{Фото Євгена ДОРОШЕНКА} |
Дорослі люди, граючись своїми долями, випробовують життя на міцність. Проте нерідко м’ячиками для цієї гри стають створіння, чиї долі варто ставити на найголовніше місце, — діти. Дорослі дядьки й тітки не можуть зрозуміти, як часом боляче й до жаху нерозумно звучить їхнє ідіотське запитання: «Ти кого більше любиш, тата чи маму?» Вважається, що маленькі діти прив’язані до матері. Проте вченими доведено, що після трьох років як хлопчики, так і дівчатка більше потребують батьківського виховання. Вислів «мати-одиначка» звучить сумно, але звично. «Тато-одинак» — незвично й тому ще сумніше. Таких мало, менше відсотка, але вони є, й їм часом набагато важче, ніж самотнім матерям, оскільки все-таки покликанням виховувати дітей Бог наділив жінку. А якщо батько до того ж інвалід...
Нескінченна історія
Ця історія, схожа на детектив, сталася багато років тому в м. Слов’янську Донецької області. Після кількох років спільного життя подружжя Євген і Тетяна Коновалови вирішили розлучитися. Євген не сумнівався, що Тетяна, як будь-яка мати, захоче забрати дітей — дворічного Мишка й трирічного Вітю. Проте в суді дружина заявила, що вирішила залишити дітей Євгенові в обмін на майно.
Він забрав хлопчиків до порожньої двокімнатної квартири (саме підійшла черга на розширення) — із майна залишився лише великий двоспальний матрац, на якому вони втрьох і спали всю зиму. Сусідка принесла графин і чашку, щоб напоїти дітей...
Нескінченне прання, кухня, де батькові доводилося напружувати все своє вміння й фантазію, прибирання, ігри з дітьми, уроки, безсонні ночі, якщо вони занедужають. Щодня, щомісяця, щорічно. Без вихідних і відпусток. І численні комісії, що перевіряють, як батько виховує дітей, і «дегустують» їжу в холодильнику...
Євген підробляв як педагог, журналіст і фотограф, і незабаром зміг придбати в дім усе необхідне. Проте згодом, захищаючи загін школярів від озброєних бандитів, отримав інвалідність 2-ї групи. Сім’ї з трьох осіб, двоє з яких інваліди (в одного з малят уроджений порок серця), жити стало важче...
Сподіваючись знайти товаришів по нещастю, Євген написав лист у «Комсомольську правду». Відгукнулося понад 400 чоловік із усього колишнього Союзу. Серед них був лист від Світлани з Іркутська, із якою в Євгена зав’язалося листування, а потім і тепла дружба. Якось вона приїхала... і залишилася жити.
Чотири роки все було відносно спокійно, хіба що кілька разів п’яною приходила колишня дружина, влаштовувала бійки. Проте незабаром вона вийшла заміж і згадала про материнський обов’язок. Тетяна подала в суд, намагаючись відібрати дітей, знайшла лжесвідків, проте влада, розібравшись що до чого, ухвалила: після стількох років зміна батьків піде тільки на шкоду дитячій психіці.
Тоді екс-дружина стала діяти іншими методами. Вона чекала старшого сина біля школи, вчила його красти, грати на гроші, палити сірники в роті. Молодшого Євген відправив разом із вагітною дружиною до Іркутська — от-от мала з’явитися на світ третя дитина. Тетяна, приїхавши туди, скористалася відсутністю Євгена й умовила Світлану віддати їй Мишка. Привезла його назад до Слов’янська, віддала сина в школу, підмовивши вчителів на чолі з директором не допускати Євгена до дитини.
Тим часом у бахчисарайському Будинку піонерів, де працював Євген, зібрали профспілкові збори. Майбутнє батьківство розглянули як нечувану нахабність, а Мишка й Вітю взагалі запропонували здати до дитбудинку. У відповідь на заяву про матеріальну допомогу в зв’язку з народженням третьої дитини йому зменшили годинне навантаження: «Подивимося, як ти тепер годуватимеш усіх трьох».
Євген оголосив шестиденну голодівку й вийшов на головну площу Сімферополя з плакатом «Якщо ти чоловік, стань другом хоча б одному маляті!» Була міліція, виступи по радіо, публікації в газетах. Були погроза засадити Євгена на десять років. Уникнути цього вдалося дивом.
Євген намагався повернути молодшого сина через суд, але наштовхнувся на п.2 124-ї статті Кримінального кодексу України, де говориться, що викрадення дитини власними батьками не є злочином. Певне, повіривши в непорушність цього закону, через деякий час Тетяна викрадає старшого. Слов’янський карний розшук цього разу спрацював чітко і протягом двох тижнів установив їхнє месцеперебування: м.Бекабад, республіка Узбекистан.
Вітю вдалося забрати відразу, через бекабадський суд. Перш ніж повернувся молодший, минуло півтора року. Мишка не можна було впізнати. Худий, здичавілий, заляканий хлопчик, що колись непогано навчався, тепер мав усі задатки важкої дитини. На тілах обох хлопчиків залишилися шрами (обидві дитини визнані інвалідами дитинства).
Позаду безсонні ночі біля ліжка, діставання ліків, довге лікування. Діти вже дорослі, виросли порядними людьми, навчаються в інститутах, допомагають татові, як можуть. І, попри все пережите, щасливі.
Тати всіх країн, єднайтеся!
Пункт 2 статті 124 Кримінального кодексу України залишається незмінним дотепер, що суперечить міжнародній Конвенції про права дитини, яку Україна ратифікувала. Навіть якби Тетяна була позбавлена батьківських прав, її неможливо було б віддати під суд за викрадення власних дітей. Держава не поспішає захищати права дітей, обмежується лише обіцянками.
1986 року Євген Коновалов звертався до Кримського обкому партії з тим, щоб створити організацію самотніх батьків. Йому відповіли: «Таких батьків немає». Євген показав листи, які надіслали йому через «Комсомольську правду», розповів власну історію. «Ну, таких батьків не має бути...» Організацію створювати заборонили.
1991 року в Слов’янську Євген зібрав 11 товаришів по нещастю. Вони вирішили створити Українську асоціацію чоловіків, що об’єднувала б самотніх батьків. Приготувалися до чергової сутички з владою, проте, на подив, воювати не було з ким: депутати ініціативу підтримали й навіть відразу допомогли.
Після реєстрації з’явилися спонсори, допомагала місцева влада, підприємства, були гроші. Була можливість забезпечити дітей одягом, взуттям, продуктами, тим батькам, хто цього особливо потребував, дарували навіть холодильники. Однак коли кількість дітей перевищила 5 тисяч, перед Коноваловим стала дилема: чи допомагати вибірково й працювати як раніше, чи приймати всіх, не маючи змоги повноцінно допомогти. Тим паче, що життя ставало важчим, а спонсорів — менше.
Сама ситуація підказала: все-таки в найважчому становищі перебувають батьки-інваліди. Таким чином 1995 року Асоціація чоловіків розпалася, а натомість виникла Асоціація мужніх батьків України (АМБУ), до якої входили виключно батьки-інваліди.
На даний час в АМБУ налічується 242 сім’ї з 22 областей України. Головний офіс розташовується в Слов’янську, а в кожному обласному центрі — свій регіональний представник. Основна діяльність організації — правовий захист тат-одинаків. Сьогодні, як і за часів Союзу, самотніх тат не бажають визнавати. Особливо тяжко розлученим — мати жива, виходить, не все так погано. Всі права в неї, і не має значення, що суд присудив дитині залишитися з татом.
1991 року Леонід Кравчук видав указ про компенсацію з подорожчання дитячих товарів. Діти асоціації не отримали жодної копійки. Виплачувалася компенсація виключно жінкам. У відділах соціального захисту населення часом доходило до абсурду: «Доведіть, що ви мати». Зараз цей указ скасований, але становище кращим не стало. Всі закони щодо самотніх батьків, розраховані на матерів. Самотніх тат у нас немає. Або, може, їхні діти не такі, як у матерів?
Кілька років тому вийшов указ Президента, який забороняє адміністрації звільняти самотніх матерів. Майже всіх самотніх батьків-інвалідів, які ще працювали, звільнили. Тільки тому, що цей закон їх не стосується. Проте ж тати повинні мати такі самі права, як і матері. У підсумку програють діти.
В організації зараз важкі часи. Спонсорів немає, грошей на рахунку — нуль. У Слов’янську майже всі підприємства стоять, хіба що хтось із приватних підприємців допоможе. Щось намагається зробити мер, щось Комітет зі справ молоді, політики й спорту. Щодо двох київських тат-інвалідів зверталися до столичної держадміністрації. Там допомогли, підтримали матеріально, посприяли в лікуванні. Однак загалом, потрібні й гроші, і техніка, і путівки, і просто людська турбота.
Проблема розлучених тат-інвалідів актуальна не лише для України. Різниця в тому, що уряди інших країн визнають існування батьків-одинаків і по змозі допомагають їм. У Білорусі, приміром, День батька фінансується, виділяються гроші на подарунки до свят.
За принципом «тати всіх країн, єднайтеся!» виникла ідея створити міжнародну організацію з захисту самотніх батьків. 11 січня 2001 року була зареєстрована перша у світі Міжнародна спілка мужніх батьків, засновниками якого є Україна й Білорусія. Президентом був обраний Євген Коновалов. Планується створити філії й в інших європейських країнах. За структурою спілка трохи відрізнятиметься від республіканської асоціації, оскільки об’єднає лише розлучених батьків-інвалідів. Зі спонсорством у МСМБ справи ще гірше. Організація тільки народилася, тому немає практично нічого. Хіба що надія. На добрих людей, на гуманітарну допомогу із Заходу, пожертвування добродійних фондів, підприємств інших країн. А поки що деякі діти не можуть навіть ходити взимку до школи — немає в чому.
Звичайно, обидві організації виступають за повну сім’ю. Однак не кожна жінка вийде заміж за інваліда. За п’ять років існування АМБУ таких випадків було лише 12. Повезло київському представникові Анатолію Яковенку, інваліду-колясочнику з двома дітьми. Маргарита не побоялася стати йому опорою в житті й справжньою матір’ю для малят. Зараз, попри численні труднощі, в Анатолія сяють очі. Проте скільки потрібно ще зробити, щоб засяяли сотні таких очей! Не так уже й багато. Просто згадати про них.