"Це дозволяє нам звільнитися від тягаря. Ти проговорюєш свою історію, свої проблеми і ніби звільняєшся, віддаєш пережите", - каже учасниця Театру Переселенця, колись жителька Донбасу Анастасія Пугач.
Дівчина та її колеги розповідають про свою долю на цьогорічному фестивалі сучасного мистецтва ГогольФест. Поряд з іншими подіями ГогольФесту, ці перформенси показують не просто силу впливу мистецтва на загал, а й переживання людей щодо нинішніх подій в Україні. І хоча це й театр, тут ніхто не грає, а просто ділиться.
Пропускаючи все крізь себе
Співзасновник Театру Переселенця режисер Георг Жено приїхав в Україну кілька років тому, аби поставити, як він тоді вважав, лише одну виставу. Але Україна його від себе не відпустила.
Митець упевнений, що саме тепер його присутність тут надзвичайно важлива. Попри це, він не заперечує, що відсторонитися в нього не виходить. Спілкування з людьми, котрі пережили складні події, лишає в ньому багато слідів і навіть шрамів: "У цьому, звісно, є плюси й мінуси. Просто я вирішив кардинально змінити своє життя. І це непросто, бо робити таку роботу й бути циніком - неможливо. З іншого боку, цинізм захищає".
Ще до переїзду в Україну Георг мав багато контактів з українськими митцями, неодноразово ставив вистави. Навіть тепер його роботи можна побачити на сценах українських театрів в оновленому вигляді. Тривале перебування на території України дало Жено можливість не просто глибоко дослідити українців, а й простежити, які разючі метаморфози відбуваються в людях: "Я помітив, як змінюється суспільство: всі постійно на нервах, швидше ображаються, панікують. І, хоча в Києві немає воєнних дій, видно, що люди віддаляються, не розмовляють одне з одним. Навіть у моєму оточенні є чимало таких, хто просто перестав спілкуватися. Ця війна на нас тисне щохвилини. Мета Кремля - повільно зламати, а не забрати території".
Із розбратом і віддаленістю, на думку пана Георга, треба боротись у зародку. Він радить "лікувати" це через театр. Так люди можуть навчитися бути в колективі, вибачити одне одному, порозумітись і не навішувати ярлики.
Георга Жено досі вражає сила духу українців перед обличчям такого випробування на міцність. Каже, що нічого схожого не бачив ані в Німеччині, де народився, ні в Болгарії, ні в Росії, де працював: "Українські митці намагаються знайти спосіб показати і впоратися з тим насиллям над людиною, свідками якого стали. Це сміливі люди, що розповідають свої історії. Вони перевертають гори".
Багатогранність переживань
У рамках Сцени Переселенця на ГогольФесті було показано роботи не лише Театру Переселенця, а й запрошених гостей з Театру Максима Горького (Берлін). Вистава "Скелет слона у пустелі", привезена Айхамом Маід Агха з колегами, - оповідь про війну в Сирії; про багатогранність і складність того, що переживають переселенці. Сам Айхам каже, що написані тексти - це спогади, своєрідна спроба самоаналізу.
Георг Жено пояснює, що вистава не є абсолютним перегукуванням з подіями на Сході України: "Війна в Сирії мала більше жертв і масштабнішу жорстокість, яка сягнула використання хімічної зброї. Але свої паралелі глядач усе-таки проведе".
Ці паралелі вже встигла знайти Анастасія Пугач, якій Айхам Маід Агха розказав, як лишився в Німеччині, де насправді планував пробути лише з тиждень - на гастролях. У нього був транзитний рейс через Ліван, але так вийшло, що через паперові питання Айхам не зміг полетіти, тож лишився.
Це нагадало Насті історію більшості донеччан. На початку літа 2014-го для українців усе змінювалося неймовірно швидко. Тож, поїхавши у відрядження до Одеси, земляк дівчини, журналіст за фахом, раптом зрозумів, що через проукраїнську позицію повертатися йому вже нікуди. Сама Настя виїжджала з Донецьк на два тижні. Минуло два роки, і повертатися вона не планує.
Підтримка, що надихає
З моменту приєднання до Театру Переселенця Анастасія Пугач ніколи не грала. Вона просто розповідала свою історію. "Папа розбереться" - перший досвід акторства, що відбувся в рамках ГогольФесту. Настя показала історію Наталі Миколаївни, переселенки з Алчевська, яка в пенсійному віці вивчилася на режисера і разом із дітьми-інвалідами створила у своєму місті ляльковий театр. Події на Сході примусили жінку виїхати. Актори Театру Переселенця вирішили розповісти її історію окремо. Надалі планують збирати гроші, аби підтримати Наталю Миколаївну і матеріально. Режисера Георга Жено історія жінки та бажання інших підтримати її зачепили по-особливому: "Я не вірю, що нам потрібні красиві декорації під час спектаклю. Краса - це жест. Мені здається, що немає нічого кращого, ніж група молодих людей, яка працює, аби морально підтримати іншу людину".
Нинішнього року підтримувати Театр Переселенця стало також Агентство ООН у справах біженців. Голова Агенства Пабло Матеу згадує, як під час цьогорічного Дня переселенця познайомився з творчістю цих людей, і відтоді агентство ООН почало активно сприяти діяльності ініціативи.
Пан Матеу вважає, що важливо підтримати такий акт самовираження українського суспільства. Потужний меседж цих людей, на його думку, необхідно передавати далі, аби мотивувати людей об'єднуватись і створювати нові проекти, які допоможуть згуртуватися перед обличчям страшних подій. Коли прагнеш зрозуміти й відчути біль іншого, слова зайві: "Хоча я не розумів мови, але відчув, наскільки потужною була вистава. Тому для нас як для організації, що підтримує біженців, було дуже важливо підтримати таку діяльність. Як людина, котра пережила таке у власній країні, скажу: це - трагедія, розпач від якої не зможе передати сповна навіть театр. Але такі переживання - поштовх до творчості та самовираження".
Це вам не іграшки. "Displaced kids"
"Вони такі ж діти, як і решта. І так само, як інші, достойні бути щасливими й будувати своє життя", - каже про роботу з дітьми переселенців куратор проекту "Displaced kids" Олександр Фоменко.
З режисером Георгом Жено та іншими колегами Олександр познайомився на проекті "Новий Донбас". Саме тоді, на святі для дітей у селищі Миколаївка в зоні АТО, Георг виконав роль Святого Миколая і був вражений тим, що, крім іграшок, діти просили миру в Україні. Це стало однією з причин, які примусили Жено лишився і згуртувати інших у рамках театру.
У грудні 2015-го Георг Жено знову був Святим Миколаєм. Правда, цього разу свято відбулося в Києві, зібравши понад 600 дітей. Такі зустрічі стали регулярними, згодом почали створювати ще й документальні роботи. Наприклад, фотофільм із використанням іграшок, привезених дітьми з собою. Іграшки відображали переселенців із зони АТО.
Після цього прийшло розуміння, як потрібен дітям театр. Розпочала роботу театральна студія "Халабуда", яку відвідують 17 дітей (10 - з Донецької та Луганської областей, решта - кияни).
На думку Олександра Фоменка, подолання якихось власних внутрішніх проблем шляхом театру - одна з найкращих методик, адже саме театр має для цього у своєму арсеналі багатий інструментарій методик та технік. Покази вистав у рамках ГогольФесту - певна презентація новітньої методики.
Олександр наголошує на недопустимості методу а-ля "а ось зараз ми будемо працювати, як нормальні діти", що його помітив у перший рік роботи виключно з дітьми-переселенцями. Це призводить до розмежування й автоматично заганяє малечу в той самий небажаний стан: "Усе це сприймається дітьми як додатковий досвід. Ось є такі люди, в них - свої переживання, в мене - свої. Вони не гірші й не кращі. Ми просто приїхали з різних міст і маємо різні долі.
Якщо ми акцентуємо увагу на відмінностях, то, що б ми не робили, це лишається в дітей у підсвідомості.
Ми з самого початку намагаємося вбити цей ярлик. Якщо вони перемішані з іншими, то ростуть і розуміють, що в них однакові з усіма права, можливості і є такі самі шанси, як і в усіх, жити повним життям".
Разом з іншими працівниками студії Фоменко ретельно планує кожне заняття - аби зберегти атмосферу безпеки, свободи і відсутності дискримінації. Завдяки зусиллям Олександра Фоменка та його колег, ніхто не почувається аутсайдером. Діти занурюються у власні спогади, створюючи вистави. Результат, по суті, є терапевтичним.