Художників Аду Рибачук і Володимира Мельниченка не потрібно довго представляти нашому читачу. Їхні, на жаль, нечасті виставки викликають незмінний інтерес і в поціновувачів мистецтва, і в журналістів. А багата і драматична біографія, яка сама нагадує твір монументального мистецтва, із задоволенням цитувалася і, сподіваюся, цитуватиметься на сторінках періодичних видань. Можливо, річ у тім, що вони монументалісти, тому все, що вони роблять, і те, як живуть, — масштабно, помітно, не дріб’язково. Вони завжди трималися трохи осторонь від художніх тусовок із їхніми естетичними та інституціональними суперечками. Вони однаково чужо виглядають на тлі вітчизняних постмодерністів, авангардистів, соцреалістів, грунтовиків і всіх інших. Їхнє мистецтво первісне в тому значенні, що воно, оминаючи різноманітні рефлексії, проникає просто в душу. У їхній майстерні, серед невеликих і велетенських скульптур, швидко виникає відчуття, що десь зовсім поруч проходить тендітна лінія рівноваги світу — не нашого маленького побутового світу або світу цілої нації (теж, загалом, маленького та побутового), а цілого єдиного Світу, в якому живе цілісна Людина.
Напевно, саме тому звістка про те, що Рибачук і Мельниченка збираються виселити з їхньої затишної майстерні на вул. Малопідвальній, здалася мені неймовірною, катастрофічною. Та ж на перший погляд сталося звичайне, хоч і дуже неприємне непорозуміння. У Спілці художників на майстерню Рибачук і Мельниченка не виявилося документів. А немає папірця — немає людини. Для теперішньої київської влади, схоже, це така ж аксіома, як і для старої державної. А оскільки хтось привласнив собі затишний будиночок (і ще не де-небудь, а на Малопідвальній — просто над Майданом Незалежності), незадовго до цього приєднаний рішенням Київради до нежилого фонду разом із гаражами й іншими «малими архітектурними формами», то й церемонитися нема чого. Сталося так, що вже в перший день помаранчевої революції — наче спеціально — виконавці з’явилися в майстерні, щоб обміряти нове придбання міськадміністрації. При цьому не потрудилися навіть пред’явити господарям документи на підтвердження їхнього права робити такі обміри. «Ви тут перебуваєте незаконно» — ось і всі пояснення, почуті художниками, котрі прожили в цій майстерні 35 років.
Проте документи, які підтверджують право А.Рибачук і В.Мельниченка, існують. І дізнатися про це представникам міської влади, як і будь-якому іншому жителю нашої славетної столиці, було дуже просто — варто лише запитати у господарів. На щастя, другий примірник документів, які таємничим чином зникли зі Спілки художників, зберігають самі художники. І вони, домігшись особистої зустрічі з мером Києва О.Омельченком, передали копії документів йому. Після чого можна було б очікувати хепі-енду — вибачень міськадміністрації за те, що потурбували, великого букета червоних троянд і обіцянки всіляко сприяти відкриттю на базі майстерні музею робіт видатних майстрів А.Рибачук і В.Мельниченка. Після чого, аби спокутувати завдані моральні збитки, Київміськадміністрація негайно виділяє кошти на відновлення давно нею ж реабілітованих рельєфів Стіни Пам’яті на Байковій горі.
Та не на таких напали...
Як свідчать самі художники, копії документів мер Києва прийняв дуже похмуро і про всяк випадок іще раз повторив: «права не маєте». Про самих художників і їхню Стіну Пам’яті він «уперше чув» і скористався нагодою звинуватити художників у «негромадянській поведінці» та «відсутності почуття відповідальності перед власним твором», які проявилися в тому, що вони нібито жодного разу не заявили своїх прав на відновлення знищеної роботи. І якщо друге посилання звучить абсурдно, оскільки про долю Стіни художники не змовкаючи говорять упродовж усіх років незалежності, то перша — просто лукавство. Адже саме О.Омельченко очолював свого часу комісію, яка прийняла рішення про реабілітацію рельєфів. Що ж, тоді це його ні до чого не зобов’язувало. Та й особнячок на Малопідвальній іще нікому в око не впав.
Звісно, наявність документів, які підтверджують право художників на майстерню, і той факт, що майстерня, як і належить, перебуває на балансі Спілки художників — чимала перешкода для тих, хто вподобав будиночок. Та хіба для того, хто хоче (і, що гірше, може), існують нездоланні перешкоди? Мер столиці дав доручення своїм помічникам вивчити документи, а тим часом Київміськадміністрація, зорієнтувавшись у новій ситуації, направляє до Спілки художників вимогу передати майстерню з балансу спілки на баланс нежилого фонду. Підстава — те саме рішення, прийняте до того, як з’ясувалося, що в безхазяйного будиночка є власник. Обіцяна мером повторна зустріч із художниками, призначена на 16 лютого після ознайомлення з документами, так досі й не відбулася. Та й то сказати, що ж тепер, рішення скасовувати? Рішення Київради — документ серйозний, а художникам нехай спілка виділить щось простіше.
Утім, Спілка художників, коли хоче залишитися у правовому полі, зробити цього не може. Адже майстернями, наданими в користування, художники — члени спілки — володіють довічно, а після їхньої смерті майстерні передаються іншим художникам. Майно творчих спілок, згідно з відповідним законом, не відчужується. Історія СРСР, звісно, знала випадки, коли майстерня ще за життя художника передавалася його колезі — в тих випадках, коли митця визнавали «ворогом народу». На щастя, А.Рибачук і В.Мельниченко поки що у злочинах проти режиму не помічені, та й закони відтоді трохи змінилися. Не змінилися люди — з людьми завжди проблем більше, ніж із законами. На баланс Спілки художників УРСР напівзруйнований будинок на Малопідвальній, 10б, було поставлено 1970 року. І реконструйовано на кошти Художнього фонду СРСР і самих митців за їхнім-таки проектом. Відтоді цей будинок знаходиться в їхньому користуванні, відповідно до статутних норм Національної спілки художників України.
Уся ця інформація радше має зацікавити суд, якщо до нього дійде справа. Нашу ж увагу має привернути інше. У цій майстерні зібрано все, напрацьоване художниками більш як за сорок років спільного творчого життя. І оскільки експонування їхніх монументальних творів супроводжується чималими труднощами, А.Рибачук і В.Мельниченко прийняли рішення відкрити в майстерні музей, який згодом буде передано місту — адже мистецтво стає повноцінним лише тоді, коли його бачать. Утім, це рішення назріло й було висловлене раніше, ніж рішення Київради.
Дізнавшись про цю історію, я, якщо чесно, вперше повірила у «виселення консерваторії». Досі воно здавалося мені малоймовірною чуткою з бозна якого джерела. Просто як мозаїка склалися один до одного кілька фактів: спроба виселення з майстерні Рибачук і Мельниченка, війна Музею Ханенків проти забудови їхнього дворика, де передбачалося зробити відкриті фонди музею, виселення музучилища ім. Гліера, забудова «київського акрополю» над Гончарами-Кожум’яками. Все це схоже на тотальне зачищення центру міста від острівців образотворчих мистецтв. Утім, чому лише мистецтв? І чому лише центру? Хіба мало пам’яток історії і культури стали жертвою будівельної лихоманки, що приносить, судячи з рівня завзятості, чималі грошики «керманичам столиці»? Хіба мало дитячих закладів — студій дитячої творчості, дитячих садків та й просто дитячих майданчиків — було перепрофільовано або просто знесено на догоду «ущільненій забудові»? Зачищення від мистецтва, від історії, від дитинства. Від усього людського. І заява про те, що приміщення майстерні належить, відповідно до рішення міськради, «міській громаді», виглядає з огляду на це верхом цинізму. Адже громаді в цьому місті не належить нічого — громадським майном розпоряджається купка «заінтересованих», у яких немає наміру рахуватися з бажаннями та потребами цієї самої безликої громади, нас із вами, яка хоче приводити своїх дітей гратися на дитячі майданчики, відвідувати музеї і радіти затишку власного міста.
Хоч як це сумно, надії, породжені помаранчевою революцією, тьмяніють. Вони й мали потьмяніти — занадто вже райдужними були. Та відбувається це занадто вже стрімко. А для Києва ситуація відгонить повною безнадією. Адже поки мер не надто дружив із Президентом, йому доводилося рахуватися принаймні з городянами-виборцями. Що буде тепер, коли ми одержали Президента, чимось зобов’язаного меру? Одна з відповідей на це запитання — історія майстерні Рибачук і Мельниченка.