Чи варто повторювати, що кожній дитині потрібен батько? Це либонь одна з тих істин, які не вимагають доказів. І все-таки говорити про це треба. У момент, коли чоловік приймає рішення залишити родину, він має усвідомлювати те непоправне зло, що заподіює своїй дитині. Не менш важливо й матері, котра провокує чи ініціює розлучення, розуміти: рідного батька дитині ніхто цілковито не замінить. Так, іноді не можна інакше, і розставання неминуче, але в будь-якому разі рішення з обох боків повинне прийматися свідомо й виважено, з урахуванням усіх можливих наслідків. Батьку при цьому дуже важливо постаратися побачити в своєму майбутньому житті місце для своїх залишених дітей. А матері (з котрою найчастіше залишаються діти) варто заздалегідь налаштуватися на те, аби створити умови для здорового спілкування батька зі своїми дітьми. Проте дефіцит батьківської любові відчувають не лише покинуті діти…
Молоді люди обожнюють тренінгові заняття1. Особливо такі, під час яких можна отримати відповіді на хвилюючі їх питання: як повірити в свої сили, що таке успішність у житті, чи можна знайти партнера на все життя, як вибрати професію... Зазвичай все це відбувається в невимушеній, нерідко ігровій формі: загальне пожвавлення, радісні вигуки, сміх. Але під час одного з тренінгів усе раптом стає непросто й неоднозначно, а присутні буквально за кілька хвилин змінюються до невпізнанності. Напружена атмосфера, коктейль із думок, почуттів і емоцій... Аудиторія змішана — в основному підлітки 14—17 років, кілька людей старшого віку... Але тим цікавіше спостерігати за учасниками: руки тремтять, сльози на очах, плутана емоційна мова... Чи навпаки — пантоміма з назвою «партизан на допиті»... Один строчить із такою швидкістю, начебто від цього залежить його життя; інший замислено малює чортиків; хтось узагалі вийшов з аудиторії й не поспішає повертатися... Є й спокійні, але вони в меншості. Здавалося б, нічого особливого не сталося: просто молодим людям було запропоновано написати лист тому з батьків, котрому хочеться в чомусь признатися, за щось попросити вибачення, висловити образу чи просто поговорити. Це має бути лист, який адресат ніколи не отримає. Під час наступного обговорення з’ясувалося: переважна більшість написала своїм татам. Ми попросили не підписувати листа (лише зазначити вік) і по можливості залишити нам свої листи «для роботи». Чимало погодилися.
«Татусю, я все віддала б за те,
аби ти був із нами... »
Напевно, немає жодних шансів, що витяги з листів, які ми дозволимо собі процитувати, прочитає саме той батько, котрому адресовані ці рядки. Але чи так це важливо? Різні люди в несхожих обставинах вимовляють ті самі слова любові, туги й надії…« Привіт татусю!2 Я тебе погано пам’ятаю, але ти в мене єдиний. Раніше я тебе, напевно, не зовсім розуміла, але з віком моя думка змінилася. Я не хотіла бачити тебе за те, що ти кинув мене й навіть жодного разу не поздоровив, а за 20 років лише один раз зателефонував. Але зараз я готова попросити вибачення за те, що тоді, у... році не захотіла бачити тебе. Просто я на тебе дуже ображалася. Недавно я дивилася фільм, у якому один артист був дуже на тебе схожий!!! Так ось, з незрозумілої причини я розплакалася. Я все віддала б за те, аби ти був із нами, хотіла б побути поряд із тобою, адже, як мені кажуть, я точна твоя копія. Я дуже сподіваюся, що ти незабаром наберешся сміливості та приїдеш до мене!!! Твоя перша, люба донька!!!»
Молоді люди, котрі за віком уже самі можуть бути батьком або матір’ю, продовжують тужити за своїм татом, заочно «з’ясовувати стосунки», уявляти, як вони зустрінуться, аби висловити всі свої образи. І в багатьох із них жевріє надія: батько зуміє виправдати свою поведінку, «усе» пояснити. А іноді дитина мучиться сумнівами, що саме вона може бути в чомусь винна. Навіть якщо дуже пощастило й роль батька взяв на себе симпатичний шляхетний вітчим, однаково десь у глибині душі може жевріти й отруювати свідомість туга за рідною людиною, невисловлені образи, незжиті емоції, не сформульовані до кінця потреби.
Нинішні реалії принесли новий вид розлуки дітей із своїми батьками. Усе більше таких, чиї батьки поїхали за кордон: «Дорогий тату! Я пишу тобі, аби дізнатися, як у тебе справи, як тобі живеться в іншій країні. Як погода, розвиток країни? Узагалі-то в мене не все так і погано, живемо з мамою, у нас є собака, нам із ним весело. Шкода, що ти не можеш до нас приїхати, але спасибі, що хоч дзвониш іноді...» Важко заочно судити, що це — бравада та спроба приховати свій біль, невміння та неготовність формулювати свої внутрішні проблеми чи дитина й справді спокійно сприймає ситуацію і зовсім не фантазує про чудові зустрічі з батьком та не розповідає друзям про те, що той незабаром забере її до себе...
«Хоча ми й бачимося часто, але однаково
щось не те...»
Але було б занадто просто, якби можливість і бажання батька зустрічатися з дитиною вирішували всі проблеми: «Тату, ти багато чого про мене не знаєш, бо ти зі мною не живеш. Хоча ми й бачимося часто, але однаково щось не те...» На жаль, навіть коли батько часто бачиться з дитиною, то це зовсім не означає, що між ними існує порозуміння й душевна близькість. «Привіт, татусю! Я дуже хотіла з тобою поговорити. Пробач, що я нечасто тобі телефоную та приїжджаю. Не знаю, як ти, але я дуже за тобою скучаю. Я, звісно, не знаю, що у вас із мамою в минулому сталося, але однаково я люблю тебе й маму. Мені дуже шкода, що я провела дитинство без тебе. Мені дуже не вистачало тебе. Ні, ти не подумай, що я тебе в чомусь звинувачую, просто хочу тобі сказати все, що я думаю. У мене все добре, але однаково мені чогось не вистачає. Дуже тебе люблю та скучаю... Р.S. Коли ми знову побачимося, то давай із тобою поговоримо про нас і про наші стосунки».
Дітям, котрих залишив батько, дуже важливі не зустрічі самі по собі, а саме можливість «поговорити про стосунки», щось з’ясувати, у чомусь відкритися, відчути себе любленими й захищеними. Існують «старанні» тата, яким, здавалося б, немає за що собі дорікнути: і час на спілкування з дитиною вони виділяють, і на подарунки та грошову допомогу не скупляться. А дитина однаково вередує й навіть уникає спілкування з батьком, відчуваючи: стосунки «не такі». Батькові варто замислитися: хто він для своєї дитини — спонсор, компаньйон за розвагами чи друг, котрому можна все розповісти і котрий завжди вислухає й допоможе?
«Тату, мені набридло з тобою жити...»
Але якщо одні діти готові все віддати, аби татусь був поруч із ними, то інші мріють про те, аби батько їх залишив: «Тату! Чому ти такий, тату? Мені набридло з тобою жити. Ти приносиш лише прикрощі... Ти мучиш маму! Якщо б було все так просто, ми вже давно пішли б із мамою. Ну чому ти не такий, як усі нормальні татусі? Чому ти не можеш знайти спільну мову з оточуючими? Навіщо ти робиш усіх винними? Ти забуваєш, що сам багато в чому винен...» Хто виміряє страждання дитини, поруч із котрою перебуває недостойний батько? А скільки дітей мають «повну» родину лише тому, що «все не так просто», і часом лише матеріальна залежність гальмує рішучий крок? Життя може скластися по-різному. Буває, розлучення — це порятунок і крок до нормального життя. А іноді є надія, що любов, терпіння, звернення до фахівців допоможуть врятувати шлюб. Хай там як, але цілком закономірно, що і в одному, і в іншому випадку діти можуть бути травмовані.
Але набагато більше занепокоєння викликає той факт, що діти виявляються обділеними батьківською любов’ю й у так званих благополучних родинах. При цьому «глава сім’ї» може бути дуже задоволений собою й упевнений, що він хороший сім’янин, господар і годувальник. «Тату, ми майже не спілкуємося. Ти не помічаєш усіх моїх досягнень у житті. Я знаю, що не підходжу під твій ідеал, але все-таки я твоя донька. Мені не вистачає тата. Ми не завжди сходимося в думках, але все-таки я люблю тебе...» І ще: «Тату! Чому ти не можеш дозволити собі визнати, що не правий. Протягом усього життя я не розумів стосунків між нами й між мамою і тобою. А тепер я хочу лише, аби ти хоч трішки враховував мою думку й не робив би все за мене, бо я вже сам можу приймати деякі рішення. Мені завжди бракувало батьківської любові! Невже ти не розумієш, що є інші цінності, крім матеріальних? Чому всі розмови ти зводиш до речей і грошей?! Будь хоч трохи людянішим!!!» У листах відбиваються й типові конфлікти з тими батьками, котрі намагаються жорстко контролювати своїх дітей: «Тату, я тебе дуже люблю. Я розумію, що я не подарунок, але ти бодай іноді мене розумій. Я вже не кажу про підтримку. Я знаю, ти за мене боїшся, але не випускати з дому, це занадто. Найбільше я хочу знайти з тобою спільну мову...»
«Тату, приділяй
нам більше уваги, говори з нами, допомагай нам...»
Дедалі частіше формальні чоловіки й татусі зводять свою роль у сім’ї лише до принесення заробітної плати. Цікаво, що не тільки дружини, а й діти відчувають, що це ненормально: «Тату, я знаю, ти мене дуже любиш. Але я хочу, щоб ти трохи змінився. Мені не подобається, що ти не хочеш допомагати в домашній роботі. Ти вважаєш, що прибирати, мити посуд тощо — це жіноча робота. Ти ж знаєш, як мама втомлюється, але не хочеш їй допомогти. Я намагаюся, як можу, але нам так важлива твоя допомога. Ти дуже часто по телевізору дивишся лише те, що тобі захочеться й ніколи (майже) нам не поступаєшся. Я знаю, багато в чому не маю рації, але приділяй нам більше уваги, розмовляй з нами, допомагай нам. Я намагаюся виправляти свої помилки й дуже хочу, аби ти також це робив. Нам усім буде важко, але ми повинні допомагати одне одному, слухати кожного й жити мирно»... І для дівчинки-підлітка важливий не стільки факт фізичної допомоги, скільки (і це в сотні разів важливіше!) те, щоб батько був залучений до сімейного життя, причетний до всього, що відбувається в родині. Діти особливо гостро відчувають потребу, щоб батько жив разом, а не просто поряд із ними.
«Ти був таким хорошим татом, але виявився зовсім поганим батьком...»
Відчуження, яке виникає між батьком і його дитиною, котра дорослішає, здатне негативно позначитися на самооцінці дитини, вплинути не найкращим чином на становлення її особистості, вселити помисливість і тривожність. «Привіт, татусечку! Давно хотіла з тобою поговорити, але якось не наважувалася. Мені здається, я в чомусь винна перед тобою чи не виправдала твоїх надій і сподівань. У нас уже кілька останніх років немає нормального спілкування, а мені його так бракує. Хочу перепросити за те, що не завжди була слухняною «хорошою дівчинкою». У мене були на це причини. У моєму житті був дуже важкий період, і я намагалася вас із мамою не дуже навантажувати своїми проблемами. Тому я дуже віддалилася від вас, а особливо від тебе. А мені так хочеться, як у дитинстві, бути твоєю любимою донечкою, котра була «копією тата» й так любила сидіти в тебе на руках. Мені не вистачає твоєї турботи, любові й ніжності...»
Молодій жінці, котра написала цей лист, 25 років. І якщо в юності підліток усі сили докладає, аби відірватися від сім’ї, то після 20 (у кого раніше, у кого пізніше) відбувається процес регенерації зв’язків із батьками. У нормі це уже свідоме зріле почуття, у якому є місце й подяці, і любові, і бажанню піклуватися. Але для цього важливо зуміти вчасно зробити крок назустріч одне одному.
А на завершення ми наведемо листа, написаного дорослою людиною: «Милий тату! Тебе вже немає, але я переконана, що ти відчуваєш, як мені тебе не вистачає. У моєму дитинстві ти був справжнім батьком — турботливим і суворим, серйозним і веселим. Саме ти знав, про що я мрію й чого хочу. Ти майстрував зі мною іграшки, навчав кататися на велосипеді, купував мені книжки, багато розповідав цікавого й повчального. А потім я подорослішала, і ти перестав розуміти та сприймати мене. Ти був таким хорошим татом, але виявився зовсім поганим батьком. Ти не визнав мого права бути «не такою», як тобі хотілося б. Добре ще, що я рано вийшла заміж, і наші стосунки вкрай не зіпсувалися...»
Так, так буває. Чудові, турботливі тата, котрі віддали дітям багато любові й турботи в дитинстві, так і не виростають у мудрих батьків-наставників, що вміють приймати свою дитину такою, як вона є, поважати її й бути нею шанованим. Нерідко це пов’язано з завищеними сподіваннями, примітивним очікуванням «відсотків» від «вкладень» у сина чи доньку, сприйняття дитини як своєї власності, «продовження», «копії». А часом це пов’язано з примітивною неготовністю чоловіка піднятися на вищий щабель розвитку. Адже аби бути гарним татом (особливо в розумінні дитини), іноді досить опуститися до його рівня та стати партнером в іграх і розвагах. А щоб стати батьком, потрібна і мудрість, і знання життя, і вміння відповідати на світоглядні питання, а ще — великодушність, толерантність, талант слухати й довіряти... Чи багато батьків до цього готові?
Але все зовсім не так погано. У останнього листа є продовження, яке має вселити надію всім тим батькам, у котрих поки ще не склалися стосунки з їхніми дітьми: «Я почала м’якше ставитися до тебе, коли в мене з’явилися свої діти, і я усвідомила міру твоєї турботи й любові до мене в дитинстві. Та й ти став спокійніший і мудріший, визнав моє право бути звичайною людиною. Упродовж останніх десятиліть твого життя в нас із тобою були дуже теплі стосунки, і я нескінченно вдячна Богові за те, що він подарував нам із тобою період душевної близькості й порозуміння».
Ми всі не ідеальні, часто неправильно чинимо, припускаємося помилок, когось незаслужено кривдимо, комусь забуваємо приділити увагу, не завжди готові попросити вибачення, сказати слова подяки... Але дуже багато чого в житті можна виправити. І дуже багато чого можна встигнути — і налагодити стосунки з дітьми, і стати їм другом, і заслужити повагу. Тати й батьки! І ті, хто живе поряд із своїми дітьми, і ті, хто бачить їх лише час від часу! Подивіться на своїх дітей, подумайте, які між вами стосунки. І ми щиро сподіваємося, що ви не прочитаєте в їхніх очах: «Тату, ну чому ти такий? »
1 За матеріалами тренінгів Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації населення
за проектом «Здорове майбутнє», FOCCUS (Friends of Chernobyl Centers, U.S., Inc).
2 У листи внесено незначні граматичні правки, а також опущено деякі побутові й біографічні деталі.