«Тринадцять років у нас із чоловіком не було дітей, і я вважала, що без дітей немає сенсу в житті. Умовляла чоловіка всиновити дитину. Він сказав: хочеш — бери, але жити разом ми не будемо. Чоловік вважав, що нормальних дітей для усиновлення не буває. Я зробила вибір і три роки тому удочерила дитину віком два з половиною роки. З чоловіком ми одразу розлучилися, я мама-одиначка. Удочерила проблемну, гіперактивну, з дефіцитом уваги дівчинку. Я тоді не знала, що бувають такі проблеми, і з жахом усвідомила, що це на все життя. Ми змінили вже третій садок. Вона б’є дітей. Я дуже емоційна людина, і мене дратує її гіперактивність. Інколи я навіть зачиняю її в кімнаті, щоб не чути й не бачити. В історії хвороби, заведеній у Будинку дитини, стояв діагноз: затримка темпів психічного та мовного розвитку. Дівчинка була активна, але під час зустрічей практично не розмовляла. Мене запевняли у Будинку дитини, що це особливість усіх дитбудинківських дітей, так вони привертають до себе увагу.
У мене розпочалася суцільна чорна смуга. Гадаю, це мене Господь покарав за те, що я вважала, буцімто без дітей немає сенсу в житті, навіть у депресію впала. Тепер точно знаю: діти — не головна цінність у житті. У мене немає більше сил, здоров’я і терпіння виховувати цю дитину. Я не бачу в ній нічого позитивного, не знаю, що мені робити і на скільки мене ще вистачить. Я не бачу в ній ні опори, ні помічниці, — суцільні розчарування.
Якби тільки можна було все повернути назад, зробила б це негайно. Я скалічила життя собі і їй. Підкажіть, будь ласка, як можна повернути її в дитбудинок. Я не можу більше так жити!»
Наталія, 36 років.
Цей лист адресований не Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту, не органові опіки та піклування, не соціальній службі і навіть не психологу. Листи такого змісту опубліковані на одному з форумів, присвячених усиновленню дітей. Я не беруся судити цю жінку. Незаперечно одне: і вона, і всиновлена дитина потребують допомоги. Та чи вистачить цій горе-мамі сил і сміливості звернутися до спеціалістів? І чому така добра справа, як усиновлення, інколи закінчується плачевно насамперед для самого малюка? А головне — чи можна зробити так, аби подібні «помилки-розчарування» не повторювалися? Ці та інші запитання ми поставили директорові Держдепартаменту з питань усиновлення та захисту прав дитини Людмилі БАЛИМ.
— Людмило Володимирівно, мені вдалося знайти статистичні дані, які свідчать, що тільки протягом 2007 року в Росії було скасовано 6 тисяч рішень про передачу сиріт під опіку, у прийомні сім’ї та на усиновлення. А яка статистика повернення усиновлених дітей в Україні?
— Щоб адекватно оцінити проблему кількості скасування усиновлень, ми мусимо знати, що в сім’ях українців сьогодні виховується приблизно 35 тис. усиновлених дітей. Ситуація не є критичною. Тішить, що українці стали усиновляти дітей частіше. За підсумками 2009 року, наші співвітчизники усиновили 2374 дитини. Це найвищий показник за останніх сім років.
Що стосується невдалих усиновлень, статистика така: 2006 року скасували усиновлення стосовно сімдесяти п’яти дітей, 2007-го — повернули тридцять чотири дитини, 2008-го — двадцять вісім, 2009-го — двадцять чотири. Безумовно, це завжди трагедія і для дитини, і для дорослих.
— Як ви гадаєте, у чому причини повернення усиновлених дітей?
— Найбільше судових рішень зі скасування усиновлення (за статистикою) стосується дітей старшого віку. Тобто того періоду, який вважається важким. Навіть у сім’ях, котрі мають рідних дітей, цей час мало коли минає спокійно і без проблем. Це період великих випробувань, переживань, нерозуміння, суперечок, я сказала б — душевної роботи. Слід прагнути почути свою дитину, зрозуміти її, будувати з нею партнерські шанобливі стосунки, говорити відверто. Можливо, шукати допомоги й підтримки у спеціалістів. Якщо усиновитель до цього не готовий — криза у стосунках може призвести до повного розриву. У суді, як правило, причина формулюється так: «Не склалися стосунки».
Скасовуючи усиновлення в ранньому віці, причиною зазвичай називають стан здоров’я дитини. Наприклад, усиновителі виявили, що дитина має захворювання, які раніше не були діагностовані.
Однак в основі рішення часто лежить неготовність батьків до ролі усиновителів. Буває, що усиновитель вимріє нереальний образ дитини. А життя — річ складна, сповнена хвороб,
примх, невідповідності поведінки й вимог дитини — нашим уявленням, накопленої втоми. Це слід брати до уваги, про це слід думати. Зважувати свої сили і тільки тоді приймати рішення. Треба відповісти собі на запитання: «Чому я хочу усиновити дитину?» Відповісти чесно. І ще — бути готовим до співпраці зі спеціалістами.
Треба усвідомлювати: не вийде на всиновлену дитину накласти кальку біологічно рідної. Адже у вихованні «своєї» дитини ми розуміємо, звідки ті чи інші прояви в її в характері й поведінці, а стосовно народженого не вами малюка — це встановити важко…
І найбільша, навіть груба помилка — у тому, що ми звинувачуємо дитину в помилках її батьків: мовляв, яблуко від яблуні… Це не її вина, а наші помилки у вихованні. Ми не готові розуміти її, співпереживати і співпрацювати.
— Побутує безліч страхів із приводу поганої спадковості сиріт. Багато хто впевнений у тому, що алкоголізм, наркоманія і навіть проституція передаються спадково. Заведено вважати, що всі діти, котрі виховуються в дитбудинках, розумово відсталі і психічно неврівноважені. Що правда, а що міф?
— Можу навести приклад. 2003 року, працюючи в неурядовій організації, ми організували відпочинок для дітей, котрі виховувалися в будинках сімейного типу. Діти відпочивали на морі разом із батьками. Окрім оздоровлення, ми провели медичне обстеження дітей. Для цього запросили одного з провідних генетиків України Олену Гречаніну. Вона оглянула понад 100 дітей. Серед них жодної дитини з проблемами генетичного характеру не було виявлено. Безумовно, спадкові захворювання є, але їх не так багато. У кожної людини може бути певна схильність, проте розвинеться вона чи ні — залежить від виховання й корекції поведінки дитини. Діти з інтернатів такою ж мірою ризикують занедужати на генетичне захворювання, як і діти зі звичайних сімей.
— Чи реально відпрацювати загальнодержавні стандарти підготовки усиновителів? Наприклад, прийняття постанови, яка б передбачала обов’язкове обстеження у психолога і підготовку за спеціальною програмою. Або ж створення спеціальних психологічних курсів, які був би зобов’язаний пройти кожен потенційний усиновитель дитини.
— Наразі ми серйозно думаємо про запровадження процедури обов’язкового навчання для майбутніх усиновителів, створення спеціальних програм. Гадаю, така практика дуже важлива. Адже ми — повторюю — шукаємо батьків для дитини. У багатьох країнах впроваджена практика, коли спеціалісти-психологи, які працюють із дитиною, підбирають їй батьків з-поміж кандидатів в усиновителі з урахуванням усіх особливостей конкретного малюка та можливостей сімейної пари. Цій парі можуть відмовити в праві на усиновлення, якщо вона відмовляється від усиновлення конкретного (рекомендованого) малюка.
Однак якщо майбутні усиновителі хочуть уже зараз пройти навчання — це можливо. Існує практика обов’язкового навчання прийомних батьків (не плутати з усиновителями!), батьків-вихователів, опікунів. Такі курси проводять за затвердженою програмою спеціально підготовлені фахівці центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Де конкретно — підкажуть у службі у справах дітей, у якій кандидатів ставлять на облік.
Обов’язкового тестування нема. Є лише перелік документів, затверджений постановою Кабінету міністрів і Сімейним кодексом. Не завжди психологічний тест може спрацювати. Немає стовідсоткової гарантії. Важливий збіг безлічі чинників.
— Розкажіть, будь ласка, про служби, покликані контролювати, супроводжувати, надавати необхідну допомогу прийомним сім’ям і усиновителям.
— Сьогодні такої обов’язкової процедури не існує. Але усиновителі можуть звернутися до служби у справах дітей, у центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Головне — не боятися й не ховатися, як равлик, у свій маленький будиночок. Проблеми і складні моменти в житті можуть не минутися безслідно. А ціна за допущені помилки і промахи надто велика.
Прийомна сім’я — це сім’я громадян України, яка бере на виховання дитину на підставі договору з органом місцевої влади. Родинні відносини у такій формі сімейного виховання не виникають. А усиновлення — це взяття дитини на правах сина або дочки. І відбувається воно на підставі рішення суду. Прийомні сім’ї в Україні супроводжуються спеціалістами соціальних служб. Більше того, у цих сім’ях суворіша система контролю органів виконавчої влади. Що ж стосується сімей усиновителів, то протягом перших трьох років після усиновлення контроль (відвідання сім’ї) проводиться щорічно, надалі — один раз на три роки до досягнення дитиною повноліття. Це норма закону. Безумовно, контроль має відбуватися коректно, з дотриманням таємниці усиновлення.
— Таємниця усиновлення — ще один важкий тягар для батьків, які всиновили дитину. Завжди знайдеться «доброзичливець», що шепне на вухо: «Ти ж їм нерідний!» І невідомо, як дитина відреагує на таку новину. До того ж про факт усиновлення знають багато людей: органи опіки, суд, РАГС, лікарі. Чи не час скасувати таємницю усиновлення?
— Таємниця усиновлення в нашій країні передбачена законом: усиновителі мають право зберігати таємницю, держслужбовці — зобов’язані її зберігати. Але парадокс у тому, що таємниця усиновлення суперечить Конвенції ООН про права дитини, яка ратифікована Україною і є частиною законодавства нашої країни. У конвенції зазначено, що дитина має право знати про своє походження. І в Сімейному кодексі є норма, котра гласить, що по досягненні 14 років дитина також має право отримати інформацію про своє усиновлення. Отже, дотримуючись прав дорослого, ми порушуємо права дитини.
Фахівці давно готові до скасування зазначеної норми. Але це станеться не через рік і не через два. До цього має дозріти суспільство. По-перше, існує стереотип: якщо дитина — сирота з дитячого будинку, отже — неповноцінна. Таким чином, із допомогою таємниці усиновлення батьки хочуть захистити дитину від ярликів та психотравм. По-друге, більшість усиновителів — це люди, котрі з тих чи інших причин не можуть мати дітей. Вони не хочуть афішувати факт усиновлення.
Нова сім’я не зможе позбавити дитину спогадів. А нові батьки намагаються заховати дитину й заховатися самі від пам’яті минулого, живуть у постійних страху та напруженні. Дорослі часто не замислюються над тим, що дитина дуже багато що відчуває й розуміє. І навіть не пам’ятаючи свого минулого, малюк інтуїтивно відчуває фальш та нещирість.
Таким чином таємниця усиновлення спрацьовує проти самого усиновлення.
— Чи повинні, на вашу думку, нести якусь відповідальність усиновителі, котрі повернули дитину в дитячий будинок?
— Якщо усиновителі зловживали своїми правами стосовно дитини, жорстоко поводилися з малюком — вони можуть і повинні бути притягнуті до суду. У такому випадку передбачена процедура не скасування усиновлення, а позбавлення батьківських прав. З таких усиновителів мають стягуватися аліменти на утримання дитини.
— Як відбувається процедура розусиновлення? Чи можуть у ній відмовити, і з якої причини? На якому етапі дитину повертають у дитячий будинок? І скільки часу триває ця процедура?
— Процедура скасування усиновлення в Україні проводиться в судовому порядку. Основною причиною скасування усиновлення є конфлікт між дитиною та усиновителями, їхня психологічна несумісність. Відмовити усиновителям у такому разі неможливо. Як правило, дитину одразу забирають із сім’ї усиновителів у притулок, не чекаючи результатів суду.
— Як, на вашу думку, можна визначити реальну готовність і мотивацію батьків до усиновлення дитини? Чи існують певні тести?
— Скажу чесно — це не так просто. Очевидно, на сто відсотків уникнути помилок неможливо. Багато залежить і від усиновителя, і від спеціалістів, які поруч із усиновителем та малюком, від особливостей і потреб дитини, від їхнього оточення. Від рівня моралі й ціннісних орієнтирів суспільства, націленості державних і громадських структур! А ми про це найчастіше навіть не думаємо! Нам ще багато чого треба навчитися. Проблеми, які виникають в усиновленні, мають не мусуватися, а старанно вивчатися спеціалістами, щоб приймати правильні рішення під час наступних усиновлень. Нам потрібно взяти за аксіому: усиновлення завжди має відбуватися в інтересах дитини. Для дитини потрібно шукати сім’ю, котра хоче і може їй допомогти. І аж ніяк не навпаки.
Завдяки пропаганді та соціальній рекламі в людей складається враження, що усиновлення — це просто й навіть вигідно. Особливо цинічні прикидають, що можна розширити житлоплощу або отримати грошову допомогу за рахунок «приймака». Дехто шукає в дитині сенс життя, опору і підтримку на схилі літ. Хтось із жалості, з доброти душевної хоче «ощасливити» сироту. Але є тільки одна причина, яка дає вам право усиновити дитину, — це безумовна любов.