висить картина дивовижного художника — сина перших переселенців Василя Курилика «Піонери Канади».
Пригадую й казуси: приміром, бачила церкву з намальованим Ісусом-шульгою, який благословляє мирян... лівою рукою! Виявляється, маляр-самоук, який малював цю картину, помилився і зобразив не правицю, підняту догори, а ліву руку. Бачила там і цікаві пам’ятники. Приїхали люди до Канади, скажімо, з села Комарне й поставили пам’ятник комарові. Або з села, здається, Грибове, і встановили пам’ятник опенькам. Чи пам’ятник варенику, настромленому на виделку, біля якого щороку проходять змагання — хто з’їсть найбільше таких кулінарних шедеврів. Мої канадські друзі казали, що це безглузді монументи. Побачили б вони, що тут у нас стоїть...
Загалом, Канада для мене — це тест на українські вдачу, таланти та спроможності. Виявляється, коли наш брат потрапляє в цивілізовані людські умови, він буває не просто успішним, а суперуспішним. Канадський експеримент переконливо доводить: за нормальних обставин на нас чекає неймовірно щасливе майбутнє. Залишилося зовсім небагато — досягти в нашій солов’їно-калиновій Україні такого ж рівня культури, економіки, екологічної свідомості й політичної відповідальності, як у далекій Канаді.